Нова армія вибудовується в Центрі розмінування, що в Кам’янці-Подільському

Звичайного робочого дня, напередодні свята інженерних військ, в’їжджаємо на територію відомого не лише в Україні військового підрозділу – Центру розмінування, де нас зустрічає тиша, яку інколи порушує шурхіт листя, що падає в поріділих садках.

Насправді ж за цим оманливим спокоєм відбуваються не тільки величезна робота з підготовки, удосконалення військових кадрів, а й реальні події, пов’язані із захистом Батьківщини, наданні миротворчої допомоги іншим державам. Це видно одразу, щойно потрапляєш до навчально-тренувального комплексу, де сапери з усіх куточків країни, з різних структур – силовики, Нацгвардія, МНС, ЗСУ – проходять певний вишкіл.

За останні роки немало зусиль докладено для вдосконалення та наближення цього процесу до стандартів НАТО військовими спеціалістами з Канади, США, Франції.

Мені й раніше доводилося розмовляти з військовослужбовцями Центру, і всі, не змовляючись, стверджували, що успіхами їхнього підрозділу зобов’язані й своєму командиру Володимиру Родікову – людині з європейським баченням, далекоглядній, уважній до найменших подробиць, які стосуються життя, кар’єрного росту, проблем підлеглих.

А поки що завітали до класу, в якому проходять перепідготовку сорок чотири учні, звісно ж, називаємо їх так умовно, бо ж декотрі з них прибули із зони АТО – з позицій. Викладачі – старші офіцери також із немалим багажем виконання надскладних завдань під час миротворчих місій, подій 2014 року на Донбасі – і Олег Хоптій, і Костянтин Шевчук, і Андрій, який з певних причин відмовився називати своє прізвище, для котрих найголовніше – виконати свої обов’язки на відмінно.

Від саперів йдемо до кінологів.

І ті, й інші невдовзі перейдуть до приміщення, де представлені зразки різних грунтів – від скелястого до піщаного.

Яких тільки чудернацьких і небезпечних «іграшок», саморобних вибухових пристроїв, не представлено в навчальному центрі – мильнички, фляги, скороварки й навіть… книжка. До слова, класи навчально-тренувального комплексу обладнані руками тих самих учителів.

По сусідству – не зовсім звичайний клас, облаштований на відкритій місцевості. Кінолог Віктор Полюх може експромтом прочитати захоплюючу лекцію про чотирилапих вихованців та їхніх наставників. Про те, як, до прикладу, важливо цуценятам пройти курс загальної слухняності, перш ніж приступати до серйозної служби. Деякі вольєри порожні – їх мешканці перебувають у відрядженні – в зоні АТО й за кордоном. Серед інструкторів є й жінки. Втім, і вівчарки, й лабрадори, й ротвейлери поважають їх за високу кваліфікацію.

Давно мені хотілося побувати там, де навчають виконанню інженерно-технічних, евакорятувальних, водолазно-підривних завдань. Капітану Максиму Голубу допомагає в цьому й цивільний помічник – колишній завідувач кафедри військово-інженерного інституту. Складну підготовку тут живить творча думка (ціла стіна завішана документами про запатентовані винаходи).

На березі водойми водолази занурюються у глибини, наполегливо відпрацьовуючи кожний рух.

– А якщо, скажімо, завтра піде сніг або ж злива, – запитую, – роботи у воді припиняться?

Командир усміхається:

– Дощ, сніг… Та це те саме, що пил на дорогах для піхоти.

І всі ми віримо в те, що незабаром сапери-водолази очищатимуть узбережжя Азова, знешкоджуватимуть морське дно, відроджуючи життя у цій курортній місцині.

Повертаюся з Центру тією ж мовчазною алеєю, прокручуючи в пам’яті побачене й почуте, з розумінням того, що сьогодні без галасу й шуму, зайвої медійної тріскотні вибудовується армія нового типу, здатна (і це поза сумнівом) захистити нашу Вітчизну.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах