Марафон

Колись шістнадцятилітнім він, перспективний атлет, брав участь у марафонському забігу на всеукраїнській спартакіаді. Здавалося б, це було так давно з огляду на те, що директор ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти» Михайло РУЩАК святкуватиме п’ятдесят п’ять, та для нього, як і раніше, видаються неприйнятними невиправдана зупинка, уповільнений темп, млявість задумів та їх втілення в реальність.

Доля хлопця складалася так, що змалечку пізнання життя відбувалося в постійному русі, в невпинній динаміці буднів. У далекому закарпатському селі тоді не було дитсадка, зате на безкраїх ланах колективного господарства, де Михайло з мамою заробляли трудодні, загартовувалися і тіло, й розум, формувалися дисципліна та впевненість у власних можливостях. Згодом, уже школярем, Михайло заготовляв сіно для домашньої худобини за формулою, притаманною тій добі: сім тонн колгоспу, восьму – собі. Арифметика безпомилкова – наробитися треба було так, щоб ніхто в накладі не залишився, але обов’язок є обов’язок.

На улюблені шахи, з яких має І розряд, заробив ще п’ятикласником. Та й у подальшому, до прикладу, під час навчання в інституті забезпечував свої потреби самостійно, не гребуючи найважчим фізичним підробітком.

Родинна педагогіка спрямовувалась на те, щоб закласти в дітях стійкий інтерес до праці, аби в майбутньому кожний міг займатися справою відповідально та з максимальною віддачею.

Зусилля батьків не були даремними: старший брат Михайла став професійним військовим, молодший – гарний музикант – разом з ансамблем гастролює Європою, а Михайло Юрійович директорствує в загальному ось уже двадцять два роки.

Людині, непосвяченій у специфіку діяльності керівника професійно-технічного закладу, невтямки, наскільки багатогранною вона є.

От і Михайло Юрійович практично виступає одразу в декількох іпостасях: він і директор середньої школи, й професійної кузні кадрів, керівник заводу, бо ж майстерні, полігони, спецтехніка – невід’ємний елемент, що супроводжує підготовку робітників. Окрім того, цілорічно опікується підсобним господарством у 57 гектарів, яке постачає для вихованців-сиріт безкоштовні молоко, м’ясо, овочі, та й оплата триразового харчування решти учнів, можна сказати, символічна – 15-17 гривень у день.

З усього цього витікає, що день керівника ненормований, але інакше й бути не може – 1200 учнів, більшість з котрих цілодобово знаходяться на території ДНЗ. Тож Михайла Юрійовича можна зустріти тут і опівночі, і на світанку. Не дивина, коли повертаючись із відрядження пізньої ночі, він часто-густо навідується до Центру.

Труд і справді титанічний, адже самий лише перелік того, що лягає на плечі очільника, вельми промовистий. А скільки праця лідера вимагає невидимої для сторонніх роботи майже з кожним членом колективу, бо ж неможливо, за висловом Михайла Юрійовича, підвести людей, які повірили в тебе.

Безумовно, не всім до снаги таке навантаження, але сили героя цього нарису закладалися ще «домашнім університетом», зміцнювалися в наполегливих спортивних тренуваннях, де шліфувалися терпіння й воля до перемоги, розвивалися логічне мислення й уміння блискавично комбінувати ситуації, які створювалися на дистанції.

Та й Хустська школа з поглибленим опануванням виробничого навчання, готуючи столярів-краснодеревників ІІІ розряду, давала найважливіше випускникам, «щоб у вогні не згоріли, й у воді не тонули», як сміється, згадуючи, Михайло Юрійович.

До труднощів йому не звикати. Отож, сміливо «впрягається», за словами його колеги Петра Прісняка, в усі напрямки діяльності: втілення іноваційних технологій в практичний і теоретичний курси, гуртожиток, будівництво тощо.

Не може не дивувати й феноменальна пам’ять керівника: зазвичай Михайло Юрійович не забуває й найменших дрібниць, які стосуються справи.

Колись, ще до нинішнього директора, до закладу заходили з так званого «чорного» ходу – через непоказні вузенькі двері, сховані за рогом будівлі. Нині ж юне покоління потрапляє спочатку на залиту сонячним світлом площу з чудовими трояндовими клумбами, що радують око, зі сквериком із старовинними ліхтарями й фонтаном, а далі крокує широкими сходами, що ведуть юнаків і дівчат в нове, доросле життя.

Директор пишається тим, що заклад, який він очолює, не схожий на інші – у ДНЗ власні обличчя, стиль, почерк…

За чотири останніх роки двоє учнів стали переможцями, а троє – призерами всеукраїнських конкурсів професійної майстерності. За результатами загальноосвітніх олімпіад заклад серед 23 ПТНЗ посідає третє місце.

Золоту й бронзову медалі за впровадження інноваційних технологій, а відтак і модернізації матеріально-технічної бази одержав колектив з міжнародних виставок. Досягнення в навчально-виховній сфері відзначалися і 2013 року, коли Михайло Юрійович став лауреатом премії Верховної Ради України. Крім цього, в різні роки він удостоювався грамот Хмельницької облради, департаменту освіти й науки ОДА, відзнаки кам’янецького мера «За заслуги перед міською громадою».

Їдуть до Кам’янця, аби обмінятися досвідом, і керівники закладів з Івано-Франківська, Львівщини, Рівного: цікаво ж побачити, як готують фахівців за двадцятьма сімома спеціальностями в місті над Смотричем.

А Михайло Юрійович залишається все тим же демократичним, толерантним, уважним керівником, для котрого ранок починається з думок про шляхи вдосконалення виховання гідного, патріотично налаштованого громадянина-робітника. І це природньо й звично. Тож коли розпочинаються канікули й настає відносна тиша, директор почувається не дуже комфортно.

Відомого афоризму про те, що має зробити людина за життя, Михайло Юрійович дотримався в повному обсязі: просторий дім побудовано, чудовий сад плодоносить, повиростали діти, тішать онуки. А в планах наразі – вивести заклад на орбіту найкращих європейських зразків, а отже, марафон триватиме, бо є висока мета й величезне бажання досягти її.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар