Колишній сільський голова з Кам’янець-Подільського району в 47 років вирішив кардинально змінити життя

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Рання пташка Ігор ПЕТРОВАНЧУК став на порозі редакції, як і домовлялися – на самому початку робочого дня, я ще й комп’ютер увімкнути не встигла. «Відповідальний, – відзначила подумки. – Пообіцяв, що прийде з самого ранку, – так і зробив. Дотримав слова». Наче у відповідь на мої міркування Ігор Кирилович промовив: «Не можу довго спати. Звик в армії прокидатися о четвертій ранку».

Кремезний, усміхнений, колись чорнявий, нині ж із посивілими скронями – як-не-як, а за плечима значний життєвий досвід. За декілька днів він відзначатиме свій золотий ювілей. Позаду понад три десятки років роботи в школі. Два скликання (2006-2016 рр.) Ігор Петрованчук обирався Супрунковецьким сільським головою, а з лютого 2016-го пішов на контрактну службу в Збройні Сили України. Наразі він старший сержант 321-го окремого інженерного батальйону. Цього дня я вперше побачила давнього знайомого редакції у військовій формі й була приємно вражена тим, як вона йому пасує.

– Дуже прошу, не називайте мене героєм, – знову, випереджаючи наступні запитання, попередив мій співрозмовник. – Адже сьогодні в АТО зовсім не та ситуація, що була в 2014-2015-х роках. Найважче довелося першим, тим, хто одразу потрапив у зону бойових дій. Тоді я був сільським головою і мені випала важка місія – вручати сповіщення тим, хто підпадав під мобілізацію. Я вдячний своїм землякам, що вони не ховалися й не втікали від військової служби, а з честю виконали свій обов’язок. Валерій Гавщук, Михайло Завадський, Олег Смолінський та Олександр Ільніцький – ось справжні герої. Вклоняюся їм за подвиг, а матерям – за недоспані ночі, пропущені дзвінки та довгі місяці тривоги за своїх дітей.

– Ігорю Кириловичу, як це – в 47 років кардинально змінити своє життя й після десятиліть цивільної роботи піти на військову службу?

– Таким було моє рішення – я записався на контрактну службу. Дружина й діти були проти, мама взагалі нічого не знала. Сьогодні я шкодую, що не пішов в армію раніше… Отож, пройшов медкомісію й 25 лютого минулого року виїхав на навчання на військовий полігон у Старичі Львівської області. Після цього повернувся в Кам’янець-Подільський 321-й окремий інженерний батальйон на посаду начальника майстерні. Щоправда, згодом обрав для себе іншу спеціальність – кухаря.

– Оце так! Звідки така любов до кулінарної справи?

– Просто душа лежить саме до цього. І ось уже три ротації – одна в Донецькій та дві в Луганській областях (загалом 9 місяців) – годую наших вояків у зоні АТО. Під час першої поїздки разом зі мною на кухні був Іван Швець з села Калиня, тож саме з ним ми вправлялися в приготуванні страв, навчаючись один у одного. Крім того, коли я чогось не знав, телефонував дружині Тетяні й з’ясовував. На Донеччині варили їжу для 130 бійців, на Луганщині – вже для 30.

– Наскільки добре армія забезпечується продуктами?

– З цим все гаразд, немає чого скаржитися. Овочі, крупи, картопля є, м’ясо отримуємо тричі на місяць. З нього готуємо як перші, так і другі страви. Не було такого, щоб хлопці два дні підряд їли те ж саме – щодня готуємо щось нове. Неодноразово одержували продуктові посилки від волонтерів та земляків з Гуменецької об’єднаної територіальної громади, за що їм велика вдячність. У нас навіть склалася традиція: все отримане викладаємо в їдальні на великий стіл і під час обіду кожен бере собі те, що хоче.

– Як проходить робочий день старшого сержанта Петрованчука під час відрядження в зону АТО?

– На кухні – практично увесь день. Працюємо вдвох з напарником. Черговий прокидається о четвертій ранку, інший – о п’ятій. Перший розпалює вогонь у польовій кухні. Далі вдвох стаємо до роботи. Розпочинається безперервний робочий цикл. Готуємо сніданок, роздаємо, миємо каструлі й приступаємо до приготування обіду. Далі йде вечеря – і так до восьмої вечора. Прибираємо і плануємо меню на наступний день. На свята та дні народження готуємо щось особливе. Ми навіть свиней утримуємо, тож на Різдво чи Великдень на столі у хлопців є холодець та чимало інших смачних страв.

До речі, до нас неодноразово приходили діти – можливо, з цікавості, а можливо, їм просто не вистачало їжі вдома, то ми із задоволенням ділилися з ними тим, що мали. У мене навіть був свій улюбленець – Іванко, хлопчик 6-7 років, веселий такий, балакучий…

– Якщо вже заговорили про жителів східних регіонів, то чи доводилося там, на Донеччині та Луганщині, відчувати неприязне ставлення до військових з боку місцевих мешканців?

– Особисто я з таким не стикався, якоїсь неприхованої ворожості вони не виявляли. Натомість нас не раз запрошували на концерти та інші урочисті заходи, що проводилися в місцях дислокації, представники органів влади допомагали нам продуктами тощо. Там живуть такі ж люди, як і ми. На мою думку, ця війна простим людям непотрібна. Необхідно дійти порозуміння і припинити її. Бо ж гине стільки молодих хлопців, а рідні люди, які живуть на сході та заході, через ідеологічні розбіжності стають ворогами. Такого бути не повинно.

– Коли знову вирушаєте на схід?

– У листопаді їдемо ще на три місяці. Треба замінити наших хлопців, які також хочуть додому. Зараз я у відпустці, ось трохи перепочину – й знову на службу. Мені подобається те, що я роблю, і коли буде потрібно, я й рік можу бути в ротації.

– Чого Вас навчила армія?

– Думаю, я став ще більш дисциплінованим та відповідальним. Це те, без чого військова служба неможлива. В армії ти не належиш собі й запланувати щось навіть на найближчі вихідні дуже важко, адже будь-якої миті можуть викликати на службу. Хоча, звісно, родина від цього страждає.

– Що для Вас сім’я?

– Діти й онуки – це моє щастя, ті, заради кого я живу. У нас з дружиною двоє доньок – Аліна та Марина. Пам’ятаю, коли ми чекали дітей, то загадали, що коли народяться хлопчики, назвемо їх Денисом і Максимом. І ось Бог дав нам зятів саме з такими іменами. Чи не диво? І звісно, найбільшою радістю в житті стало народження онучок Ані та Злати.

Якось, під час перебування у відрядженні на Луганщині, мені до рук випадково потрапив номер «Краю Кам’янецького» за 2 червня. Відкриваю останню сторінку – а там вітання моїй Анечці з п’ятиріччям. Вірите, аж здригнувся. Це ж треба таке – де Луганськ, а де Кам’янеччина! Дуже зворушливий був момент.

– Ігорю Кириловичу, 17 жовтня Ви відзначатимете 50-річчя від дня народження, а це зовсім поряд із Днем захисника України, що припадає на 14 жовтня. Символічно, правда? Як святкуватимете?

– У день іменин обов’язково піду до церкви та поставлю свічку за здоров’я своє та родини. А по-справжньому відзначатиму в колі рідних та близьких 21 жовтня.

– З роси й води Вам! Маєте нагоду на шпальтах нашої газети привітати з професійним святом і своїх колег-військових.

– Мої найщиріші вітання з Днем захисника України військовослужбовцям 321-го окремого інженерного батальйону, особливо тим, хто наразі перебуває в зоні АТО, серед них комбату майору Валерію Чеботарю, а також офіцерам батальйону майору Олександру Меркулову, майору Юрію Процику, командиру батальйону майору Олександру Чалому, друзям-землякам, з якими несу службу, – Івану Швецю з Калиня та Олександру Гаврилюку з Княжполя. Зичу всім міцного здоров’я, щастя, миру, благополуччя та швидкого повернення додому.

                                                                                                                                                                                                                                          Наталя КАМІНСЬКА.

Додати коментар