Популізму – зась!
Мусій Автономович, збираючись уранці на прийом до лікаря, роздивлявся старі шкарпетки. За великим рахунком, вони більше нагадували рибальську сітку в мініатюрі – латати їх було марно.
Зітхнув сумно, та всередині якийсь голос бадьоро підказував пенсіонерові, що, мовляв, не переймайся, бо ж надворі щойно жовтень розпочався – тож які шкарпетки, лише ноги спариш…
Зітхнувши на цей раз із полегшенням, узявся розшукувати на полиці майку. Але тут нова прикрість: штопана-перештопана майка була від частого прання з плямами і взагалі якогось невизначеного кольору, а відтак швидше нагадувала ганчірку, котрою прибиральниця під’їзду Ганна Гнатівна протирала панелі та підвіконня на сходових клітках.
«Та-а-ак.., – розчаровано жбурнув так звану білизну до шафи, – і знову, значить, прокольчик! Може, хоч труси відповідають?». Але, на превеликий жаль, ця вкрай важлива частина спіднього гардеробу ні ДСТУ, ні якимсь іншим стандартам не відповідала – тільки резинка не постраждала від часу.
А внутрішній голос учергове поспівчував: «Ну, нема та й нема. Найшов, за чим жалкувати! Надворі ж… теє… жовтень лишень. Не змерзнеш, діду, в тебе ж спортивні штані ще дуже нічого… Не пам’ятаєш? Ти ж у них ще молодіжні змагання з гандболу вигравав».
Штані виявилися майже цілими. Ну, хіба що їх трохи міль підбила – от уже ненажерлива істота – як занюхає де вовну, одразу ж трощить не питаючи!
Із сорочками було трохи складніше, бо Мусій Автономович геть з них повиростав. Хіба що рукави підвернути? Але що робити з тулубом? Не налізає капосна. Та й внутрішній голос, здається, вже втомився.
«Піду до Броніславовича, – вирішив Мусій Автономович, – хай якусь одежину позичить, бо ж потрібно мені того сімейного дістатися…».
Сусід саме смажив тюльку. Це він називав «надати продуктові їстівного характеру». Кухня геть уся засмерділася, бо ж тюлька та, певне, вже відзначила не перший ювілей.
Роздратований тим, що тюльчині хвости чомусь вперто прилипали до пательні, Броніславович досить грубо обірвав Мусія Автономовича: «Ти, брате, діжку не коти на споживчий кошик! До чого тут він? Дві пари шкарпеток на п’ять років – цілком нормально: менше прати треба, та й мило заодно зекономиш. А майки, теніски там усякі – взагалі дрібниця! Он зима не за горами – сведру одягнеш! А то заладили – кошик, кошик! Популізм усе це, Автономовичу, кажу тобі прямо!».
Нарешті тюлька досягла бажаного відтінку, тож Броніславович трохи пом’якшав: «Сорочку я тобі, брате, дав би напрокат, але ж зрозумій, вона у мене зовсім нова, приготував її на той час, як понесуть до іншого дому».
Мусій Автономович похилив голову в задумі: «Що ж його наразі вигадати?».
Броніславович продегустував тюльку – тепер вона смакувала йому на кшталт заморської консерви, а відтак подобрішав ще більше: «Ти от що, Автономовичу, залиш у спокої нирки – де ти тільки віднайшов їх у себе? – на дідька тобі той доктор здався! Тобі ж на кожному кроці підказують: «Займіться фізкультурою, спортом». Штані спортивні маєш? Маєш! Кеди онук залишив тобі? Підклеїш трохи – та й гайда на бігову доріжку! Кросом там чи ще чимось корисним захопитися… Доки бігатимеш, мо, щось в бюджеті тому, дивись, і поміняється. Так що шмарклі не жувати – ти ж он яким козаком раніше був! А популістом, брате, легше всього стати».
Котрась тюлька ніби завмерла на вустах у Броніславовича, уважно прислухаючись до промови прогресивного чоловіка. Бач, яка хитренька – така на гачок популізму нізащо не втрапить.
Леся НЕСМІЯН.
Автор:
Лічкевич Юлія
