Європейська одісея шустовецьких солдатів

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Пронизливі звуки літаків у повітрі, перші вибухи бомб, заглушливий гул бронетехніки в містах і селах, паніка серед людей, здивовані обличчя дітей… Можливо, саме таким був літній ранок 22 червня 1941 року. Він надовго запам’ятається українцям, адже саме тоді вони відчули загрозу коричневої чуми.

Війна як прояв збройного конфлікту, незалежно від локальності та характеру дії, завжди торкається кожної домівки. Село Шустівці, що на Збручі, не стало винятком. З перших днів кровопролиття звідси було мобілізовано близько 127 мешканців різного віку. Звісно, всі, хто став на захист своєї землі, заслуговують на найбільшу повагу та шану, а тому ми, нащадки, не маємо права забувати про їхні подвиги.

Мобілізовані мешканці Шустовець вели запеклі бої проти ворога вздовж усієї лінії фронту – від Балтійського моря до Чорного та Кавказу. Частина із них пройшла всю війну від вторгнення й до перемоги над фашизмом.

Найтривалішим періодом оборонних боїв Червоної Армії можна назвати оборону радянського Заполяр’я, яка тривала з 29 липня 1941 р. по 1 листопада 1944 р. Доля закинула сюди мешканця нашого села Василя Олійника. Старшина 341 стрілецького полку 19 армії Карельського фронту з початку бойових дій ніс службу за полярним колом.
Під час війни Василь Петрович вів невеличкі щоденникові записи, читаючи які ми можемо тільки уявити собі тамтешню ситуацію. «1942 р. Травень дістався лісів Карелії. Працюю на телеграфі. Противник веде дуже потужний артилерійський обстріл. Лежить сніг навколо», — писав він.

А от трохи раніше, 24 квітня 1942 р., старшина залишив такий запис: «Прибули на бойові позиції. Замінили дивізію, яка вже давно вела бої. По нас ведеться потужний вогонь. Снаряди падають за сто метрів від нас. Часто сняться рідні місця. Уві сні бачу матір, брата Михайла, друга Ситника М.П., а батька не бачу…».

У ніч на 14 вересня 1944 р. старшина Олійник відправився на технічний ремонт передового вузла зв’язку штабу дивізії. Район, у якому знаходився найближчий вузол, був замінований. Ні миті не вагаючись, він особисто знешкодив кілька мін і таки встановив зв’язок з командним пунктом дивізії. В цей момент телефоном передали наказ, який старшина поспішив вручити командиру дивізії. За цей подвиг Василя Олійника нагороджено медаллю «За відвагу».

Упродовж вересня 1941 р. по січень 1944 р. група німецької армії «Північ» утримувала в блокаді Ленінград. Саме тут, в оточеному фашистами місті на Неві, працювала медсестрою Анастасія Єфімова, призвана до війська 18 липня 1941 року, рядова 43 стрілецької дивізії 3 полку. Відважна жінка пережила 872 довгих і жахливих дні блокади. У цьому регіоні служили й Олександр Йосипович Тимчук та Олександр Феодосійович Олійник.

Корінний перелом у війні 1941-1945 рр. стався під Сталінградом, де Червона армія під керівництвом генерала Г.К. Жукова здійснила контрнаступальну операцію «Уран», оточила та взяла в полон майже всю 6 армію фельдмаршала Ф. фон Паулюса. Під час боїв під Сталінградом також відзначилися кавалерист Микола Маркович Боднар та Іван Олександрович Шувера, яких нагороджено медалями «За оборону Сталінграда».

Старший лейтенант адміністративної служби Іван Шувера перебував на війні з 22 червня 1941 р., служив у 27 районі авіаційної бригади. В архівних документах читаємо: «Працюючи на посаді начальника загальної частини штабу управління району, показав себе здібним офіцером, до роботи ставиться добросовісно та чесно. Постійним контролем за роботою підопічних забезпечив хороше ведення справ таємного та цілкоСАРАХМАН АНТІН ВАСИЛЬОВИЧм таємного діловодства. Проводить політзаняття з рядовим та сержантським складом. Дисциплінований та виконавчий офіцер. За хорошу і відповідальну роботу удостоєний нагороди «Орден Червоної Зірки».

Одним із наступальних напрямків німецької армії «Південь» став Кавказ: нацистів манили туди багаті поклади нафти. Радянські війська звертали особливу увагу на попередження вторгнення сюди ворога. На першому етапі битви за Кавказ війська Червоної Армії значно поступалися міццю, тому змушені були вдатися до оборонної тактики. Проте вже з 1 січня 1943 р. вони посилили натиск і ворожа армія була відкинута із вказаного регіону.

У боях за Кавказ відзначилися Василь Максимович Жмурко та Антін Васильович Сарахман, яких за бойові заслуги нагороджено орденами «За оборону Кавказу».

Сержант Антін Сарахман служив командиром 76 мм установки батареї 683 стрілецького полку 151 стрілецької дивізії. На початку серпня 1942 р. його військова частина дислокувалася в районі населених пунктів Прохладний, Моздок, Олександрівка, Кущівка та Синявка, що розташовані в передгір’ї Кавказу.

У боях з фашистами 9 лютого 1943 р. під селом Недвигівка, що недалеко від Ростова, Антін Васильович із 76 мм установки знищив 2 кулеметні точки противника з розрахунком. У відповідь німецькі війська відкрили по ньому ураганний вогонь, внаслідок чого розрахунок установки було виведено з ладу. Залишившись один на один із ворогом, сержант Сарахман продовжував вести вогонь по ворожих позиціях і знешкодив одну протитанкову установку. Помітивши в цей час рух ворожих автомашин з піхотою, командир установки відкрив по них вогонь та прямим потраплянням підпалив їх. За це сержанта Сарахмана нагородженого орденом Червоної Зірки.

Протягом 5 липня – 23 серпня 1943 р. тривала битва на Курській дузі, яка за своїми масштабами, залученими силами та засобами, напруженістю, результатами та військово-політичними наслідками є однією з ключових битв в історії Другої світової війни. У ній брав участь і топограф батареї топорозвідки, єфрейтор 145 армійсько-гарматної артилерійської бригади Іван Федорович Сарахман. Наш земляк розпочав свій бойовий шлях з початком війни на території Білорусії, поблизу Мінська та Рогачева, де у липні 1941 р. отримав перше поранення. Біля Новобикова, Старобикова та Курська Івана Федоровича було поранено вдруге, а у боях під Воронежем – втретє.

Після перемоги радянс
ької армії під Курськом було завершено другий переломний етап у ході війни, наслідком чого стало визволення Лівобережної України. Ставка Верховного Головнокоманд