Кам’янчанка Надія Вінідіктова не сумнівається, що все одно добро закохає зло

На жаль, у наш меркантильний час така людська чеснота, як доброта – щира, непідробна, без будь-якої користі та вигоди – є неабиякою рідкістю. І тому завжди дякую долі, коли вона посилає подарунок у вигляді знайомства з людиною, якій притаманне саме таке – чутливе, дружнє, привітне ставлення до оточуючих. Як і багатьом українським жінкам, Надії ВІНІДІКТОВІЙ довелося пережити чимало важких моментів, але це її не зламало й анітрохи не озлобило. Навпаки, проблеми, неприємності та біди лише загартували характер, не зачепивши, однак, тієї надважливої риси вдачі – доброти…

Надія Анатоліївна народилася у Макові, що на Дунаєвеччині. Жила і зростала разом із батьками, молодшою сестрою Тетяною та улюбленою бабусею.

–              Бабуся Катерина Йосипівна була дуже добрячою людиною. Вона мала п’ятеро дітей, але двоє з них померли від голоду. Тоді вона взяла до себе ще й двох дітей сусідки, яка теж загинула від постійного недоїдання, і упродовж всього життя любила їх як своїх рідних. Бабуся гарно читала вірші, навчила мене молитвам, дала поштовх, аби я уважно придивлялася до всього, що мене оточує, – шелесту листочків на деревах, щебету птахів, дзюрчання води… Мені здається, що все найкраще, що є у мені, я взяла саме від неї, – ділиться моя співрозмовниця.

Після закінчення Маківської школи Надійка навчалася у Кам’янець-Подільському ПТУ №5. Затим три роки поспіль пробувала вступити до вищих навчальних закладів – тодішніх сільськогосподарського і педагогічного інститутів та заочного ХТІБО, проте не пройшла по конкурсу. Відтак пішла працювати спочатку на кабельний завод, а затим – на К-ПЕМЗ. На останньому місці роботи затрималася аж на два десятки літ. Працювала слюсарем-складальником, була заступником бригадира бригади КМЄ, а ще – профгрупоргом, активісткою, зачинателем багатьох цікавих і корисних справ. Брала участь у концертах художньої самодіяльності, адже любила і вміла співати, танцювати, декламувати вірші. А ще обожнювала готувати друзям та знайомим сюрпризи до днів народження. Якщо комусь потрібна допомога чи підтримка – всі йшли до Наді Маківської (таке прізвисько їй тоді дали). Бо ж безвідмовна людина, у біді ніколи не залишить…

Її перший шлюб виявився невдалим. Спочатку чекала свого коханого з армії три роки, шість років прожили разом. Та на заваді коханню стала зрада. Зовсім молодою залишилася самотньою з дитиною на руках. І все ж не падала духом, намагалася бачити в людях лише хороше.

–              Пригадую, як у газеті «Вербиченька» мені на очі потрапив лист-розповідь матері про сина, який мстився усім дівчатам за те, що його зрадила кохана. Я не втрималася й написала відповідь. Писала, що так не можна, що людям потрібно вірити. Ось, до прикладу, я перебуваю в такій складній ситуації, проте не зневірилася й сподіваюся, що зустріну в своєму житті людину з великої літери. Це опублікували… Знали б ви, скільки було відгуків! І не тільки – потенційні кавалери приїжджали навіть до мене додому, у Маків. Проте ніхто так і не сподобався моїй доньці Світлані. А як вона їх пародіювала – ото сміху було: той не так ходить, у того сорочка зім’ята, ще в іншого зачіска нікудишня… Так і не обрали ми нікого з претендентів на татуся, – з посмішкою розповідає Надія Анатоліївна.

А згодом вона зустріла свого другого чоловіка, щиро сподіваючись на його любов, порядність та гарне ставлення до доньки. Прижила з ним і другу дитину – молодшеньку Віку. Але доля не була милостивою до жінки: зрада чоловіка знову стала на перешкоді сімейному щастю.

Надія Анатоліївна дістає свою «святая святих» – загальний зошит, що став майже вдвічі товстішим від десятків, а може, й сотень закладених у нього списаних листочків, і веде далі:

–              Після розлучення всю свою любов я віддавала дітям. Заради них та онуків – Ілони та Дениса – я й живу. І завжди, коли було важко, і коли весело – виливала свої біль і радість у віршованих рядках. Місяць тому я перенесла хірургічне втручання. Багато нас таких, щойно прооперованих, було у київській клініці. І ось лежимо ми в палаті – хто плаче, хто молиться, хто спить… А я дивлюся у вікно й бачу хмаринку у вигляді коника, яка за мить перетворюється в зовсім інші істоту… Міркую собі: як же Бог дає можливість відчути, зрозуміти, що з нами відбувається? І одразу ж про це написала вірша. Читаю подругам по палаті – а вони в сльози, бо кожна з них це ж саме пережила…

Лікарня

Зустрілись ми не випадково,

Тут доля нас усіх звела,

Спочатку все так загадково –

Твій лікар, біль, страх майбуття.

Наркоз виходить – прокидаюсь,

Позаду жах і злі думки,

І ось вже тихо пропливає

Життя у моїй голові.

Стаю на ноги, розумію,

Як вдячна Богу й лікарям…

Дітей, онуків пригортаю –

Це ж щастя для бабусь і мам!

Бажаю всім здоров’я й миру,

Любові, радості, добра,

В достатку жити й процвітати

І доживати літ до ста!

Вона все пропускає через себе. Можна просто, без зайвих емоцій і переживань подивитися важкий для сприйняття фільм, можна просто пройти повз і не звернути увагу на того, хто потребує допомоги – будь то людина чи тварина. Але це не про нашу героїню. У неї для кожного знайдеться добре слово і відкрита, щира посмішка. Коли б і з чим до неї не звернувся – ніколи не відмовить, допоможе навіть собі у збиток.

–              Намагаюся не робити зла нікому. Завжди прошу Бога, щоб усі люди були здорові, щоб закінчилася ця війна і діти та батьки повернулися до своїх домівок, – каже пані Надія.

Завжди в праці, клопотах – то там треба підмогти, то там навести лад, бо без неї не справляються. Вона – справжній генератор яскравих ідей і гарного настрою. Знає напам’ять масу віршів, пісень, гуморесок, справжній «гвоздь програми» на будь-якій вечірці чи святі.

А ще навколо неї завжди тварини. Вдома живе 16-річний домашній улюбленець – білосніжний кіт-красень Тімка. На вулиці Надія Анатоліївна підгодовує безпритульних собак і котів, не залишає поза увагою птахів. І не лише. На дереві, поблизу її дому, живе знайома білочка, якій наша героїня щодня приносить горішки… Словом, біля нашої Наді не пропадеш! І це дуже показово, адже саме за ставленням до тварини можна дізнатися, яка перед тобою людина…

…А я точно знаю, що за людина Надія Вінідіктова, – вона просто добра, хороша і щира жінка. І ще: я переконана, що коли зустріну її зранку і перекинуся декількома словами, – мій день обов’язково буде вдалим. Адже, як ідеться в пісні гурту ТНМК, «все одно добро закохає зло!».

Тут небо чисте-чисте,

Аж ніжно-голубе,

Он сонце піднялося

І радує тебе.

Іскриться все і сяє

В морозній білій млі,

І дивні візерунки

З’явились на вікні.

А іней-чудотворець,

Казковий витівник,

Все справно прикрашає,

Немов дівча рушник.

Милуєшся красою

О будь-якій порі –

І восени, й зимою,

І влітку, й навесні!

Наталя КАМІНСЬКА.

Додати коментар