КОЛИ ВІК НЕ ЗАВАДА

Худенька, спритненька, на місці їй точно не сидиться, Олена розповідає мені про один з останніх марафонів, який їй довелося бігти в Польщі.

– На якому етапі почуваєтеся найкомфортніше?

– Ну, як вам пояснити… Десять долаються легко, двадцять кілометрів трохи відчуваються, тридцять шість уже, звісно, більше дають знати про себе…

– А на останньому відрізку?

– Там уже кайфуєш!

– Тобто?

– Дуже просто – хтось надягає тобі на голову український віночок, дають у руки жовто-блакитний прапор – і одразу забувається, що ти відміряв понад сорок два кілометри. Це вже тріумф!

Маю додати до цього діалогу, що Олені Веклич зі Львова ні багато ні мало – шістдесят чотири роки.

Наразі ми знаходимося у величезній залі дитячо-юнацької спортивної школи, що на вулиці Шевченка. Саме тут відбуватиметься зустріч жіночої збірної з баскетболу України 55+ із школярами та молодіжною командою з Кам’янця-Подільського. Забігаючи наперед, скажу, що «винуватцями» мого адреналіну, що аж зашкалював цими днями, були вищезгадані спортсмени.

Не обійшлося без того, аби не внести корективи в графік означених змагань, які, на жаль, пов’язані з війною: дехто з учасників ігор не міг вчасно добратися до міста над Смотричем через повітряні удари по Хмельницькому.

«Так, було страшно, – зізнавалися жінки-баскетболістки, – але ми намагалися усіма силами дістатися місця призначення. Окружними шляхами наші потяги всупереч небезпечній ситуації прокладали шлях до Кам’янця-Подільського».

Отож, суботнього й недільного ранку я стала свідком незабутнього видовища, коли майстрині від 60 до 69 демонстрували супер-клас у битві за «корзину» суперниць і переможні очки.

Упевнена, що цієї миті вони однозначно забувають про вік, про мізерні пенсії чи платню, про, можливо, якісь родинні непорозуміння чи не дуже втішні новини з місця бойових дій. З неменшим, як то було 40-50 років тому, азартом вони вперто й наполегливо йдуть до своєї цілі – до перемоги. До перемоги над власними роками, не виключено – і хворобами, життєвими негараздами, заряджаючи оптимізмом, волею, бажанням наслідувати не тільки вболівальників, а й близьких, рідних, урешті-решт, своїх ровесників.

«Роблю це, – казала вже знайома нам Олена (ота, що біжить марафони) заради внуків і тих підлітків, що «підсіли» на гаджети, добровільно здаючись у полон «штучним» віртуальним принадам світу».

Сама Олена – універсалка: плаває, долає легкоатлетичні дистанції, обожнює велосипед, давно «запала» на триатлон, а баскетбол – не на додачу, це її давня любов. Із захватом описує те, чим займається товариство «Фенікс», яким керувала донедавна 92-літня Левчинова Тамара Василівна – 12-кратна чемпіонка з приборкання двоколісного коня. А чого варта біографія доцента (діючого) кафедри фізкультури і спорту університету імені Івана Франка, 85-літнього Василя Павловича Крупського!

Дійсно, такі особистості надихають і на здоровий спосіб життя, і на волонтерство, яким нині займається Олена, і на її працю в прикордонних військах.

Не могла не замилуватися і вправною грою мешканки Мукачева (вона ж і вчитель фізкультури в школі) Ларисою Кузнецовою, яка невтомно посилала м’ячі до корзини команди-суперниці. Жінка й досі пам’ятає слова своєї першої тренерки, котра напучувала дітей: «Може, ви і не станете олімпійськими чемпіонками, та здоровими, безперечно, будете. І все таки Валентина Гаманой виховала олімпійську чемпіонку – Марину Ткаченко.– Пані Ларисо, а вас не напружував той факт, що зарплатня шкільного наставника занадто скромна?

– Уявіть, що ні. Зрозуміло, що матеріальні статки відіграють у повсякденні не останню роль, та я чомусь на цьому ніколи не зациклювалася. На мою думку, кожен повинен займатися тим, що йому до душі.

Не могла не звернути увагу і на стрімку блондинку, котра завжди вміло перехоплювала на полі ініціативу, опиняючись із м’ячем біля корзини. Як з’ясувалося пізніше, їй, інженеру-метеорологу з Одеси, зовсім не важко звечора, щойно пролунає дзвінок-запрошення на матч, кинути в дорожню сумку кросівки й майку. «Це теж частина мого життя, – посміхається Ірина, – граю в своє задоволення. Кожному своє».

Ех, які паси передавали і м’ячі закладали і кияни, і член збірної – кам’янчанка Ольга Грабнова на прізвисько Сабоніс, ну, і натхненниця, чудовий організатор та й що там розмінюватися на дрібниці, – легенда кам’янецького та всеукраїнського жіночого баскетболу Наталя Корольова (нарис про неї був надрукований на шпальтах нашого часопису декілька років тому).

Отож, Наталя, порадившись зі своїми «дівчатками», розробляє спортивне турне по Україні (хай підступний ворог знає, що стежки до спортивних залів у нас не позаростали бур’янами). Безумовно, неможливо перерахувати всіх членів команди. Та кожна з цих майстринь, без перебільшення, унікальна, разом же вони – гордість, золотий фонд держави. Посеред гри, коли хтось додавав своїм очко, почулося дещо іронічне, та все ж захопливе: «О, хвилина слави!». Повірте на слово, що їх було немало. І це додавало грі драйву та інтриги.

По-бойовому була налаштована й «молодіжка», де грали і студентки, і ті, для кого виш був уже позаду. Запам’яталося, як одна з гравчинь прийшла з двома крихітками. Дюймовочки, здається, по-справжньому усвідомлювали, де вони й весело аплодували забитим м’ячам. 28-річна Марина (юрист-міжнародник) азартно підігрувала 20-річній Дарині, майбутньому медичному психологу, а 34-літня модельєр-технолог Юля не підводила подруг, опиняючись у потрібний час і в потрібному місці…

Чесно, я не могла собі дозволити розслабитися упродовж матчу, не бажаючи пропустити щось надзвичайно цікаве – і дійство насправді того вартувало. Суперники були гідними один одного, тож нічия стала перемогою для обидвох команд.

Було чим і ким пишатися тренеру і школярів, і молодіжної Єлизаветі Гордєєвій.

І ось вручені медалі, кубки, з котрих «дорослі дівчатка» по черзі відпили мінералки на знак непорушної дружби й відданості – його величності баскетболу.

Хоча неприємний осад не міг не залишитися у душі. Неприємно і прикро було від порожніх трибун, хоча оголошення про матч декілька разів з’являлося в інтернеті.

Адже те, що відбувалося в ДЮСШ, і є важливою складовою патріотичного виховання. Нам як ніколи сьогодні потрібні високий моральний дух, внутрішня стійкість і загартованість. Хіба вчителі й викладачі фізкультури не могли б прийти зі своїми вихованцями на цей надважливий урок?!
Знаю, що мені можуть закинути на кшталт того, що це вихідні, й навіть жбурнути в мене помідорами (втім, вони зараз дорогі), але я стоятиму на своєму: це не буває щодня, а по-друге, не виключено, що могло б навіть і змінити кардинально життя юних громадян.

Лариса МАСЛОВА.