Лікар Романчук про «глибокий фельдшеризм», заяву онука та мед натщесерце

За плечима Заслуженого лікаря України Івана РОМАНЧУКА — вже майже 44 роки медичного стажу. Вперше він обійняв  посаду фельдшера швидкої допомоги в Івано-Франківському районі після третього курсу Івано-Франківського медінституту, де навчався за спеціальністю «Лікарська справа». І після цього вже ніколи не зраджував обраній професії. Попри те, що Івану Михайловичу довелося потрудитися й на управлінських посадах (три роки був заступником начальника, начальником міського управління охорони здоров’я, ще 8 років, протягом двох скликань, його обирали головою районної ради), він продовжував працювати завідувачем хірургічного відділення, лікарем-хірургом поліклінічного відділення Орининської райлікарні №2. Каже, що не міг кинути напризволяще своїх хворих. А їх, вдячних пацієнтів, яким він подарував шанс на повноцінне життя, — тисячі й тисячі…

 Цьому вчу своїх дітей

— У роботі я строгий — як до себе, так і до своїх колег, — ділиться Іван Михайлович. — Не може бути, щоб хворий стояв під дверима, а я займався якимись іншими справами. Не буває, аби пацієнт мені не подобався. Як люди, ми можемо один одному не симпатизувати, але якщо ти одягнув білий халат — будь ласка, виконуй свої обов’язки. Хворий для мене — понад усе. Я бачу його як людину, що звернулася по допомогу, а все інше відходить на другий план. Завжди пам’ятаю істину, що просити набагато важче, ніж давати, тому завжди намагаюся допомогти. Так працюю я, цьому ж вчу своїх дітей.

— Дійсно, у Вашому випадку можна говорити про лікарську династію — молодше покоління Романчуків долучилося до професії…

— Так, моя дружина Світлана Петрівна з 1979 року працює акушером-гінекологом в Орининській лікарні, донька Вікторія взяла приклад з матері, вона – акушер-гінеколог у міському центрі охорони материнства і дитинства, син В’ячеслав — травматолог у центральній районній лікарні. Старша онучка Ірина, яка цьогоріч закінчила одинадцятий клас, також планує присвятити життя медицині та обрала для себе спеціальність ендокринолога. Мало того, навіть найменший член родини, чотирирічний онучок Владислав, який буває з батьком в лікарні на прийомах і спостерігає, як той працює, днями заявив: «Хочу стати травматологом! Буду робити перев’язки, як тато!». А ще він, як для свого віку, є неабияким патріотом України, чим я дуже пишаюся.

— Хіба ж може бути інакше в сім’ї медиків? Іване Михайловичу, а що Ви радите колегам і як дієте самі в критичних обставинах?

— Вважаю, що немає безвихідних ситуацій, є безпорадні люди. Особисто я, вже маючи за плечима неабиякий професійний стаж і ранг, ніколи не цурався звертатися за порадою до колег. На моє тверде переконання, медицина — це колективний орган, недаремно ж існує таке поняття, як консиліум, коли кілька фахівців-медиків збираються на нараду задля збереження життя й здоров’я хворого. Хоча врешті за пацієнта відповідає не консиліум, а його лікар, він і вирішує, як діяти далі.

До речі, знаєте, чим відрізняється медицина села чи району від великого міста, де є інститути, клініки, професура? Тим, що тут, на периферії, не завжди є фахівці, до яких можна було б звернутися…

 Що це і з чим його їдять?

— Якщо ми вже торкнулися болючої теми сільської медицини… Яка Ваша думка з приводу медичної реформи в Україні, про котру нині так багато говорять?

— Мені здається, що коли зібрати всіх медиків нашої країни й запитати, які зміни чекають цю галузь, 90% з них скажуть, що взагалі не розуміють, куди ми йдемо й що робимо. Адже будь-яка робота — це плани на перспективу, вироблення стратегії і, згідно з нею, рух вперед. Коли ж днями депутати Верховної Ради розглядали законопроекти щодо сфери охорони здоров’я, у мене було враження, що тих законів ніхто не бачив і не читав. А що вже казати про простих українців? Вважаю, що потрібно цю тему довести до людей, провести обговорення, тоді й з’явиться розуміння проблеми…

Пригадую, як нещодавно до Кам’янця-Подільського (чи то з приватним, чи неофіційним візитом) завітала виконуюча обов’язки Міністра охорони здоров’я України. Чому було тоді не зібрати лікарів району та міста, яких це цікавить, поспілкуватися, розповісти про плани в сфері медицини? Як таке може бути?!

Сьогодні слово «реформа» асоціюється зі словами «закрити», «скоротити», «забрати», «приєднати». Ось взяти ті ж самі не так давно створені центри первинної медико-санітарної допомоги. Чим лікар цього закладу відрізняється від дільничного терапевта, яким він був два роки тому? Хіба що новим фонендоскопом чи тонометром… І амбулаторії загальної практики сімейної медицини мали б бути устатковані відповідно, а насправді ж цього немає.

Працюючи в Орининській райлікарні, я маю змогу спостерігати за роботою сімейних лікарів. Благо, вони працюють при лікарні, де вже є готові приміщення, автомобіль швидкої допомоги, а лабораторія і рентгенкабінет фінансуються зі вторинної ланки. А якщо взяти будь-яку окрему амбулаторію?.. Там же немає необхідного обладнання, закладеного в переліку… Все це я називаю «глибоким фельдшеризмом»…

— Наразі створюються ще й госпітальні округи…

— Особисто мені незрозуміло, що це і з чим його їдять… Ось вступить в силу закон про госпітальні округи, і що з цього дня реально зміниться в місті чи районі? Звідки візьмуться кошти? Нам сьогодні навіть не кажуть, скільки грошей не вистачає до кінця року на галузь охорони здоров’я Кам’янеччини. А наскільки я знаю, це близько 2,5 млн.грн. Навіть не уявляю, де ці кошти вишукувати…

Наші реформатори вважають так: ось закриємо кілька об’єктів вторинної ланки медицини — до прикладу, Староушицьку і Жванецьку лікарні — і добре на тому зекономимо. Але пригадайте, це ж казали про Орининський тубдиспансер. Мовляв, закриємо його – й отримаємо від того два з половиною мільйони. Закрили… І де ті гроші? Немає… А хворі де поділися? Ходять поміж людьми в громадських місцях. А хвороба ж то невиліковна…

 Бензин є, ліжок немає

— Бачу, для Вас це болюча тема… Але невже немає ніякого позитиву?

— Зміни на краще відбулися в роботі пунктів швидкої медичної допомоги. Якщо раніше не вистачало пального для виїздів на місце, то наразі проблеми з цим немає. До прикладу, такий пункт, що діє при Орининській райлікарні та обслуговує не лише Орининський кущ, а й села Чемеровецького району, повністю забезпечений бензином. Адже фінансування йде строго на надання екстреної медичної допомоги і там є певна стаття — паливно-мастильні матеріали. Закладається саме стільки коштів, скільки необхідно.

— Іване Михайловичу, Ви довгий час обіймали посаду завідувача хірургічного відділення Орининської райлікарні…

— Дійсно, раніше тут було повноцінне хірургічне відділення на 45 ліжок, операційний блок, працювали три хірурги та анестезіолог. Надавався повний об’єм ургентної (невідкладної) допомоги, проводилися планові операції… Зараз, відколи в нас забрали ліжка (вирішили, що хірургічне відділення непотрібне), в лікарні проводиться лише прийом хворих лікарем-хірургом. Адже хірургія — це не лише операції, а й хвороби, при яких потрібно провести крапельне чи медикаментозне лікування. Флегмони, абсцеси, панариції, рани, переломи, які підлягають хірургічному втручанню, ми оперуємо самі, більш серйозних хворих відправляємо у вищі інстанції. Знаєте, я навіть ніколи не думав, що можна так легко працювати…

— З висоти Вашого досвіду, скажіть, чи варто говорити людині, що вона невиліковно хвора?

— Під час операції нерідко з’ясовується, що медицина не в силі допомогти пацієнту. Про це напряму йому казати не слід, лише близьким та родичам. Адже така звістка ще більше травмує, людина «сама себе з’їдає» і трагічний фінал настає занадто швидко…

 Жіночки, нерви — в коробочку!

— Іване Михайловичу, в силу своєї професії Ви, напевне, пропагуєте серед пацієнтів здоровий спосіб життя. А самі його дотримуєтеся?

— У всякому разі намагаюся. Що б там не було, о шостій ранку я завжди на ногах. Не вмію просто лежати в ліжку, а одразу ж беруся до роботи по господарству. Благо, є біля чого працювати: пораюся біля пасіки, обходжу молодий сад на 200 дерев, оглядаю кущі смородини, яких маю понад тисячу. Отримую від того масу задоволення. Також щодня обов’язково з’їдаю натщесерце столову ложку меду та запиваю її водою. Адже мед — це глюкоза, яка миттєво розчиняється в шлунку й всмоктується в кров, даруючи прилив сил та енергії. Щодо алкогольних напоїв, то в гарній компанії не відмовлюся від чарчини-другої. А от стосовно паління, то сам дуже давно не курю й нікому не раджу. За моїми багаторічними спостереженнями, чоловіків найбільше гублять алкоголь і нікотин, а жінок — нерви. Тож візьміть до уваги, займайтеся профілактикою та ведіть здоровий спосіб життя.

А загалом мешканцям Кам’янеччини від щирого серця зичу козацького здоров’я, добра, миру, благополуччя. Щоб у вас якомога рідше виникала необхідність звертатися до медиків, бо лікування сьогодні обходиться надто дорого.

Колегам-медикам з нагоди професійного свята також бажаю міцного здоров’я, адже без нього не милі всі інші діла. А ще добробуту, сімейного затишку, фінансових статків. І щоб ті реформи, котрі проводяться нині, таки принесли нашій галузі позитив. Бо зараз ми, медики, перебуваємо наче в підвішеному стані…

Наталя КАМІНСЬКА.

 

Додати коментар