З гарантією на мирне майбутнє

У Центрі розмінування, що у місті Кам’янець-Подільський, з вересня 2015 у рамках операції UNIFIER, що є місією Збройних сил Канади для підтримки сил безпеки в Україні, контингент 2-ї Об’єднаної оперативно тактичної групи здійснює підготовку військовослужбовців Збройних Сил України зі знешкодження саморобних вибухових пристроїв за стандартами країн НАТО і реалізовуватимуть її безпосередньо українські військові сапери. Наразі канадські інструктори продовжують своє перебування в Центрі розмінування, але вже в ролі консультантів та спостерігачів.

Нещодавно нам випала чудова нагода зустрітися із представником іноземних військ та поставити йому кілька запитань. Схоже на те, що із головною справою свого життя майор Збройних Сил Канади Джейм Пі Ноель визначився ще у дванадцять років, коли приєднався до юнацької кадетської спільноти.

• Військовим треба народитися?
• Я би не сказав цього. До прикладу, в моїй родині ніхто не служив, а от у дружини три покоління віддали армії. Тож я міркую так, щоби стати висококласним фахівцем у цій галузі, потрібно багато навчатися і, зрозуміло, постійно самовдосконалюватися.
• Нині Ви як командир інженерно-саперної групи передаєте свій досвід у Кам’янець-Подільському центрі розмінування військовим зі всієї України. Що для Вас є пріоритетом?
• Співпрацюємо із декількома інженерно-військовими школами, зокрема, і в місті Золочів (Львівщина), де збагачують свої знання нацгвардійці. Отож, маємо скоординувати через стандартизацію навчальних програм інженерні сили ЗСУ, Нацгвардії, СБУ. Цим, власне, ми займалися і на території Латвії.
• Ви учасник бойових дій?
• Так, двічі брав участь у них в Афганістані, – де відповідали за знешкодження саморобних вибухових пристроїв. Та й взагалі роботи завжди вистачало, і, розуміючи це, не перестаємо працювати над підвищенням фахових знань.

Навчаючи інших, беремо й для себе немало корисного й цікавого.

• Пане Ноелю, чи помітили Ви (не в професійному плані) якусь відмінність між українськими і канадськими вояками?
• Навпаки. Нас якраз об’єднує немало спільного – привітність, гостинність, а в діловому аспекті – цілеспрямованість, бажання досягнути успіху, що означає – можемо розраховувати на результативність нашої співпраці. Тим самим здійснюються суттєві кроки ЗСУ до вступу в НАТО, але треба пройти досить складний шлях, щоб оволодіти міжнародними стандартами, відповідати вимогам, які супроводжують успіх тих, хто претендує на членство в надзвичайно серйозній структурі колективної безпеки.
• За цим надважливим завданням не забуваєте про культурний відпочинок, власний розвиток, хобі?
• Звісно ж, ні. Спорт у нас, у військових, як правило, посідає чільне місце, а ранкові пробіжки – незмінний елемент кожного дня. А ще з великим інтересом вивчаємо за нагоди стародавні пам’ятки міста над Смотричем, унікальні архітектурні об’єкти (в тому числі й фортифікаційні), адже чим більше пізнаєш історію країни, тим свідомішим і якіснішим стає обмін досвідом. Вихідними навідуємося до дошкільного притулку «Світлячок», де граємося, спілкуємося з малечею.
• А ось цей факт вельми показовий.
• Так, бо за великим рахунком усі наші зусилля, повсякденний труд і спрямовані на збереження, захист найдорожчого скарбу – майбутніх громадян світу. Заради них – цілодобова варта на сторожі миру, без якого неможливе «завтра».
• Чи замислювалися Ви над тим, чому виникають війни?
• Доволі часто я ставлю собі це запитання, адже з цим негативним явищем зіштовхуємось як військові в «гарячих точках», у зонах збройних протистоянь.

Гадаю, що людям не вистачає усвідомлення того, що існує безліч мирних способів залагодження конфліктів, непорозумінь, або вони керуються меркантильними намірами і тому вдаються до крайньої міри, прирікаючи народи на страждання, непоправні втрати, зубожіння й зневіру.

• На жаль, на сході нашої країни маємо сьогодні тривале військове протистояння. На Вашу думку, як цьому зарадити?
• Важко дати відповідь, бо ж йдеться про цілу низку вкрай непростих питань. За цивілізоване розв’язання проблеми, як на мене, мають узятися представники великої політики, найкращі дипломати. Ми ж, військові, маємо бути завжди готовими взяти під захист усіх, хто потерпає від збройного насильства.
• Колись ми посилено шукали героїв нашого часу. Наразі ними є Ви – гаранти миру і щасливого майбутнього.
• Дійсно, наше призначення саме в цьому, чим і пишаємося. Та місія полягає не лише в тому, щоб готувати спеціалістів найвищого гатунку, – вона значно глибша й змістовніша: підтримувати, зміцнюючи, дружні зв’язки між націями і державами, що в ідеалі є одвічною мрією усього людства.

Лариса Маслова.

P.S.: Прощаючись,  товариш майора Ноела подарував колективу редакції шеврон, на котрому співіснують канадські та українські символи, що нагадуватиме не тільки про зустріч, а й про те, що добрі багаторічні відносини між народами – річ цілком реальна.

 

Стара гвардія – за НАТО

Гумореска

Літнього ранку сів дід Тишко читати місцеву пресу… Аж тут бабця Параска з городу вертається. Побачила діда з газетою – дух їй забило. Білий день, а старий прохолоджується, замість того, щоб гній вивозити.

– А ти чого розсівся? Я на полі зрання, як віл, а він тут букви визбирує, пеньок старий!

–  Бабо, що ти розумієш у політиці! Я ось тут вичитав, що Україна до НАТО хоче вступити. А ти, Парасю, хоча б знаєш, що таке НАТО?

Тільки бабця приготувала перчену відповідь, як з хати вийшов, потягуючись солодко, онук.

–  Остапе, а ти знаєш, що таке НАТО? – мовив дід.

–  Авжеж, я до тестування з історії готувався. Це, діду, такий союз військовий між країнами. Наприклад, коли нападуть на Україну чи ще на якусь державу, що є членом НАТО, військові багатьох країн боронитимуть її. Ось ми незабаром вступимо туди.

І тут Остапу спало на думку пожартувати над дідом:

–  До того війська беруть не лише молодих, а й досвідчених, старих ветеранів, ну, на посаду інструкторів. Ось, приміром, ти, діду, міг би…

Старий пожвавішав:

–  О, досвіду в мене не забракне. Я кулеметником був у 41-му… Ти ж бачив мої медалі.

–  Авжеж, – відгукнувся Остап, – тільки тобі треба буде трохи підтягнутися. Там, здається, за Положенням треба знати не менше 250 англійських слів, ну, і звісно нормативи там різні… Вміти віджиматися до 20 разів, плавати…

–  Та я, я ж…, – дід аж розчервонівся.

Наступного ранку корова так і залишилась у хліві, бо у цей час дід старанно, крекчучи, віджимався від землі! Баба, як побачила це, то в крик:

–  Діду, ти клепку загубив? Дивіться, люди добрі, на це опудало!

Та діда Тишка не так-то легко збити з пантелику. Він мовчки (а що з бабами говорити!) повернувся та й подибав до ставка, бо неплаваючий вояк – то є недобре.

Баба Параска від такого нахабства отетеріла і кинулася за допомогою до онука. Та Остап чомусь виявив повну байдужість і лише всміхнувся:

–  Наш дід хоче, мабуть, потрапити до книги Гінеса.

–  До кого? – не зрозуміла баба. – Ти, Остапчику, не жартуй, бо з дідом щось не те коїться.

А тим часом дід, бадьорий від купання, попросив онука навчити його англійської. Години за півтори він уже повторював: “go to the village”, “thank you very mach”. Баба, коли зачула оцю тарабарщину, одразу побігла радитись із сусідкою, зять якої працював у сільраді секретарем.

–  Марусю! – зарепетувала баба через тин – мій до Америки зібрався…

Отут вже й дід розсердився:

– Бабо, не втручайся в чоловічу справу, бо мені таки має увірватись терпець!

Баба – хустку на голову та й до сільського голови:

–  Володимире Дмитровичу, треба щось з моїм дідом робити. Він кожний день займається зарядкою і вже англійською заговорив, кудись збирається їхати. У нього, певно, щось з мізками. Ой, сором мені який на старості літ.

Голова, як зміг, заспокоїв стару та й порадив не чіпати діда, може, якось минеться.

За місяць дід нишком зібрався та й гайнув до Києва шукати установу, де набирають таких як він, добровольців, до війська. Та, на його щастя, онук наздогнав завзятого “натівця” на вокзалі й зізнався, що хотів “поприколюватись”. Довелося дідові повертатися в село. А баба не знає, чи плакати їй, чи радіти. Узяла діда за комір (а рука у неї – дай Боже):

–  Зараз ти мені здаси нормативи, Тишку, на городі. Он сусіди уже картоплю по другому колу сапають, а він людей смішить!

А дідові що! Знає, що бабина лють швидко минеться, то більше переживає за інше; коли ж то Україну вже приймуть до НАТО, дуже цей процес іде повільно. А в його сім’ї он який служака підростає – за рік Остапу вісімнадцять.

Лариса Маслова,

Богдан Шипілов.