Анатолій БАБІЙЧУК: Я не шукав сенсацій, а лише намагався якомога краще познайомитись з життям українського села
Книга «Гораївка» фотохудожника Анатолія БАБІЙЧУКА стала справжнім відкриттям сучасного фотомистецтва в Україні й не тільки. Це портрет звичайного українського села, яких у нашій країні тисячі, котрий нині презентує наш край на полицях престижних музеїв світу. Про це видання писали багато місцевих та закордонних ЗМІ, зокрема німецьких, австрійських та швейцарських. До прикладу, німецька газета Stuttgarter Zeitung, що має 200 тисяч передплатників, дуже високо оцінила роботу нашого земляка, присвятивши його фотокнизі цілу шпальту. Писав про цей проект і «Край Кам’янецький» (№6 від 9 лютого 2018 р.). А нещодавно нам випала можливість наживо поспілкуватися з автором. Тож гріх було цим не скористатися.
– Пане Анатолію, як Ви, людина, яка починала на економічному факультеті Київського університету імені Шевченка, прийшли в мистецтво?
– Ще у шкільні роки я відвідував дитячу художню школу, де мав перші уроки живопису і ліпки з глини. Проте вже через 2 роки я залишив її, віддавши перевагу футболу й танцям. Тоді не думав не гадав, що через 10 років повернусь до мистецтва. Після закінчення школи у Червонограді, поїхав навчатись до університету імені Шевченка на економічний факультет. На останньому курсі проходив практику у Німеччині, по закінченню якої мені запропонували роботу в київському офісі тієї ж компанії. Одночасно я отримав стипендію від австрійського уряду на навчання у Відні. Недовго думаючи, поїхав до Австрії. Це був 1998 рік. Відтоді, упродовж уже 20 років, мешкаю у Відні.
Спочатку почав відвідувати економічний університет, оскільки навчався згідно з програмою обміну. Але водночас мене тягнуло до мистецтва, хотів знайти відповіді на чимало запитань, зрозуміти, що є мистецтвом, а що – ні, особливо це стосується сучасного мистецтва. Також свобода, притаманна художникам, була великою спокусою.
Тож 1999 року став вільним слухачем Академії мистецтв у Відні, згодом відвідував приватну школу мистецької фотографії, а з 2006 року, уже працюючи програмістом, розпочав навчання у Віденській академії мистецтв на відділі фотографії та образотворчого мистецтва.
Нині мої роботи є в колекціях Міністерства культури Австрії та магістрату Відня.
– А як виникла ідея зробити таку фотокнигу? І чому саме Гораївка?
– Моя дружина Олеся родом з Гораївки. Починаючи з 2009 року, я регулярно відвідую це село і кожного разу маю з собою фотокамеру та штатив. Почав із того, що знайомився і фотографував родину дружини, знайомих і сусідів. Наступного ж року усі мої “моделі” отримували фотографії з ними і вони подобались людям. Я продовжив портретувати мешканців та інфраструктуру села – дитячий садок, школу, поштове відділення, фельдшерський пункт, магазини. Так упродовж років збирав матеріал і бачив, що вимальовується більш менш повний портрет села. У 2014 році видавництво Fotohof edition запропонувало зробити фотокнигу. Окрім фотографій, я також записував короткі життєписи своїх героїв, які обов’язково мали увійти до книги. Усього я зробив близько 500 світлин, 95 з яких потрапили до книги.
– Отже, ідея з’явилася. Чи важко було її втілити в життя, адже проект некомерційний?
– Друк фотокниги, а вона вийшла накладом 880 примірників, вартував 10 тисяч євро (близько 300 тисяч гривень, – авт.), не враховуючи оплати праці перекладачів, дизайнера, моїх власних витрат на фотоматеріали (я використовував широкоформатну фотоплівку) тощо. Кошти на друк моєї фотокниги надали відомство федерального канцлера Австрії, спілка художників Австрії, магістрат міста Відня та видавництво. До речі, дизайнером книги був австрієць Крістоф Шоркхубер, який 2013 року став переможцем престижної премії «Найкраща книга року» в номінації «Дизайн книги». Тож дуже радію з того, що мав можливість разом з ним працювати над книгою.
У цю фотокнигу було вкладено чимало праці та часу. І дуже приємно, що люди помічають цю роботу. Великим досягненням вважаю те, що книжка весною цього року була представлена в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку в категорії «Нове та варте уваги». Я довго не міг в це повірити, коли дізнався. Вона також була обрана для виставки сучасних фотокниг для фотофестивалю в Афінах.
– Зрозуміло, що кожен, хто бере до рук це фотовидання, знаходить у ньому щось своє, що близьке саме йому. Так само, як і кожен читач, знайомлячись із певним романом, вичитує там близькі саме йому сентенції. І в кожного вони різні. А що особисто для Вас є головним меседжем цього проекту?
– Цікавим для мене був той факт, що читачі з різних областей України – Полтавщини, Львівщини, Київщини, відкриваючи мою книгу, казали, о, це так як в нас… Це ще раз підтверджувало мою тезу про те, що портрет Гораївки є таким узагальненим портретом українського села взагалі. Мешкаючи тривалий час в Австрії, звичайно, я також спостерігав за медійним образом України у західноєвропейських медіа і бачив, що матеріалів про життя українського села майже не було.
– Як Ви вже згадували фотокнига «Гораївка» знайшла своє гідне місце серед знавців та поціновувачів фотомистецтва. А як її сприйняли самі герої світлин?
– 22 липня я презентував книгу в Гораївці її мешканцям. Мені було надзвичайно приємно спостерігати, як герої книги з великим захопленням переглядали і перечитували її. Кожній родині учасників проекту я передав безкоштовно по екземпляру фотокниги. Також бібліотеки Гораївки, Старої Ушиці, міська центральна і районна бібліотеки Кам’янець-Подільського отримали по екземпляру. Я думаю, що це бажання кожного автора, щоб його книги прочитало якомога більше читачів.
– Чи плануєте продовжити роботу в такому форматі? Про що буде Ваша наступна фотокнига?
– Завдяки стипендії, наданій мені австрійським урядом ще у 2015 році, взимку минулого року я разом з сім’єю мав можливість побувати в Нью-Йорку протягом 3 місяців. Спочатку в мене виникла ідея зробити проект про нью-йоркців, але я дуже швидко зрозумів, що це нереально зробити за такий короткий період часу, адже у місті щоденно перебуває близько 15 мільйонів людей найрізноманітнішого походження. Почав вивчати історію міста та його районів і звернув увагу на район Іствілидж (укр. східне село), що знаходився по сусідству з моїм ательє. Також у цьому районі мешкають люди з різних куточків світу – китайці, японці, індійці, італійці, євреї, словаки та українці. Саме на українцях Нью-Йорку, і в першу чергу, мешканцях району Мала Україна або Українське село, що є частиною Іствілиджу, я зосередився під час мого перебування в Америці. Було дуже цікаво дізнатися, як вони живуть, чим переймаються, як виховують дітей, як ставляться до свого українського коріння. Хтось намагається за будь-якої ціни навчити дітей української мови та українських традицій, водять дітей до української школи, українських гуртків, української церкви, а хтось не вважає це за потрібне.
Цікавим є те, що у Нью-Йорку я робив те саме, що і в Гораївці, – знайомився з новими людьми, фотографував, записував їхні життєписи. Про долю багатьох старших людей можна було б зняти справжнісінький трилер, адже вони пережили другу світову війну, тікали як від радянської так і німецької влад, жили тривалий час у таборах для переселенців, одружувались, народжували там дітей тощо. Повернувшись з Америки, я був сповнений емоцій та ентузіазму, хотів відразу починати роботу над новою книгою. Але у видавництві порадили не поспішати. Та як би там не було, зупинятися на досягнутому не збираюся, адже мистецтво – це моє життя і мій засіб комунікації зі світом.
Автор:
admin
