До Дня працівників торгівлі: Лариса Ралко — півстоліття за прилавком

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Коли Лариса РАЛКО йшла з онуками містом, малеча захоплено дивувалася: «Бабусю, з тобою стільки людей вітаються! Це все твої знайомі?».

«Так, – віджартовувалася Лариса Іванівна, – половина Кам’янця знає мене, а другу половину знаю я…».

Утім, вона ніколи не претендувала на статус зірки, хоча для того, щоб тебе впізнавали на кожному кроці, потрібно зовсім небагато: у двадцять три прийти до магазину й пропрацювати там майже сорок п’ять років. Мати один-єдиний запис у трудовій книжці. А ще втриматися від спокуси перейти на більш оплачувану й престижну роботу. Не виїхати услід за іншими туди, де платять євро. А головне — переживати труднощі професії, пов’язані з економічною нестабільністю в країні, з оптимістичним гаслом: «Я потрібна саме тут і саме зараз».

– Невже ніколи не виникало бажання щось змінити в своїй долі?

– Уявіть собі, що ні. Магазин №17 – мій другий дім, куди приходиш щодня з відкритою душею, а повертаєшся з легким серцем.

– А не напружували свята за прилавком, коли решта народу відпочиває, розважається, ходить на гостини?

– До цього швидко звикаєш, так що все нормально, хоча донька інколи закидала: «У тебе, мамо, увесь час робота й робота…».

У далекій шкільній юності Лариса так захоплювалася спортом, що, проживаючи поруч із центральним парком, примудрилася ні разу не побувати на танцювальному майданчику: великий теніс «з’їдав» увесь вільний час. Отож, не дуже потерпала, коли розпочала роботу, піднімаючи нелегкий вантаж або ж багато годин проводячи на ногах. Та фізична витривалість  – лише одна з умов для тих, хто хотів би спробувати себе в ролі продавця. А як бути, до прикладу, з поганим настроєм, адже покупцю приємніше прийняти хліб чи, скажімо, пляшку молока з рук привітної, усміхненої людини. Лариса Іванівна зазвичай негаразди залишала перед входом до магазину.

– А кому усе ж таки протипоказано трудитися в сфері торгівлі?

– Все просто. Тому, хто плутає поняття «моє» і «чуже». Тільки чесність дає змогу стати «довгожителем» у цій професії. Я щоразу казала собі: «Ларисо, твої гроші в твоєму гаманці».

Лариса Іванівна чудується: а чому саме її обрали героїнею публікації, адже вона упродовж десятиліть займалася звичайнісінькою, хай і потрібною справою, а разом з нею тим же опікувалися і її колеги. Про Євгенію Палилюлько говорить з повагою, бо ж сорок років віддала «Прометею» (назва магазину). Для Лариси Ралко Євгенія Семенівна – зразок чесності й порядності, людина, котра доклала немало зусиль, аби вберегти в часи жорсткої конкуренції цю торгівельну точку, а з тим, звісно, й колектив, урешті-решт, контингент покупців, що потребує неабияких ділових якостей.

Колись клас, у котрому навчалася Лариса Іванівна, дав соціуму сузір’я цікавих, непересічних громадян, серед котрих і відома співачка, знаний лікар, директор школи, котрий не боявся експериментів, і навіть генерал, та Лариса Ралко ніколи не пожалкувала про свій вибір. І коли їй часом доводиться залишатися за сімейними обставинами вдома, вона почувається непотрібною, нервує, дискомфорт не дає спокою. Хіба що улюблені книжки (а вона з дитинства затятий читач) приносять відраду…

– Розумію, – зізнається, – що коли-не-коли треба остаточно піти на пенсію, але за роботою дуже сумую, бо ж там, повірте, моє життя…

Лариса Іванівна згадує, як півстоліття тому продавці вправлялися на рахівниці, як на зміну їй пізніше прийшлв касовий апарат – на той час чудо техніки. Сьогодні вона дружить уже з комп’ютером, викликаючи подив у студентів агротехнічного закладу – постійних відвідувачів магазину: «Ого, то Ви, тьоть Ларисо, просунута особа!». Лариса Іванівна сміється: «Це вже мій сорок четвертий випуск!», маючи на увазі те, що не одне університетське покоління обслуговувалося в неї.

Взагалі численних покупців знає в обличчя, а декотрих і по іменах.

– Це, – як висловлюється Лариса Іванівна, – вже рідня…

Ось одна з відвідувачок запрошує її в гості, друга занепокоєна тим, що давно не бачила свою продавчиню…

— І все ж таки, – вкотре запитує моя співрозмовниця, – чому про мене треба писати?

— А Ви, – відповідаю, – Ларисо Іванівно, багато знаєте в місті працівників торгівлі, котрі б півстоліття простояли за одним і тим же прилавком?

Може, й насправді цей аргумент міг і не бути головним, якби колишні студенти, що випускалися 10-20-30-40 років тому, з’їжджаючись на зустрічі і забігаючи за давньою звичкою до магазину, не виказували б щиру радість: «Дивись, дивись, це ж наша продавчиня!».

                                                                                                                                                                                                                                               Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар