Спогади, що не дають заснути

Кажуть, що допоки живе пам’ять народу, доти живе й сам народ. А що у нашій пам’яті? Страшні спогади, тривожні хвилювання і нестерпний біль, які тримати в собі не сила. Ними так хочеться поділитися, розповісти, аби онуки та правнуки знали, якою величезною ціною виборювалося їхнє сьогодення.

– Війна увірвалася в моє життя смертельним вихором. Скільки житиму, не забуду тих років, – пригадує Володимир Васильович ЛУК’ЯНЧУК, колишній старший сержант 575 стрілецького полку Станіславської дивізії, житель смт Стара Ушиця. – Знову й знову переживаю ті страшні події, у пам’яті спливають вогонь, дим, вбиті люди, а найстрашніше – смерть твоїх бойових друзів, які щойно були з тобою поряд і яких раптом не стало. Ці спогади дуже хвилюють, іноді не дають заснути.

На фронті мене направили в школу молодих командирів і в званні сержанта я почав службу в 575 стрілецькому полку. Був командиром відділення.

Якось наша армія йшла через Карпати. Від Станіслава (нині Івано-Франківськ) ми пройшли пішки до Чехословаччини. Суцільне бездоріжжя, бійці по коліна в′язли в болоті. З місива не можна було витягнути ноги, а ми ще й тягли на плечах боєприпаси. До чого я веду? До того, що війна – це не тільки стрілянина й вибухи, а й важка праця, кров, голод, тривожні холодні ночі, смерть товаришів. Пригадую, як ходили в розвідку через мінне поле. Щоб зберегти свою групу із 9 чоловіків, я пішов першим. Коли зробив маленьку стежку, то пішла вся група. Це було дуже ризиковано, тому що всюди були натяжні міни, і якщо зачепити ногою, то підірветься вся група.

А одного разу, – продовжує Володимир Васильович, –  нас зібрав командир і запитав: «Хто вміє ходити на лижах?». Зібралася група із 20 чоловік. Перед нами поставили завдання пройти в тил німців. Видали маскувальні халати, озброїли додатковими боєприпасами. Потрібно було прорвати оборону переднього краю німців і зайняти плацдарм для наступу наших військ. Там був великий спуск, на лижах ми влетіли у ворожі траншеї й перестріляли групу німців, утримуючи плацдарм до приходу основної групи наших військ. Це було у Чехословацьких Татрах. За цю операцію я був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Ще один особливо незабутній епізод війни стався в Карпатах. Я служив у 161 гірнострілковій дивізії. Перед нами постало завдання взяти висоту. Ми саме копали траншеї. Коли я трохи прокопав, наштовхнувся на останки солдата, який загинув 1914 року, вояка Австро-Угорської війни. Я присипав останки землею, покрив гіллям. За взяття цієї висоти я одержав медаль ″За відвагу″.

Перемогу я зустрів в Чехословаччині. Пригадую, яка безмежна радість нас охопила. Ми обіймались зі сльозами на очах, не соромлячись їх.

Роки все більше віддаляють нас від лихоліття Другої Світової війни. Але спогади про той час постійно живуть в моєму серці, – завершує розповідь ветеран.

…А в нащих серцях має жити пам’ять про подвиг тих, хто пройшов буремними стежками Другої світової, про жертовність тих, хто назавжди залишився лежати в землі, зораній танками й политій кров’ю.

Підготували учасники волонтерського загону «Спадкоємці Перемоги» смт Стара Ушиця.

 

Додати коментар