Орининські фрагменти Голокосту

Автор: | Опубліковано Історія Немає коментарів

Різні богослови та більшість науковців вважають наш Всесвіт вершиною досконалості, адже він є творінням Божим. Та час від часу в цьому досконалому світі трапляються екологічні катаклізми, які призводять до значних людських жертв. Це є наслідком того, що ми ще недостатньо вивчили природу нашої Землі, й тим більше Космосу. Але ще більш жахливими є катастрофи, спричинені злочинною діяльністю одних людей проти інших. І ці трагедії забрали не менше, ніж природні катаклізми — мільйони людських життів. Такі явища отримали назву «Геноцид».

Найбільші Геноциди в історії людства

Геноцид вірмен, який був організований і здійснений владою Османської імперії на підконтрольних їй територіях у 1915–1918 роках, здійснювався шляхом фізичного знищення та депортації, включаючи переміщення цивільного населення в умовах, що призводили до неминучої смерті. За цей період загинуло понад 1,5 мільйона вірмен, інші втекли або були виселені османами. Геноцид вірмен є другим за вивченістю актом геноциду в історії після винищення євреїв.

Геноцид українського народу відбувався в кілька етапів. У 1921-1923 роках спостерігався масовий голодомор у південних областях України і на Кубані, що був спричинений вивезенням хліба Радянською Росією. Це був узаконений державний грабіж, що носив назву «продразвьорстка». На жаль, західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався півднем України та на Кубані. Число жертв Геноциду цього періоду не встановлено.

Масовий голод в Україні, відомий як Голодомор 1932–1933 років, був актом геноциду українського народу, організованим керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР. Здійснювався він сталінським режимом шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української РСР та Кубані, основним населення якої були українці. Масштаби смертності оцінюються від 7 до 10 мільйонів осіб.

Масовий голод в Україні в 1946–1947 роках був спричинений спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян «залишки» зерна й продати чи подарувати його «братнім» режимам «соціалістичного табору». Від цього штучного рукотворного голоду за неповними даними в Україні загинуло понад один мільйон людей.

Усі ці голодомори тоталітарна влада заперечувала.

Геноцид євреїв – Голокост (з дав. англ. – «всеспалення») – переслідування й масове знищення євреїв у Німеччині під час Другої світової війни; систематичне переслідування і знищення європейських євреїв соціал-націоналістичною Німеччиною і їхніми колабораціоністами протягом 1933–1945 років. Геноцид єврейського народу призвів до загибелі майже шести мільйонів осіб.

Термін «Голокост» євреї не використовують. Для позначення політики німецьких нацистів щодо планомірного знищення єврейського етносу, євреї, які розмовляють на івриті, вживають термін «Шоа» (українською – катастрофа, лихо), а євреї, що розмовляють на ідиш, — термін «Дрітер хурбн» (українською – третє руйнування, мається на увазі катастрофічні події в історії єврейського народу, починаючи з руйнування Першого та Другого єрусалимських храмів).

Орининські карби

Два карби на пам’ять про катастрофу – третє руйнування – в історії єврейського народу залишилося і в нашому Оринині.

Приблизно в кінці травня — на початку червня 1942 року, за однією версією із Закарпаття, за іншою — з Угорщини, залізницею на станцію в Скалі-Подільській гітлерівці привезли кілька тисяч євреїв. Швидше за все, це були євреї, які проживали в Карпатській Україні (нині – Закарпатська область), але були примусово виселені звідти окупаційною угорською владою. Пішки їх привели в Оринин. Кілька тисяч переміщених осіб розташували на території, де до окупації Оринина розміщувалася районна машинно-тракторна станція (МТС). Чому їх доправили сюди, ніхто не знав.

Примусово перевезені євреї щоденно ходили селом від хати до хати, випрошували в місцевих жителів хоча б що-небудь, аби якось прохарчуватися. Давали хто що міг.  Так минуло кілька місяців. Якось у серпні німці повідомили, що наступного дня всіх поведуть у Скалу-Подільську, щоб звідти потягом відправити назад додому.

Вервечка в кілька тисяч старих і молодих, дорослих і дітей угорських євреїв у супроводі конвою із півтора десятка поліцаїв (шуцманів) пройшла центральною вулицею зі сходу на захід через увесь Оринин. Ця процесія зупинилася зліва на узбіччі дороги, за кілька кілометрів на захід від Оринина.

Метрів за п’ятсот від їхньої зупинки, посеред поля, знаходилася глибока яма, на дві третини заповнена водою. Вирита вона була в середині тридцятих років минулого століття й використовувалася, як розчинний вузол для будівництва оборонної «лінії Молотова» – полоси бетонних дотів паралельно до кордону, який на той час проходив по річці Збруч. До ями підвозили пісок, щебінь, цемент. Вода надходила в яму з колодязя дренажними трубами. Надходження води регулювалося відкриттям і закриттям дренажу. На цьому польовому розчинному вузлі, тобто в ямі, замішували бетонний розчин, а потім підводами розвозили його на об’єкти, що будувалися, – доти. Коли 1939 року Червона Армія окупувала Західну Україну будівництво припинилося, а яма, заповнена водою, посеред поля залишилася. Жителі Оринина це місце назвали «Центральна точка».

До конвою на автомобілях з Кам’янця-Подільського під’їхали німці. Це були есесівці айнзатцгрупи. На той час винищення євреїв, яке вже поширилося на територіях держав, окупованих нацистами, розгорнулося й на території захопленої України. Для цього було сформовано айнзатцгрупу C (північ) та айнзатгрупу D (Чорноморське узбережжя), що проводили масові розстріли євреїв, ромів та людей за іншими ознаками расової, етнічної, національної приналежності. Есесівці розділили колону на групи й взялися за своє «ремесло». Групу підводили ближче до ями, людям наказували роздягнутися, роззутися й, вишикувавши їх на краю ями, розстрілювали з кулемета. Коли жертви опинялися у воді, офіцери підходили й з пістолетів добивали ще живих. Тіла тонули, а вода від людської крові ставала все червонішою. Конвеєр смерті працював на повну потужність, групу за групою ні в чому не винних людей позбавляли життя, бо якийсь напівбожевільний фюрер підніс себе над цілим світом і звільняв життєвий простір для своєї «Богом обраної нації».

За цим третім єврейським руйнуванням на Орининській землі спостерігали й керували ним два офіцери-есесівці. Вони попивали спиртне за спеціальним столиком, закушували, курили й грали в карти. Коли хтось із приречених робив спробу втекти, то для нелюдів він ставав об’єктом розваги. Вони влаштовували сафарі на людей, ганяючись за ними на автомобілях й розстрілюючи з автоматів. Осторонь стояло півдесятка колгоспних (німецький колгосп був аналогічний радянському) возів, запряжених кіньми. Професіонали-вбивці завбачливо замовили їх для того, щоб після «вдалого полювання» звозити тіла жертв у колективну могилу.

Старші люди розповідали, що спроби втекти робили лише молодь і підлітки, й було кілька випадків, коли знесилені втікачі падали на землю, невражені кулями на смерть. Коли до них під’їжджала підвода, щоб забрати до ями, — а німці з їздовими й поліцаями не їздили, адже в них був великий об’єм «роботи» — деякі збирачі трупів залишали живих лежати в бур’яні. Так вони дочікувалися ночі, а під покровом темряви йшли з цього жахливого місця. Спочатку переховувалися в сусідніх селах, а згодом перебиралися за кордон. Чи були такі випадки справді, а якщо й були, то скільки, достеменно невідомо. Сьогодні ж, через сімдесят п’ять років, з’ясувати, як усе було насправді, неможливо, бо ж свідків майже не залишилося.

Через день чи два після масового вбивства кількох тисяч людей зняті з них взуття та одяг декількома підводами відвезли в Кам’янець-Подільський. Тим часом з дна ями тіла розстріляних почали підніматися на поверхню кривавої води. Картина була просто жахлива.

Німці розпорядилися засипати яму землею. Звезена підводами земля падала на дно, а тіла так і залишалися на поверхні, лише рівень води піднявся до країв ями. Тоді закидали яму хмизом, а зверху соломою. Поверх усього продовжили засипати землею. Все це, наче поршень у циліндрі, почало опускатися на дно, витісняючи криваву воду. Утворився кривавий заміс з болота, в якому працювали люди. В такий спосіб колективну могилу було засипано.

За схожим сценарієм того ж літа 1942 року гітлерівські окупанти знищили жителів Оринина єврейської національності. Вони вивели їх за село, де кілометрів за три від східної околиці було заздалегідь викопано дві великих ями. Їх так само розстрілювали «специ» з айнзатгрупи-D. Вони вкладали в ями живих людей обличчям донизу шар за шаром, а самі ходили по краях ям і стріляли людям в потилиці. Кажуть, що коли ями засипали, то звідти доносився стогін поранених, але ще живих людей. В такий спосіб кати замордували, за неуточненими даними, 480 чоловіків, 650 жінок, 530 дітей віком до чотирнадцяти років та 40 грудних дітей. Після війни орининські євреї, що повернулися з евакуації, вшанували пам’ять безневинно загиблих рідних та близьких, встановивши на їх могилі пам’ятний знак.

Свідки тих жахливих подій розповідали про бачене й пережите своїм нащадам, щоб у майбутньому нічого подібного більше не повторилося. Нині старші й середні покоління пам’ятають їхні розповіді. Це мають знати й пам’ятати молодші покоління, адже народ, який не знає чи не пам’ятає своєї історії, приречений щоразу переживати страхіття, поки не вивчить і запам’ятає її.

Серед очевидців тих кривавих подій — житель Оринина Казимир Вишневський, який народився 1 вересня 1922 р. Казимир Гнатович досі проживає в цьому селі, й саме на основі його свідчень зроблено опис подій того кривавого злочину.

Історія зі злочинним продовженням

На превеликий жаль, ця трагедія мала продовження. 2004 року невідомі вандали розкопали колективну могилу жертв геноциду євреїв. Це був добре продуманий злочин. Щоб приховати свої злодіяння, зловмисники здійснили їх у лютому, коли не виконувалося жодних сільськогосподарських польових робіт і ніхто із селян не працював у полі. Тож небажаних свідків не мало би бути. Тим більше, що захоронення знаходиться на значній відстані від дороги «Кам’янець-Подільський – Тернопіль». На могилі й навколо неї росли високі дерева, та й з дороги неможливо було щось розгледіти через густу придорожню лісосмугу. Варвари спиляли дерева довкола могили, загнали самохідний екскаватор (згодом було знайдено шланги від гідравлічної системи їхнього транспорту, які вийшли з ладу і їх викинули) й розрили могилу. Механізатори, які навесні вийшли в поле, були ошелешені жахливим видовищем. Глибокий котлован, а навколо нього — маса людських кісток, розтрощені черепи та пасма сивих жіночих кіс, а також маленькі дитячі черепи з дірками від пістолетних куль.

Володимир Іванович Комарніцький, керівник сільськогосподарського товариства «Колос-Агро», одразу проінформував район. Тодішній голова Кам’янець-Подільської районної державної адміністрації Сергій Тимчук провів оперативну нараду щодо негайної ліквідації наслідків акту вандалізму. Він же звернувся з проханням надати допомогу у вирішені цієї проблеми до начальника Кам’янець-Подільського військового училища полковника Олега Хавронюка, який прислав курсантів для виконання робіт. Сільська рада придбала домовини. Курсанти зібрали всі викопані людські кістки, склали їх у домовини й, опустивши на дно котлована, засипали землею. На могилі встановили тимчасовий знак з написом «Жертвам нацизму в роки Другої світової війни». По закінченні робіт провели мітинг-реквієм за участю полковника Хавронюка і курсантів, керівників району, працівників сільської ради та представників громадськості села.

На запитання, що шукали моральні й духовні потвори, риючись в людських останках, компетентна в цьому особа пояснила, що коли євреїв відправляли в тривалу подорож невідомо куди, вони дрібні коштовності заліплювали в кульки із хлібного м’якуша, а хтось один з родини ковтав їх. Протягом подорожі він уже не їв, беріг цінності. Очевидно, що мародери знали про це. Хто ж був організатором всього цього жаху? На жаль, доблесна міліція так і не встановила.

Була пророблена «дуже велика робота» – провели опитування мешканців майже двадцяти відсотків господарських дворів села, чи вони часом не бачили чи випадково не чули, чи не здогадуються, хто міг вчинити цей злочин, списано стоси паперів, а коефіцієнт корисної дії — нуль. Була версія, що організатором цього акту вандалізму був якийсь чиновник-мутант обласного масштабу. Але наскільки це близько до правди, невідомо: результатів розслідування ніхто не оприлюднював. Надзвичайно прикро, що серед нас, українців, знайшлися виродки в своїй ницості рівноцінні німецьким націонал-соціалістам з їхньою державною «Програмою умертвіння Т-4» та російсько-радянським комуністам – організаторам тотальних репресій і голодоморів. Залишається надіятися, що світова громадськість не судитиме за цими кількома виродками про всіх і не зробить висновок, що начебто всі українці – антисеміти.

Благословенна їх пам’ять назавжди

Минув час, могила знову почала заростати кущами й деревами. 2007 року в сільську раду звернувся Олександр Шулик, уродженець Оринина. Дружина Олександра Зіновійовича Поліна Львівна взяла участь у семінарі в Яд ва-Шем, національному меморіалі пам’яті Катастрофи і Героїзму, й Сохнут-Україна, філія Всесвітнього єврейського агентства, виділила їй грант для встановлення пам’ятного знаку на колективній могилі угорських євреїв, розстріляних нацистами в 1942 році. Подружжя Шуликів є працівниками Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Потрібно зауважити, що сільські ради в Україні мають право розпоряджатися лише землями, які перебувають в межах їхніх населених пунктів. Поле, на якому знаходиться могила, розділене на земельні паї, що є власністю колишніх членів колгоспу. Могила та територія навколо неї, що поросла деревами, так само, як усі польові лісосмуги, свого часу були передані в користування комунальному підприємству «Надра Кам’янеччини» Кам’янець-Подільської районної ради, яке займається лісовим господарством району. Керівник комунального господарства Ніна Скавренюк надала робітників, які зрізали дерева й кущі. Наступного дня працівники комунального підприємства «Лебідь» Орининської сільської ради прибрали гілля з могили та навколо неї, а через декілька днів подружжя Шуликів встановило тут новий пам’ятний знак. На ньому двома мовами, на івриті і українською, викарбувано: «Тут поховані євреї, які загинули від рук нацистів у 1942 році. Благословенна їх пам’ять назавжди».

2009 року про Орининський кошмар 1942-го французи зняли документальний фільм. Вони зустрілися з уже згаданим Казимиром Вишневським, який як очевидець катастрофи погодився знятися у цьому фільмі. Знімальній групі Казимир Гнатович розповів про події тих гіркопам’ятних днів, відповів на їхні запитання, пройшов з ними той хресний шлях, яким кати вели на страту свої жертви. Прикро, але ні Казимир Вишневський, ні хтось інший із жителів Оринина цього фільму так і не побачив, а пам’ять потрібно постійно оновлювати, адже старші люди відходять у засвіти.

Не сумніваюся, що знайдуться люди, які прочитавши цей опис подій 75-тирічної давнини, подумають: «Навіщо ворушити історію?» чи «Навіщо згадувати старе?». Відповідь на це запитання давно вже дав Джордж Сантаяна, американський філософ і письменник: «Хто не пам’ятає свого минулого, той приречений пережити його знову». А загроза знищення людства нині набагато реальніша, ніж ми це погоджуємося визнати. Досить, щоб одна людська істота зненавиділа іншу – і інфекція ненависті, переходячи від сусіда до сусіда, заразить більшу частину людства, тому що не знаючи чи не пам’ятаючи свого ж минулого, не матимемо імунітету проти зла.

Ми маємо пам’ятати слова Олеся Гончара, українського письменника і громадського діяча, першого лауреата премії ім. Т. Шевченка (1962 р.): «… є вчинки, котрі сьогодні мають сприйматися як колективний гріх людства, тільки так! І кожен з нас має взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти – вартовий планети, відповідаєш на ній за всіх і за все».

                                                                                                                                                                                                                                       Валерій ГАЙШУК.

Додати коментар