Не заростати пам’яті кропивою

Автор: | Опубліковано Культура Немає коментарів

Вона повернулася з далеких мандрів, об’їздивши з чоловіком-війcьковим мало не півсвіту – Німеччина, Середня Азія, Далекий Схід…

Упізнавала й не впізнавала рідне селище: народ відбудовувався, вулицями гуркотіла нова колгоспна техніка, колишні діти стали дорослими, а старі нігинці відійшли у вічність… Одне залишилося незмінним – її товтри, де ще в давні часи був центр села, церква, школа при ній.

З ними, з товтрами, були пов’язані найкращі, найсвітліші дитячі спогади Ніли Петрівни СЛОБОДЯН. Ось малеча біжить до густого лісу, що розкинувся поблизу гірського пасма, з мішками, котрі мають набити опалим листям для худобини. Наталувавши лантухи так, що ті більше нагадують діжечки, кидають їх з пагорба, а самі наздоганяють з веселими криками. А що є краще за санчата, які взимку стрімко котяться зі схилів?! Чи, зібравшись на пістрявій, залитій сонячним теплом галяві, розпочнуть гру, яку полюбляли ще їхні прадіди. Її правила полягають у тому, щоб знайти мурашник і вигукувати, пританцьовуючи: «Гей, мурахи! Забирайте подушки, бо та-та-а-а-а-ри їдуть!». А часом затихнуть біля печери, звідки несе темною вогкістю, і таємниче переповідають одне одному почуті легенди про сотні загиблих мешканців села, котрі переховувалися тут від ординців і були ними задушені димом живцем.

Ніла Петрівна з сім’єю повернулася до рідних місць практично ні з чим, адже їм доводилося кочувати службовими або найманими квартирами, тож ні меблів, ні килимів, ні коштовностей – суворий гарнізонний побут. Хоча була одна річ, яку вона привезла з собою, – відеокамера. Щоб стало зрозуміліше, чому акцентуємо на цьому, зробимо невеличкий ліричний відступ.

…Дід Ніли Петрівни – корінний нігинець – був фотографом «на всі села». Він ще знімав за допомогою такого «ящика»-камери, котрий треба було накривати темним рядном  (сучасне покоління бачило це лише в кіно). В його родині було п’ятеро дітей, вижило двоє – бідність та хвороби «розріджували» селянство. Миколі Григоровичу пощастило, і він зумів навіть стати своєрідним фотолітописцем декількох поколінь подолян. Майстерність його була визнана, тож улаштувався в самому Києві.

Власне, він – краєзнавець за покликом серця – був найпершим екскурсоводом у Нігині, як би тепер сказали, на громадських засадах. Сюди навіть приїздили ленінградці, котрі до війни (та й пізніше також) полюбляли відпочивати в затишному зеленому місті-заповіднику Кам’янці.

1944 року діда репресували. Навіть корову реквізували в його сім’ї, аби дітлашня знала, як то  бути нащадками ворога народу.

Звісно ж, гени фотохудожника не могли не передатися онуці. Отож, у певний час Ніла Петрівна захопилася зйомкою – і як собі хочете, а це було свого роду поштовхом до музейної справи: як не народитися бажанню зберегти красу оточуючого світу, багатство традицій рідного краю, матеріальних і духовних надбань співвітчизників, споглядаючи все це через об’єктив камери.

А ще Микола Григорович у тридцяті роки знайшов, можна сказати, найперший експонат для майбутнього музею – оленячий ріг. Мабуть, лише вчені могли порахувати, скільки він пролежав у тій місцині.

І якщо вже говорити про витоки, не можна не згадати батьків Ніли Слободян: тата – вчителя біології й талановитого музиканта-самоука, маму – українського філолога, котра до того ж вела й заняття із домоводства, на яких юні майстрині під її керівництвом вишивали рушники, різноманітні сюжети на скромних клаптиках тканини.

Від батька Ніла навчалася народних пісень і тих, що звучали в тодішніх фільмах, на перегляд яких до клубу сходилося все село. Мала Ніла, бува, смішила слухачів тим, що наспівувала слова так, як вони їй вчувалися, наприклад, «…где-то под драбинушкой (в оригіналі – «под рябинушкой», – авт.) парни ждут меня…».

Повернувшись додому без нажитого в казенних житлах і службі добра, Ніла Петрівна не сумувала довго, бо з нею тепер уже назавжди були її улюблені товтри, милі серцю звичаї, земляки. В молоді літа на чужині вона не раз казала: «Якби мені крила, от узяла б зараз та й полетіла!».  Куди? Гадаю, що читач уже здогадався.

Був у їхньому селі знаменитий голова колгоспу Мусій Веремійович Підгородецький, Герой Соціалістичної Праці, фронтовик, людина глибоко порядна й чесна. Це він напророчив Нілі Петрівні кар’єру багатолітнього завідувача народного музею: «Оця буде працювати!».

Музей було засновано ще 1961 року колишнім учителем нігинської початкової школи Василем Драгобецьким, а 1968 року він став народним.

Старенький Василь Федорович згодом уже не міг керувати історико-культурним осередком, і до середини 90-х майже всі експонати було втрачено, залишились лише деякі документи, рукописні замітки Драгобецького та купка закам’янілих морських молюсків…

Ніла Петрівна виявилася не з лякливих, що довели 25 років успішного завідування музеєм. Сюди приїздять з усіх куточків Хмельниччини, поважні люди зі столиці.

Про цей музей немало писала місцева преса, тож ми не будемо докладно розповідати про експозиції, експонати, «родзинки» саме цього закладу. Зізнаюся лише, що і я була вражена тим, як вдало й по-розумному на невеликих площах розмістилася унікальна історія з 1530 року населеного пункту, котрий не на кожній карті знайдеш. Вона, ця історія, викликає інтерес і в професійних дослідників.

Ніла Петрівна Слободян розпочинала цей шлях не з призначення на посаду. Повертаючись додому, при в’їзді в Нігин побачила знайому «фігуру» (так у селі називають пам’ятний знак на честь відміни кріпацтва), заляпану брудом, забризкану вапном, у бур’янах. Не витримала – взяла ганчірку, принесла води й заходилася чистити…

За радянської влади з цього знаку тричі скидали хрест войовничі атеїсти. Його випадково підібрав мешканець села, тож пролежав той хрест на горищі сімдесят років, доки його звідти не забрала донька рятівника раритету Людмила Трасківська.

Невимовна радість оволоділа Нілою Петрівною, коли крізь сльози прочитала текст, викарбуваний на стовпі: «Нєгінскіє посєлянє прі сєрдєчном участії Афанасія Сапригі создалі сєй знак спасєнія, даби нєгінци помнілі, что оні вольни от закрєпощєнія».

До слова, згадуваний у написі Афанасій – нігинець, який замовив виготовлення знаку в Залуччі. Нині його прапраправнуки живуть тут же – один з них Денис Склеп’юк викладає історію в Нігинській школі І-ІІІ ступенів, а сестрички-двійнята Аліна й Марина стали медиками.

За великим рахунком знак є оберегом для цієї території. А обереги також потребують, щоб їх берегли, вибачайте за тавтологію.

За деякий час Нілі Петрівні захотілося привести до ладу й більш сучасні обеліскові споруди. Віднайшлися ентузіасти, в їхньому числі і її син, яким було цікаво відновлювати історію. У цьому допомагали й Мусій Підгородецький, уродженці Нігина Микола Вознюк, Анатолій Прус, художник Аркадій Данилюк, школярі, вчителі… Треба віддати належне цим людям, які трудилися безкорисливо, без якихось «бонусів» для себе. Сама ж Ніла Петрівна «сидить» на півставці, та головне, що всі вони зробили надважливу справу – пішла ланцюгова реакція, котра точно не дасть зарости людській пам’яті пекучою кропивою.

                                                                                                                                                                                                                                               Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар