КОЛИ ДУША ЖАДАЄ ПІСНІ

– Чи я щасливий? – перепитує Володимир Дмитрович БУРНОВ. На деяку мить завагався: «Що тут сказати? Ніколи й не замислювався, адже поруч зі мною завжи були дорогі мені люди, біля котрих і почувався таким».

Спогади набігають хвилями, а життя видається неосяжним простором, у которому так легко загубитися і так непросто вистояти.

Але ж знову таки біля тебе ті, кому ти так потрібен, і ті, для кого важливий і ти. Для Володимира ненька була жінкою №1. Катерину Іванівну запам’ятали надзвичайно мужньою і вольовою, адже 19-річною дівчиною добровільно пішла на війну, пройшовши небезпечний шлях контррозвідниці. Трапилася на тій дорозі й велика любов, щоправда, з розлукою: коханий пішов далі, на Берлін, а Катерину Іванівну, котра народила синочка 1944-го, доля закинула до мальовничого подільського міста, котре стало її другою батьківщиною.

Дмитро, дійшовши до лігва фашизму, розписався на стіні рейхстагу, залишивши автограф: «Тут був Мітько із села Красне, що на Волзі», і несподівано втратив голову від неймовірної красуні в шинелі, котра вже не випустила чоловіка з поля свого зору.

Катерина Іванівна так і не наважилася вдруге вийти заміж, бо хто зна, як сприйняв би її Вовка нового тата.

Уже в давдцять шість Володимир таки зустрівся з батьком. Утім, образи на нього не тримав, зате віднайшов у ньому такі риси, котрі б імпонували будь-якій порядній людині. Так, чоловік, що займав високу посаду в автоінспекції, діставався роботи мало не на велосипеді. Полковник міліції абсолютно не зловживав авторитетом, залишаючись скромним і в побуті. Зрозуміло, що вибачився тоді перед сином за помилки молодості.

Як і всі хлопчаки повоєннного часу, Володя не зростав у тепличних умовах. Маминої зарплатні молодшого наукового співробітника архіву вистачало на найнеобхідніше. Проте в невеличкій кімнаті, де палилася грубка, в загальному коридорі, де гуділи примуси й пахло гасом, у дворі, де до темряви хлопчаки ганяли м’яча (згодом його однокласник Володя Капличний грав за збірну Союзу), вправлялися у стрільбі з рогаток, він почувався цілком комфортно.

Десь у четвертому навіть написав першого вірша про літні принади, про веселі дитячі забави в дитячому таборі. Про матеріальне замислився уже ближче до закінчення восьмирічки: хотілося швидше стати до роботи, щоби допомагати мамі. Тож у дев’ятому пішов уже до вечірньої школи – спочатку був на побігеньках на невеличких підприємствах, згодом став учнем токаря на солідному верстатобудівному заводі, віддаючи повністю зароблене мамі, аби знала, що в неї уже виріс гарний помічник. Щоправда, інколи, по вихідних, просив у неньки тридцять копійок, адже стільки коштував квиток на танцмайданчик.

Там і вподобав дівчину Ліду, котра проводжала парубка до армії. Хоча за якийсь час вона надіслала Володі сумного листа, де зізнавалася, що з кожним днем любить його все менше і менше… Утім, матрос Бурнов дав філософську відповідь на кшталт того, що не страшно, так буває, а свято на його вулиці ще буде. За півтора роки, прибувши у відпустку, дізнався, що Ліда насправді вже «зайнята», не запанікував, повіривши в те, що його справжня любов ще попереду. А поки що радіотелеграфіст Бурнов з рятувального судна, на котрому ходив і Чорним морем, і Середземномор’ям, обмізковував своє майбутнє на «гражданці».

Якось, коли моряки зібралися вільної годинки на палубі, розмірковуючи про демобілізацію, старшина ІІ статті Валерій поцікавився у Володимира, чим займатиметься після служби. Володя, власне, й не мав чіткого плану на той час, тож більш досвідчений товариш порадив обов’язково продовжити навчання, ба більше, взяв з хлопця слово вступити до вишу. Посміхнувся: «Дивись, я ж провірю. От приїду зі Жданова (нині Маріуполь) до тебе в гості, про все дізнаюсь».

Володимир дотримався обіцянки, обравши історичний факультет педінституту. Хоча згодом йому, відміннику флоту, герою нашого нарису, надійшла й спокуслива пропозиція – поповнити склад команди одного з суден Балтійського пароплавства в Лієпаї. Відмовився, не бажаючи залишати матір наодинці, та й з ряду інших причин, про котрі йтиметься нижче.

«А ще – пригадує сьогодні Володимир Дмитрович, – я б у такому разі не зустрів би свою Нонну» (дружина – авт.).

Її він побачив у сільській школі, куди приїхав працювати за направленням учителем історії. Сподобалися один одному з першого погляду, а незабаром стали сім’єю.

«Свята, – каже про покійну вже дружину Володимир. – Щодня молюсь, випрошуючи прощення за якесь не зовсім коректне слово, за вияв неуваги, котрий інколи траплявся, у двох моїх найдорожчих жінок – мами і Нонни».

Четверо дітей виростили в цьому щасливому шлюбі – двох донечок і двох синів, котрими не можна не пишатися. Між іншим, троє з цієї родини наразі в лавах ЗСУ – син, зять і невістка. Четвертий, сімнадцятирічний онук, патріотично налаштований і вмотивований, поки що оволодіває азами військової науки в ліцеї з посиленою фізично-військовою підготовкою.

– А інакше й не може бути в сім’ї провідника історії. До слова, як довго Ви трудилися в навчальному закладі?

– На превеликий жаль, значним стажем похвалитися не можу, бо через сімейні обставини виїхав до Кам’янця, де мені запропонували роботу з іншого профілю.

– Ви сказали: «на жаль…».

– Так, бо знав, що дуже сумуватиму за школою.

– Школа формує громадянина…

– Авжеж. Що може бути серйозніше? Ніколи не жалкував, що вийшов на цю дорогу – непросту та почесну.

– З учнями знаходили спільну мову?

– Без проблем, хоча не йшлося про якийсь диктат. Маючи досить м’який характер, не «давив» на особистість, не демонстрував зверхності… Діти, зазвичай, дають майже кожному викладачеві прізвисько, так от мене поза очі називали «булочкою…».

– Доволі приємне…

– Еге ж, підкреслюючи мою незлобливість, покладистість… З цим теж можна давати лад, при цьому тримаючи розумну дистанцію й вимагаючи дотримання певних правил.

У скрутні дев’яності Володимир Дмитрович намагався утримувати на плаву сімейний добробут чималенької родини, започаткувавши дрібний бізнес, пов’язаний з перевезеннями вантажу. Отож, аби здолати немалу відстань, серед ночі пішки «відміряв» зо два кілометра до гаража й «крутився» завзято допізна, відчуваючи велику відповідальність перед рідними.

Хоча життя у шаленому ритмі не озлобило чоловіка – радше загартувало, що було показовим прикладом для підростаючого покоління родини Бурнових.

Переді мною виважена, спокійна, інтелігентна людина, котрій замало «хліба насущного» – хочеться злету високого, скажімо, до пісні чи поезії.

Малим хлопичком, бувало, Володя, ховаючись кудись за стілець чи щафу, плакав щиро, коли мама Катерина сильним, чудовим голосом починала якусь тужливу пісню. Пісня була її розрадою, спогадами, мабуть, своєрідною подругою по життю.

Отож, юнаком постановив собі навчитися грати на гітарі, з котрою не розлучався і на морі. Співати, щоправда, соромився. Та років з дев’ять тому, почувши про хор ветеранів, прийшов і собі туди. Тут знадобився й поетичний хист Володимира.

– Не напружує щоразу йти на репетиції, бо ж завжди може знайтися перешкода?

– У мене такого нема. Хор для мене – особливе місце. Тут я… Якби це точніше висловитися – підростаю… Ось як…

Давно нема дружини. Порозліталися діти з онуками. Та Володимира Дмитровича неможливо уявити згорьованим, зневіреним, самотнім. Ніколи він не жаліється ні на скруту, ні на скромну пенсію, ні на несприятливі обставини.

Сам собі психотерапевт, хоча це не зовсім так, тому що зумів віднайти таку спільноту, де черпає натхнення й оптимізм…

От і нині пізнім вечором сів до столу, а рука ніби сама вивела рядки:

Роки летять, як журавлі

на південь.

Тож знаємо: повернення нема,

І жити залишилось небагато,

Якось зненацька старість

підійшла…

Але коли душа жадає пісні,

І хоч які обставини життя,

Йдемо на хор, як у той храм

мистецтва,

Черпаєм перспективи

майбуття…

Звісно, чоловік пишається й тим, що і він долучився до визнання колективу народним, де «у щасливу юність ми повертаємось знов й знов…».

У цьому році – ювілей Володимира Дмитровича Бурнова, тож упевнений, що йому буде що згадати таке, за що не соромно перед людьми.

Лариса МАСЛОВА.