У селі Супрунківці, що на Кам’янеччині, проживає майстриня-вишивальниця

Автор: | Опубліковано Культура Немає коментарів

Мальовничий куточок села… Не втомлюємося милуватися чарівністю, незайманою красою берегів річечки Гниловідки, яка тихенько, смиренно несе свою живлющу водицю. Куди несе? Кажуть, далеко-далеко звідси, аж десь до Дністра. І так багато літ. Річка тече, забирає із собою співи солов’їв, що витьохкують у кучерявих вербах, відлуння пісень, що линуть з вуст господині.

А хто ж господиня на обійсті, що притулилось до берега річечки, навколо якого з ранньої весни до пізньої осені буяють квіти – айстри і чорнобривці, горді паничі і настурція, мальви і жоржини?

Господиня усієї цієї краси – Олена Миколаївна ГАВЩУК, сільська трудівниця, любляча матуся й бабуся, хранительки безлічі народних пісень: колядок, щедрівок, гаївок. Тут, на берегах Гниловідки, на щедрій і благодатній землі с.Супрунківці вона й народилася 80 літ тому, 2 жовтня 1937 року. Тут розквітнув її непересічний талант вишивальниці. Зайдеш до світлиці – і таке враження ніби усе те чарівне квіткове диво на городі переніс хто до її оселі.

Милують око рушники. Ними прибрані ікони, родинні портрети, на ліжках виставили свої гострі ріжки легкі чепурні подушки, вишиті такими візерунками, що погляду не відірвати. Сміються диво-квіти, щебечуть пташки, наче запрошують: «Прихиліться ближче, дослухайтесь».

Дослухайтесь… І справді, кожна квіточка і кожний листочок ніби випромінюють теплоту, щедрість душі й серця Олени Миколаївни, її любов до Бога, до людей, до світу. Особливо трепетно ставиться вона до храму.

– Мені здається, що з того часу, як відновили церкву, почалося в мене нове життя, – розповідає Олена Миколаївна.

Разом з односельцями раділа, коли відчинилися двері храму, коли прозвучала перша служба, коли аромат ладану піднявся, здавалося, аж до небес. Туди ж полинули і звуки супрунковецьких дзвонів. До недавнього часу Олена Миколаївна виконувала почесну місію – багато років була регентом церковного хору. Її сильний грудний голос можна було розпізнати серед десятків і навіть сотень інших. На жаль, здоров’я дало збій, і ходити до храму стало важко. Та попри все невидимі ланцюжки пов’язують її з церквою. Молитвами Олена Миколаївна просить у Бога здоров’я для себе, своїх рідних, всіх людей, благає про мир в Україні, про злагоду і спокій.

З червня 2015 року в хаті майстрині і співачки пісні вже не лунають. Тоді не стало її любимої доні Жені. Тяжка хвороба забрала її за ту межу, звідки не вертаються. З дитинства викупана в піснях Олена Миколаївна, наче підбита чайка, принишкла, притухла і тепер лише подумки розмовляє зі своєю дочкою словами молитов, просить у Всевишнього для неї райського спокою.

Просимо майстриню розказати, як з’явилося те нестримне бажання вишивати.

– Ще дівчиною, – згадує Олена Миколаївна, – ми разом з подружкою Галею вечорами вишивали. Приходили з роботи втомлені, а за вишиванням, здавалось, відпочивали. Тихенько бриніли мелодії улюблених пісень. Чоловік подружки готував лампу, не електричну, а гасову. Натирав до блиску скло (ним користувались лише при делікатній роботі, аби не тріснуло чи не надщербилось), перевіряв гніт, наливав гасу. І оживали на полотні візерунки, всіма кольорами райдуги сяяли квіти, співали пташки, сміялось сонце.

Роздивляємось вишивки. Беремо до рук, погладжуємо полотно. Давніші рушники уже вицвіли від часу, та саме тому вони видавались ще ціннішими. Від них віяло роками юності, зрілості майстра, в кожному з них – спогад про щось особисте, сокровенне, пережите. Олена Миколаївна показує свої скарби з такою любов’ю і гордістю, що нам здалось: так, дійсно, це її життя, її духовне багатство, якому й ціну важко скласти.

Дівчатка, гості Олени Миколаївни, враз загорілись бажанням спробувати вишивати. І хрестиком, і гладдю вчилися Таня й Ліля творити диво на полотні. Майстриня терпляче показувала, розповідала все до дрібниць.

– Так, – погодились юні вишивальниці, – це насправді нелегко. Треба мати велике терпіння, відчувати гармонію кольорів, а головне – бажання творити.

Вишивання – це творчість. Майстрині-вишивальниці самі не здогадуються, що вони – люди творчі, серця яких сповненні добром, любов’ю, щедрістю. По-іншому бути не може. Холодне серце не здатне до творчості, йому просто не дано дарувати радість іншим.

Дуже хотілось би Олені Миколаївні, щоб серед молодих були шанувальники такого традиційного українського мистецтва. Адже нас, українців, у світі впізнають саме за тим, у яких вишиванках наші хлопці і дівчата одягнені, яких пісень співають, як запально танцюють. Але, на жаль, серед сучасних дівчат і молодиць мало хто пробує творити диво-вишиванку. Дуже хочеться, щоб та «ниточка легко клалась», щоб не переривалась віковічна традиція, а примножувалась, збагачувалась. Адже вишиванка – це український родинний оберіг, це ниточка, що єднає покоління, не дає загубитись, поламатись дереву роду. До речі, у селі є сім’ї, де зберігають сорочки, спідниці, фартухи, хустки, у які одягались ще прабабусі понад століття тому. Такий одяг – це безцінна спадщина, від якої доноситься дух сивої столітньої давнини.

Вже збирались покидати гостинну світлицю Олени Миколаївни, коли вона привідкрила завісу ще одного ремесла – вона виливає свічки. Заходимо в літню кухню, де на чистому, акуратно застеленому столику різне начиння, необхідне для цієї справи.

Бачимо трубки-форми, навощені нитки, каструльки, кліть для тримання форм, посудину з воском тощо. Увесь процес виливання свічок ми уявили, слухаючи розповідь Олени Миколаївни. Ця робота – не просто обов’язок, а духовна потреба служити Богові, дбати про свій храм і його прихожан. І подумалось про якусь божественну причетність до таїнства такого творіння. У палахкотінні свічок, вилитих Оленою Миколаївною, є часточка її щирої душі, тепла її серця, яке вона віддає насамперед Богові, віддає своїм дітям онукам і правнукам, а також нам усім.

Олена Миколаївна знає багато пісень про вишиванку. У неї кілька великих зшитків із власноруч записаними народними піснями, у яких співається про рушники, вишиті сорочки, хустинки. У словах цих пісень – безмежна любов дітей до матері, а дівчини – до парубка. Недаремно життя людини від народження пов’язане із вишитим рушником, який дарують на щастя, на долю.

Та заспівати ми не змогли. Якось не до співу було саме зараз. Хоч покійна доня Женя дуже любила співати і знала тих пісень не менше, ніж мама.

Сподівається Олена Миколаївна, що Бог допоможе їй. Хоч трішечки зменшить біль втрати, бо такі рани, звісно, не гояться.

Дорога наша Олено Миколаївно! Многих Вам літ, душевного спокою, здоров’я і ще раз здоров’я. Велика подяка Вам за той скарб, що створили Ваші золоті руки. Хай вони не знають втоми, а Ваша доля стелиться барвистими рушниками на многії і благії літа!

                                                                                                                                                                                                      Галина КШЕМІНСЬКА, с.Супрунківці.

Додати коментар