А хліб у Олега Шулика виходить як ні в кого

Якби в Олега ШУЛИКА раптом поцікавилися, хто він за професією, мабуть, відповів би не одразу. А все через те, що у свої неповні тридцять п’ять чим тільки не займався: був механізатором, будівельником, садівником і станочником, оператором котельні та охоронцем, вантажником…

Так сталося, що після трагічної загибелі тата в одинадцятирічного Олега побільшало обов’язків, бо ж не довіриш домашнє господарство й приготування обіду молодшій сестрі. Мама Олена крутилася по роботах, аби утримувати сім’ю.

Не було кому навчати Олега чоловічій праці, та природна метикуватість, невсипуча допитливість, наполегливість компенсували цю прикрість.

– Якщо я за щось беруся, – каже він, – обов’язково виходить.

Особисто я не бачу в цих словах ні краплі хизування: усе Олегові й насправді вдавалося. Коли ще навчався у Балинському ВПУ, канікули проводив на полях. Якось з комбайнером усували складну поломку, той нервував: «Втрачено час! І це тоді, коли відбуваються змагання…». З дистанції вони все ж не зійшли, більше того – четверте місце зайняли. Наставник тиснув радісно руку помічнику: «Ну ти, Олеже, й щасливчик! Де ж ти раніше був? Ми б з тобою…».

А коли Олег прийшов на «Пакт», мав півмісяця учнівства, та за тиждень уже навчав інших премудростям опресування. Його помітили і як будівельника – з бригадою об’їздив немало міст, селищ. Десь приблизно років за сім до початку збройного конфлікту на Донбасі трудився покрівельником не зведенні ферм між Бахмутом (на той час Артемівськом) і Слов’янськом. Звісно, тієї пори він не міг і здогадуватися, що старання хлопців нещадно руйнуватимуться по волі «братів», які складали завойовницькі плани.

Якби Олег переймався лише заробітками, навряд чи сьогодні про нього писали б нарис. Але наш герой може слугувати прикладом громадянської небайдужості до всього, чим живе суспільство нині.

– Я – за справедливість, – пояснює.

У 14-му записався до місцевої «Самооборони», котра підтримувала порядок і разом із залізничною поліцією упереджувала злочини. Та на сході країни вже розгорялося серйозне протистояння.

  • І Ви пішли в армію? – здогадуюся наперед.
  • Так. Ми, активісти, – пригадує Олег, – не чекали на повістки. Щоправда, мене через низький гемоглобін поклали до Хмельницького шпиталю на місяць…
  • Підлікували, і Ви..
  • Не зовсім так. Лікарям не вдалося з’ясувати причини цього явища, я ж не став шукати причин, аби не їхати в АТО. Тож у кінці серпня 2014-го ми з друзями-самооборонцями закріпилися за вісім кілометрів від російського кордону. А гемоглобін я згодом самотужки піднімав народними засобами…
  • Ну, а володіли, – допитуюся, – хоча б навичками стрільби з «калаша»?
  • Аякже! Ми ж у «Самообороні» ще до поїздки на полігоні вправлялися, оволодівали азами медичної допомоги… Та я ще для себе займався важкою атлетикою…
  • Значить, дали кулемет?
  • Вийшло так, що мені довелося на польовій кухні зварити борщ – і все. Мене звідти вже не відпустили.

А далі – перше, друге, третє Олег готував так, що побратими й дня не могли обійтися без нього. Тож іще один талант проявився у бійця Шулика. Було таке, що, поїхавши в короткотермінову відпустку, Олег один за одним приймав дзвінки від товаришів зі свого підрозділу: «Повертайся швидше, бо ми тут без тебе вже три мішки «Мівіни» з’їли…».

Перебуваючи в екстремальних умовах, Олег не набрався поганих звичок, а навпаки – кинув, між іншим, палити. Та й бажання бути корисним соціуму не зникло.

  • Головне, коли повертаєшся звідти, – розмірковує, – не замикатися в собі, не «сідати на склянку», а разом з однодумцями робити все, щоб не дати злу перемогти добро.
  • А чому ж такий поміркований та надійний парубок досі холостякує? – не втримуюся від запитання.

Олег всміхається:

  • Незабутній Богдан Ступка як говорив: «Не закохуйся в обличчя… От я й не поспішаю: краса – тимчасова, душа – назавжди. Але, здається, таку я вже знайшов…

Стоїмо з Олегом біля дивної споруди – печі на колесах. Ну хто з нас з дитинства не пам’ятає казки, в котрій лінькуватий Омелько виїхав на печі на вулицю? Тим не менше, цей об’єкт, від якого пашить жаром і духмяним ароматом свіжої хлібини, розташований на території заповідника і цілком реальний. У ХVІІ сторіччі така польова піч слідувала за військом, і тягли її коні.

А вона, ця піч, і дійсно важкенька. Олег розповів, що нещодавно її пробували зсунути з місця восьмеро чоловіків – не піддалася. Фантастика! А побудована ж з глини, води й соломи. Це Олегове дітище й гордість: сотворив її за два вечори. Отож, пишається тим, що долучився до такої важливої справи, як реконструкція.

А тим часом у крихітній пекарні, котру Олег облаштував власноруч, триває таїнство всіх часів і народів – у ємності підходить тісто. А відтак бажано, щоб ніхто не шумів: заміс любить тишу. Я вже знаю, що потрібно зовсім небагато дріжджів, аби тісто не «падало». Взагалі найкраще використовувати сироватку, а піч напалювати твердою деревиною, щоб швидше нагрівалася. Потім жар вигрібають повністю. Коли стіни зсередини побіліють, на гарячій глині (на поду – може, чули про подовий хліб?) випікатимуть буханці. Димаря тут немає, отвір закривається затулою. Як мине хвилин сорок, прикладай руку до буханця: не обпікає – виймай його дерев’яною лопатою.

…Ой, коли ж то було, як Олегові бабуся й тітка з маленького (в одну вулицю) сільця Бурти випікали в домашній печі такі короваї, що слава про них линула далеко за межі Чемеровеччини! На щастя, природа в нашому випадку не стала відпочивати на дітях. Інакше ми б з вами не побачили на «Інтері» сюжет про пекаря Олега Шулика й наразі біля дивовижної печі не юрмилися б десятки, сотні туристів з усіх куточків світу, котрі відвідують кам’янецьку фортецю.

Якось Олегові довелося поспілкуватися з одним мудрим літнім чоловіком, поради котрого не могли не закарбуватися надовго: «Коли йдеш, не обминай перешкоду, – рухайся далі, не озираючись назад…». Ось Олег і намагається слідувати цьому правилу, яке можна назвати й секретом успіху.

Діло, котре опановує Олег Шулика, перо відмовляється іменувати просто робочими буднями. Та й сам він наполягає на тому, що коли робота поєднана з хобі, – це свято.

Лариса МАСЛОВА.

P.S. А Олегова мама віднедавна відмовилася від магазинного хліба, бо тепер їй до смаку отой синів виріб, що народжений у печі любов’ю та натхненням.

 

 

Додати коментар