ДОМІНІКАНСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР В КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

Костел монастиря домініканок з келіями ХVІІІ ст. – пам’ятка архітектури національного значення, занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України постановою Кабінету Міністрів України від 04.06.2024 № 645, охоронний номер 220101 року, розташований на вул.Францисканській,12. Пам’ятка знаходиться на балансі Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець», передана у користування Курії Кам’янець-Подільської дієцезії римо-католицької церкви, достойно формує західний фасад міста.

Домініка́нки — назва жіночої (другої) гілки католицького ордену домініканців, а також інших незалежних жіночих чернечих конгрегацій, пов’язаних з домініканським орденом, які керуються домініканською духовністю. Засновником перших жіночих монастирів домініканок був засновник ордену Домінік Гусман на початку XIII століття, на 10 років раніше чоловічої гілки ордену. В 1259 р. домініканки прийняли конституцію, яка сформувала доволі жорсткі вимоги в статуті, які з часом зазнали суттєвих змін. Основні сфери діяльності жіночої гілки – релігійне виховання і освіта, догляд за хворими, місійна діяльність. Черниці-домініканки прийшли в місто Кам’янець-Подільський в ХVІІ столітті.

Сторінки історії становлення монастиря домініканок у Кам’янці доволі трагічні. В нашому місті вони не мали ні спокою, ні щастя. На мапі міста – три локації, де будувався монастир. У різні часи будували будівничі, фундатори, та невблаганний час вносив корективи: повені, пожежі, турецька руйнація, немилість влади. Юзеф Ролле, дослідник історії Поділля, пише про дерев’яний костел – доволі скромний, збудований під опікою святої Катерини Сієнської в 1615 році біля Руської брами. Започаткувала монастир і була першою настоятелькою Єльжбета Цєпловська, яка приїхала до Кам‘янця з кількома черницями.

Першою обителлю, згідно з «Описом…», був житловий будинок пані Струшової. За старанням настоятельки та пожертви благодійників, зокрема пана Миколая Потоцького, воєводи Брацлавського, який придбав у Бориславських село Пудлівці і спадковим правом дарував домініканкам. Пани Бориславські вилучені кошти за Пудлівці пожертвували домініканкам. Там же, біля Руської брами, на вул. Руській на отримані кошти черниці придбали у Лянцкоронського воєводи Подільського ділянку землі і збудували монастир. Польський король Зигмунд III в 1630 році надав їм у власність село Новосілку (Жабинці), що було підтверджено рішенням сейму. В постанові сейму це надання було визначено наступним чином: «збільшуючи по волі Божій та за згодою всіх станів, села Новосілку і Жабинці, які знаходяться в Подільському воєводстві, дівам правління святої Катерини Сієнської в Кам’янці, підтвердженою довічним правом, даруємо».

Без підтримки меценатів та фундаторів не відбулося би становлення чернечого монастиря домініканок на Поділлі. Особливими фундаторами кам’янецьких домініканок стають представники відомого молдавського роду Могил та родини Потоцьких. У 1643 р. Марія Могилянка пожертвувала домініканкам палац Потоцьких в північній частині міста, біля Кушнірської башти. Дочка Марії Могилянки від першого шлюбу Софія Вікторія Потоцька вступила до монастиря домініканок і внесла до нього свій посаг — понад 25 тисяч злотих. Вона ж стала настоятелькою монастиря. Будівництво монастиря було закінчене 1672 р., але того часу Кам’янець захопили турки. Вони розібрали костел, а споруди монастиря перебудували під фортифікації.

Наступна історія будівництва костелу і монастиря в західній частині Старого міста бере початок у ХVІІІ ст., по вулиці Францисканській, і в описі відома як «велика вулиця отців єзуїтів, на початку дороги….». За запрошенням зі Львова до Кам’янця прибула настоятелька Барбара Карчевська з двома домініканками. На кошти фундаторів, серед яких настоятель домініканського чоловічого монастиря Йосип Моцарський, домініканки придбали будинки з ділянками землі, які розташовані біля монастиря францисканців. У липні 1713 року за участю канцлера Хелмінського, офіціала генерального Кам’янецького був закладений наріжний камінь на висвячення костелу сестер домініканок закону св. Отця Домініка на хвалу Бога всемогутнього і Панни Марії Непорочного Зачаття, Всіх Святих, а особливо Михайла Архангела.

У 50-х роках ХVІІІ століття костел зазнав перебудов, на що велику суму грошей надав теребовлянський староста Михаїл Потоцький, та значні пожертви жителів міста. На цей період припадає творчість Яна де Вітте, відомого архітектора. На жаль, не виявлено ніяких креслень, ні документальних свідчень про авторство пам’ятки, хоча, можливо, що він не робив креслень, як це було в правилах до ХVІІ ст., а будував за зразком, з усних вказівок, зважаючи на його військовий чин та постійне перебування у місті. У той час у південній частині монастиря був закладений великий сад з фруктовими деревами, квітниками і городом. При монастирі діяла школа для дівчат.

У часи російської імперії в житті монастиря сталися зміни. Коли губернатором був Федір Лубянський, від монастирського двору (саду) відрізали частину земельної ділянки. У 1833 році було припинено функціонування школи. В 1843 р – скасована юридика при Руській брамі, де був перший монастир домініканок. В 1864 р. монастир закрили за наказом царя Олексія І. Після скасування монастиря, в спорудах влаштували Кримінальну Палату і 2-у Поліцейську частину, казарми Подільського губернського батальйону. У костелі облаштували військовий клуб, а 1906 р. – церкву. З 1923 р. приміщення монастиря домініканок використовували під в’язницю.

Розпочалися чорні сторінки історії монастиря. Іронія долі – культова споруда, де людина б знаходила рівновагу душі і тіла, торжество духу, стала однією з найкривавіших ран монастиря та нашої історії. Культова споруда потрапили в лещата тоталітаризму (репресій, геноциду), де було замордовано, репресовано велику кількість невинних душ, українців, поляків, євреїв та національних меншин. Коли у червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, було вбито всіх в’язнів, перш ніж покинули місто. У 1941, на початку війни, в місті німці влаштували гетто. Сюди привозили євреїв із Угорщини, Словаччини та півдня Польщі. Приміщення монастиря також використовували для тимчасового утримання евреїв.

Після Другої світової війни комплекс споруд домініканського жіночого монастиря використовувався під промислові приміщення Кам’янець-Подільського електромеханічного заводу. Після звільнення приміщень (впродовж 1989-1995 р.р.) були виконані Українським спеціальним науково-реставраційним проектним інститутом «Укрпроектреставрація» та «Укрзахідпроектреставрація», Кам’янець-Подільська філія, попередні роботи, інженерні, натурні та архітектурно-археологічні дослідження будівель монастиря і проектна пропозиція реставрації та пристосування для потреб художньо-промислової школи (директор І. Р. Могитич).

У часи незалежності України монастир отримав друге дихання. Розпорядженням Хмельницької обласної державної адміністрації №362-р від 30 квітня 1996 року, пам’ятку архітектури передано у користування громаді РКЦ церкви м. Кам’янця-Подільського, а розпорядженням Хмельницької обласної державної адміністрації № 563-р від 10 жовтня 1996 року було передано у користування Кам’янець-Подільській дієцезії РКЦ. Отець Алойз Кособуцький тоді відправив у костелі св. Михайла першу Святу Месу.

27 травня 2009 року у монастирі сталася пожежа. Завдяки зусиллям єпископа Леона Дубравського та за допомогою Фонду Міністерства культури та національної спадщини Республіки Польща, у 2010 році на костелі встановили нову мідну покрівлю.

Грунтовні комплексні наукові, архітектурні дослідження, картограма періодизації будівництва, зондажі на монастирі були проведені у 2012 році малим приватним підприємством «Архітектурна майстерня «Симетрія» (директор, головний архітектор проекту Микола Рибенчук) м. Львів. На сьогодні у монастирі виконані роботи з ремонту даху костелу і келій, фасадів, а також внутрішніх приміщень. На даний час продовжуються ремонтні роботи в монастирі. Все це відбувається за фінансової підтримки Курії Кам’янець-Подільської дієцезії РКЦ.

Плеяду цих відомих архітекторів, фундаторів, будівничих, подвижників, які вкладали розум, душу, продовжили наші сучасники, настоятель кафедрального костелу св. апп. Петра і Павла Роман Тваруг та єпископ Леон Дубравський.

Ксьондз Роман за походженням поляк, отримав освіту у Вищій духовній семінарії Товариства Христового в м. Познань, Польща. Римсько-католицький чернечий орден, заснований Преподобним Слугою Божим, кардиналом Августом Хльондом 8 вересня 1932 р. і затверджений Папою Павлом VI у 1964 р. Роман Тваруг – монах, перший представник цього ордену прийшов в Україну в 90-х роках. З того часу на вулиці Францисканській можна зустріти в чорній сутані підкреслено аскетичного інтелігентного священика, зі спокійним виразом мудрості та духовності на обличчі. Він завжди з великою шаною згадує співпрацю з єпископами, особливо з єпископом Яном Ольшанським та Леоном Дубравським. Маючи великий досвід, ксьондз Роман – людина віддана Богу, своїм подвижництвом по Божій волі взяв місію із відродження багатостраждального монастиря домініканок. Отримавши пошкоджені пожежею споруди та занедбану територію внутрішнього двору, крок за кроком повертає першочергове призначення та духовність святині. Шукає меценатів в Україні та за кордоном. У першу чергу підземелля монастиря були вивільнені від великої кількості черепів та скелетів невинно замордованих. Відбулася служба і захоронення людських решток на території кафедрального костелу св. апп. Петра і Павла, встановлена чорна мармурова плита з написом.

Єпископ Леон Дубравський відомий своєю невтомною працею на благо церкви та громади. Енергійний, щирий, відкритий священнослужитель завжди порадить, як вчинити у тій чи іншій життєвій ситуації, та наставить на істинний шлях.Народився він 1 липня 1949 року в селі Дубовець, що на Житомирщині. Виховувався у великій глибоко віруючій родині. Переживши чимало випробувань (голод, післявоєнну розруху, нищення церков владою), він ніколи не падав духом, а навпаки – завжди був вдячний Господу за таке загартування.

Вже у старших класах змушений був піти у вечірню школу, аби вдень працювати. Пройшов і військо – офіцер запасу. Щонеділі ходив до костелу. Так привчили батьки, які казали: «Присвячуй неділю і свята Богові, й щастя буде на твоїм порозі». Так зародилася думка піти в семінарію, хоча не гадав, чи вдасться вступити, бо був з бідної сім’ї, а часи були нелегкі. Проте Господь сам обирає і дає життєві дороги. У 1978 році вступив до Вищої Духовної семінарії в Ризі. Під час навчання познайомився з отцем Мартиніяном-Войцехом Дажицьким. За антирадянську агітацію його заарештували, 10 років він відбував покарання на Колимі. Був монахом, членом ордену францисканців і носив відповідний одяг. Після розмови з ним виникло бажання стати монахом. В 1982 році таємно вступив до ордену Братів Менших бернардинів. У травні 1983 року в Ризі висвячений на диякона єпископом Юліанcом Ваїводсом, а згодом отримав священницькі свячення з рук уже кардинала Юліанcа Ваїводса у тому ж місті.

Після закінчення семінарії 10 років був настоятелем парафії Пресвятої Трійці у Хмільнику Вінницької області. З 1993 до 1998-го – настоятель Кустодії Святого Архангела Михаїла отців бернардинів у місті Житомирі.

1998 року Папа Римський Іоан Павло II призначив помічником єпископа Кам’янець-Подільської дієцезії Яна Ольшанського, по смерті якого через чотири роки призначений єпископом. У житті почався новий відлік часу: парафії, щоденне спілкування з вірянами, семінарії, справи мирські та духовні. Парафії потрібно було відбудовувати, адже свого часу радянська влада винищила костели, церкви. Доклав чимало зусиль на побудову нових костелів, підняв з руїн католицькі храми, побудував і відкрив духовні семінарії. При єпископі Леоні Дубравському у власність Курії Кам’янець-Подільсьакої дієцезії передано будівлю католицької семінарії на площі Польский ринок,18, де була міська друкарня. В даний час розробляється проєктно-кошторисна документація на реставрацію та пристосування.

Великий вклад Леона Дубравського у відтворенні монастиря домініканок. Боже Проведіння, напевно за великі заслуги, Господь обрав його для освячення святині і для початку нової історії цього монастиря. 11 вересня 2021 р. єпископ Леон Дубравський урочисто освятив відбудований костел та частину монастиря, відведену під Музей репресій та мучеництва християн українців, поляків, національних меншин та євреїв у ХХ столітті, “SEMEN EST SANGUIS CHRISTIANORUM” – КРОВ МУЧЕНИКІВ НАСІННЯ ХРИСТИЯН.

Одним із творців дієцезіального Музею Мучеників ХХ століття в колишньому монастирі домініканок був Валерій Сторчовий. З 1992 року працював науковим співробітником Кам’янець-Подільського державного історико-культурного заповідника. Майже два роки допомагав у створенні музею. Володів великою інформацією про католицьку Церкву на Поділлі, про репресованих і страчених в’язнів, особливо про священиків. Був талановитим істориком і винятковим Божим даром для створення музею. Служив правді і справедливості, хотів, щоб жертви тоталітарного режиму були належним чином вшановані. У вересні 2024 року Валерій Сторчовий пішов у Збройні Сили України. 16 грудня 2025 року обірвалося його життя на високій ноті. Дякуємо тобі, Валерію, за величезну працю у створенні дієцезіяльного Музею Мучеників, до сонму яких ти нещодавно героїчно приєднався, захищаючи свою країну.

Враховуючи нинішню ситуацію в державі, основне завдання Музею Мучеників – пояснити та запобігти поверненню чорних, кровавих сторінок нашої історії.

Галина НОВІКОВА.