ЧІТКО ВИКОНУЙТЕ ОБОВ’ЯЗКИ І НЕ СУНЬТЕ НОСА, КУДИ НЕ ТРЕБА

Автор: | Опубліковано Долі людські Немає коментарів

– Кажете, щодня були на станції?
– Так. Возив туди керівництво. Тих, хто командував процесом, бо ж само по собі діло не йшло б.
– А як близько Ви знаходилися від неї?
– Ну, от як від будинку райради і до швейної фабрики.
– Зрозуміло, першу категорію даремно не дадуть.
Наша розмова з Миколою БАРАБАШОМ відбувається напередодні Дня пам’яті Чорнобильської трагедії. Мій співбесідник точно не звик до інтерв’ю.

Отож, дивується: «Ви називаєте моє відрядження туди подвигом? Не думаю так, бо кожен би з нас робив доручену йому справу сумлінно».

Мешканець Ульянівки Микола Михайлович Барабаш змалку схилявся до того, що людина має завжди за щось відповідати, не чекаючи, що хтось має для неї щось зробити. Спочатку допомагав батькам – у селі роботи вистачає будь-якої пори. Перед армією оволодів спеціальністю водія, а вже на строковій пролягла йому далека дорога на БАМ. Далеченько від дому, та шоферу не звикати.

Миколі Барабашу тоді було лише 25, а його маленькому синочкові трохи більше року. Устиг молодий татко вже потрудитися на К-ПЕМЗ(і) у цеху механозбірних робіт, освоїти ЗІЛ і КамАЗ в автоколоні, аж тут напередодні Нового року (13 грудня) викликають його до військкомату. Треба, то треба. А чого ж там – мабуть, звичайний навчальний збір. Як з’ясувалося, не одного його покликали.

І довелося хлопцям-автомобілістам терміново вирушати до Чорнобильської зони, де вони, власне, й новорічне свято зустріли.

– То як 1987-й відзначили?

– А ніяк. Не та обстановка. У 9 вечора вже лягали відпочивати, а в 6 – підйом. Так що суворий режим не налаштовував на якісь посиденьки.

– То Ви, Миколо, ще й нову спеціальність там опанували?

– Так. Дозиметристом став. Там це, можна сказати, професія ходова – без виміру ситуації кроку ступити не можна.

– З товаришами по Чорнобилю часто спілкуєтесь?

– З декотрими – так. До прикладу, з Анатолієм Миронюком, Петром Кирилюком, Миколою Добровольським.

– А детальніше про Вашу діяльність там не можна розповісти?

– Чесно? Не люблю згадувати ті часи. Взагалі намагаюся забути цю історію, аби зберегти нерви.

– Постраждала не тільки нервова система?

– Зрозуміло. Як і в інших. І цукор піднімається. Швидко втомлююсь. Серце дає про себе знати. Та усі ми все одно не можемо без роботи прохолоджуватись. Після автоколони працював у сільськогосподарському кооперативі (не покидав рідного села). Люблю ремонтувати машини.

Та й сім’я (усе ж таки маємо з дружиною двох синів і трьох онуків) потребує уваги.

– А що би порадили своїм дітям, якби, не приведи, Боже, повторилася трагедія? Певне, і вони б були там.

– Я би сказав хлопцям: «Мужики, чітко виконуйте свої обов’язки. І не суньте носа, куди не треба, бо це може зашкодити іншим».

– Коротко та цілком слушно.

– Так має бути, коли йдеться про щось важливе.

Лариса МАСЛОВА.

 

Поділитися в соціальних мережах

Додати коментар