ХУДОЖНИКИ ПИШУТЬ ПЕНЗЛИКОМ, А ФОТОГРАФИ – СВІТЛОМ

Люблю певні узагальнення, і саме крилаті вислови про фотографію підкреслюють, що сьогодні справжній фотограф використовує камеру як інструмент, але головним є його бачення, серце та розум, що дозволяє зафіксувати справжню суть моменту або природи. Фотографія може розповідати історії, розкривати правду та залишати слід у пам’яті, роблячи світ видимим для інших. І те, що доведено фотографією, ніколи не можемо довести словом…

А як же було в минулому?

У виставковій залі К-ПДІМ-З, що на Соборній, відновився культурний проєкт – «Поговоримо про…»! 4 вересня відбулася перша лекція – «Поговоримо про… історію виникнення та розвиток фотографії у Кам’янці-Подільському 1859–1917 рр.». Її провів Дмитро Бабюк, науковий співробітник Малієвецького обласного історико-культурного музею, кандидат історичних наук. Разом із лектором присутні «зазирнули» у старі фотоательє Кам’янця, дізналися, як виглядали перші світлини міста, що приховували суворі обличчя наших предків, чому фотографія кінця ХІХ ст. стала не просто технікою, а мовою міської культури. Учасники мали нагоду побачити рідкісні знімки, листівки та панорами з архівних колекцій музею, які зазвичай «сплять» у фондах.

 

Це була подорож у часі – крізь фотооб’єктиви перших кам’янецьких майстрів, що перетворили місто на скарбницю пам’яті та образів.

Першим містом Поділля, у якому було створено перший фотографічний заклад, був саме Кам’янець-Подільський – на той час адміністративний центр Подільської губернії. До моменту винайдення фотографії єдиними способами фіксації зображення були замальовки художників з натури. Але, якщо фотографія фіксувала всі деталі до найменших дрібниць, то твори живопису та графіки були позбавлені такої детальності, які могли становити неабияку цінність для дослідників. Художники переслідували перш за все художні завдання. Це в свою чергу не завжди робили їхні твори цінними документальними свідченнями для істориків, архітекторів та пам’яткоохоронної діяльності загалом. Завдяки своїй детальності, правдивості та можливості тиражування, фотографія одразу посіла вагоме місце як іконографічне джерело.

Наразі невідомо, коли саме фотографія з’явилась у Кам’янці-Подільському. Перші відомості про її появу знаходимо в газеті «Подольские губернские ведомости» за 16 травня 1859 р., де вказувалось, що до міста днями прибув з Парижу фотограф Маркевич, якому було замовлено два фотографічні знімки міських краєвидів. Тоді ж у місті розпочав діяльність інший фотограф – Юзеф Кордиш, перше фото якого датоване 20 травня 1859 р. Ймовірно, він на той момент ще не міг виконувати панорамні фотографічні знімки, тому це завдання випало Маркевичу, який зробив дві світлини видів міста з Гунських криниць та Польських фільварків. Вони були вміщені в “Пам’ятній книжці Подільської губернії на 1859 рік”. І ці фотографії можна було побачити лише в частині тиражу.

 

Із появою фотографії місцеві майстри майже одночасно починають робити як портретні, так і панорамні фото міста. Обираючи в Кам’янці-Подільському об’єкти для фотофіксації, фотографи, перш за все, зупинялися на архітектурних спорудах чи краєвидах, які були добре відомі містянам та гостям міста. Серед таких зображень найбільше можемо відмітити особливу увагу фотографів до Кам’янецького замку, загальних видів якого та окремих його башт було зроблено близько сотні в окреслений період дослідження Дмитра Бабюка. І саме Юзеф Кордиш стає піонером фотографії в Кам’янці-Подільському. Перша павільйонна фотографія з ательє Кордиша, на якій зображені два гімназисти, датується 20 травня 1859 року.

Але чому спогади про найперші фотографії історія залишила нам надто скупі? Річ у тім, що на той час фотографічне ремесло на ранніх порах не контролювалося державою. Ним міг займатися кожний: купуй фотоапарат і працюй.

Ось, до прикладу, світлина, на якій зображений чотирирічний син іншого знаменитого фотографа – Міхала Грейма, Юзеф (1858). В якому ательє вона зроблена – поки ще невідомо. Тому лектор спрогнозував, що в майбутньому його чекають нові цікаві дослідження.

А вже станом на 1865 рік влада примусила фотографів мати дозвіл на свою діяльність. Щоб отримати цей дозвіл, вони мали направити прохання на адресу губернатора, той розглядав це прохання (тут, на виставці, можна було побачити прохання Кордиша на встановлення нового фотографічного павільйону в Кам’янці). Далі губернатор відсилав листа поліцмейстеру, щоб той дав характеристику цієї особи. І коли надходила відписка “в буйствах поміченим не був, веде себе чинно” (та ін.), аж тоді губернатор давав дозвіл. І такі дозволи також поділялися на певні категорії…

Контролювали їхню діяльність саме поліцейські. Перевірки проводилися один раз на рік.

Самі фотографи не були помічені в протиправних діяннях, але науковцю все ж вдалося знайти цікавинки. Одна з них – це 1910-й рік, коли одного такого з відомих фотографів, Августа Енгеля, який пропрацював у Кам’янці найдовше за всіх інших фотографів, мировий суддя засудив за буйство на три дні та виписав 10 рублів штрафу.

 

Замок на світлинах кам’янецьких фотографів

У ході дослідження науковцю вдалося встановити, що найдавнішими фотографічними зображеннями Кам’янець-Подільського замку є п’ять фотографічних робіт Ю.Кордиша, які датуються в межах 1859–1868 рр. Ще два фото виготовлені А.Енгелем, перше з яких датується 1872 р., а друге – 1872–1875 рр. Дві фотографії належать найвідомішому кам’янецькому фотографу М.Грейму, період яких охоплює 1876-1892 рр. Дві фотографії невідомих авторів фіксують результати ремонтних робіт 1892 р., унаслідок яких було створено такий образ замку, який ми бачимо й досі. Фотографічні знімки, які датовані 1900–1910, 1910–1914, 1914 та 1916 рр., вже не фіксують особливих змін в архітектурі Кам’янець-Подільського замку.

 

Як виглядав сам фотографічний павільйон?

За весь час дослідження Дмитро Бабюк не знайшов жодної інформації, яка б давали кам’янецькі фотографи про своє ательє. Єдині відомості щодо цього – це про його продаж. Наприклад, Міхал Грейм за рік до своєї смерті продав його, тому що збіднів.

А ці ательє легко було впізнати серед інших споруд: у них був скляний дах, для того, щоб світло попадало всередину, адже електрики ще тоді не було. Це скло було синього кольору, бо вважалося, що саме чорно-біла фотографія найкраще передає тон синього спектру.

 

Як виглядала реклама безпосередньо самих павільйонів?

Світлини виставляли у павільйоні та перед павільйоном, щоб усі перехожі бачили, чим займається фотограф. Ось, до прикладу, світлина “Старости Кам’янецького повіту” була виставлена перед одним з фотопавільйонів міста. Також збереглася світлина ательє Міхала Грейма.

Першість Кам’янець у Подільській губернії тримав аж до 1910 року, допоки центр не перейшов у Вінницю. По губерніях кількість зареєстрованих фотографів виглядала так: на першому місці – Харківська губернія (254), на другому – Київська (203), на третьому – Херсонська (130), і, зрештою, Подільська губернія – 89 фотографів.

А якими ж були ціни на фотографії? На жаль, по Кам’янцю цінові розцінки Дмитро Бабюк ще відшукує, тому вони не були оприлюднені на заході, але про середній показник йому відомо: у 1843 році ціни були досить високими, але потім здешевлювалися, в основному до 5 рублів, однак вартість залежала від форматів, які носили назву “кабінетний” та “візитний”.

 

Як виглядала сама фотографія в минулому?

До того, поки держава не контролювала це ремесло (до 1865 року), фотографи не наносили інформацію про себе: не вказувалося, в якому місті була зроблена та чи інша фотографія, і ким саме. Це був чистий бланк, шматок картону, на який наклеювалася фотографія, тому індентифікувати цю фотографію можна було хіба за фоном, або за дарчим підписом на звороті. Найбільше подобається Дмитру Бабюку світлина, на якій зображено чоловіка, який прикрив своє обличчя і читає наукову статтю. Це відома вже нам усім постать Юзефа Роллє.

Згодом на світлинах стали підписувати місто, рік та авторство. Зворотня частина бланку почала прикрашатися різними художніми елементами. Додавалися й картинки: муза, яка тримала пензлики, і поруч напис: “Художники пишуть пензликом, а ми пишемо світлом”. Найцікавіше, що зворотня сторона фотографії цінується колекціонерами навіть більше, ніж сама фотографія.

 

Як виглядали люди на фотографіях тих часів?

Обличчя в усіх надто серйозні. Знайти хоча б одного усміхненого практично неможливо. Лише, здається, божевільні люди сяяли посмішкою. Сьогодні ж навпаки, кожний фотограф просить посміхнутися і надто серйозний вираз обличчя – це наче ознака відлюдника…

“Стояти і не рухатися», – наказували фотографи в минулому. Без ознак будь-якого руху, серйозне наслідування живописних портретів, – це був образ аристократичного втілення; модель має бути серйозною, випромінювати свій інтелект, а посміхатися – було ознакою дурного тону. Марк Твен колись написав, що посмішка – це ознака поганого інтелекту. Як же тепер розцінювати посмішки на сучасних фото?!

Будь-яка поза тіла на фотографії мала свою історію. Навіть не знаючи, хто ці люди, можна сказати, хто вони, хто головний в сім’ї, хто є подружжям, а хто братом і сестрою.

 

Мова фотографії

Фотографії Дмитро Бабюк поділив на повсякденні, аматорські, бунтарські та етнографічні.

Оскільки фотографія була дорогим задоволенням, то люди намагалися відобразити найкраще, що в них є. Наприклад, молодий чоловік позує з велосипедом, мовляв: “Ось погляньте, чим я володію”; гімназисти демонструють бунтарський дух ; дівчинка з довгим розпущеним волоссям (тоді не можна було його виставляти напоказ, однак це є інтимне фото для батьків). Навіть перший автомобіль свій хтось сфотографував.

На одній зі світлин на звороті написано: “Нехай тебе всі люблять так, як кохаю тебе я”. Власне, з цієї фотографії і з цього підпису почалася колекція Дмитра Бабюка.

І ще цікавий напис зачитав присутнім молодий науковець, а саме: “Люба, коли будете розглядати фотографії Ваших знайомих, і так трапиться, що Ви глянете на цього фрукта, хоч одним оком, то пошвидше ховайте її. А на ніч взагалі не раджу дивитися. Чого доброго, Ви ще злякаєтеся. Хоча він і страшний, але Вам бажає всього найкращого. Гриша”.

Чи пам’ятаєте ті часи, як і ми ще змагалися в поетичних витворах, підписуючи світлини на згадку?

 

Етнографічна фотографія

Вона займає в колекції чільне місце. На них – і прості люди з вулиці, і чимала селянська родина, і спляча дівчина в збіжжі, хлопчик, що спить посеред пшениці; задумлива селянка, лісоруб з собачкою та троє міщан з Кам’янця. Навіть у свій час одна з польських газет писала про фотографії Юзефа Кордиша.

Дуже цікавою була саме ось ця музейна зустріч. Дмитро Бабюк не так давно захистив кандидатську наукову роботу з цієї теми, видав книгу, але, як він зазначив, для докторської дисертації цього ще поки замало. Буде шукати, збирати свою цікаву рідкісну колекцію і надалі.

Світлини із заходу зробив також не менш популярний та відомий для міста фотограф, котрий, на мою думку, вже увійшов в історію міста, і його прізвище стоятиме поряд зі світлописцями минулого – Василь Вавричен.

Юлія ЛИСКУН.