ПОКРИЄШ – ЗАХОВАЄШ – ЗАХИСТИШ

Ще не підготувавши газетних матеріалів до друку, чую, що у вестибюлі відбувається якесь пожвавлення. Не втрималась, аби не вийти туди. Група жіночок, зодягнувши на себе кікімори, затягнула: «Ой, у лузі червона калина…».

Бачу, що румунські волонтери, проходячи повз, теж зацікавилися: «What is it?». А довідавшись, що наразі пакуватиметься такий потрібний виріб на фронт, виявляють бажання сфотографуватися із українськими колегами.

За кілька хвилин домовляюся з очільницею руху «Волонтери – online», киянкою Оленою Курпас про зустріч, хоча вільного часу в неї практично нема.

Це раніше в Олени було стабільне, розмірене, з гарною зарплатнею, обов’язковим відпочинком за кордоном життя. Усе змінилося 24 лютого, о 4.30, коли прокинулася від незрозумілих вибухів. Як і багато хто з нас прочитала в соцмережах: «Люди, почалася війна!». Часу на роздуми не мала. Отож хутко збудила маму з бабусею, даючи на збори шість хвилин.

– Зрозуміло, що шість трохи більше за класичні п’ять хвилин. І що, вклалися?

– Зібралися за п’ятнадцять. Я ж, накинувши на себе поспіхом куртку, в черевиках, без шкарпеток уже заводила автомобіль. Нічого зайвого, навіть їжі з собою не брали. Мала намір завезти рідних у село (там здавалося безпечно).

Тож рушили до Ірпеня. Як з’ясувалося, вчасно, бо встигли проскочити тоді, коли ще не розпочався там жах, відомий сьогодні всьому світові.
Дісталися хутора, де було відносно тихо, хоча навколишні села вже заповнювалися ворожим військом. Наші хлопці якось ще примудрялися завозити до нас такі-сякі харчі раз на п’ять днів. Треба було звідси прориватися, бо нічого доброго нас там не чекало… За три тижні зуміли приїхати в Кам’янець.

А оскільки шоковий стан не мав тривати безкінечно, Олена вирішила: «Потрібно негайно зайнятися чимось дуже важливим і потрібним тим, хто став безпосередньо на захист країни».

А де найважче? На «передку», звісно. І якщо не «покрити – заховати – захистити» наших вояків (а особливо – розвідку й снайперів, бо це вони «очі» та «вуха» війни), годі сподіватися на перемогу.

Так міркувала Олена. Ніхто з них, мирних мешканців, не проходив школу, де навчають мистецтву маскування, але цим нині займається вся Україна, і через мережу зовсім неважко відшукати майстрів. Так вона вийшла на Олександра Журавля, Володимира Чеха – досвідчених майстрів з виготовлення кікімор. Придумала рамку, котра допомагала вдома вдосконалюватися в непростій справі «кікімороплетіння». Між іншим, на кікіморі можна транспортувати поранених, адже капронова сітка витримує до 0,5 тонни ваги на квадратний метр (за нею у Харкові величезна черга по талонах).

Передбачаю запитання і від читача, бо ще ж ні слова про команду Олени Курпас. Звідки вона, хто ці люди, як вдається знаходити їх? Якщо говорити про неї в цілому, то це… вся Україна, і порахувати кількість добровольців неможливо – вони зі всіх куточків держави. Адже на початку нарису було зазначено про «Волонтерів – online». Утім є такі, про котрих Олена згадує з особливою гордістю, хоча із зрозумілих міркувань не називає, де вони мешкають. Денисенко Ірина, Швець Юлія, Шевченко Тетяна, Михайлова Альона, Повшта Наталя, Малі Маргарита, Марченко Олена, Купрієнко Наталя, Колодницька Олена, Інеса Шкварченко та багато інших. Серед них і свічкарі, бо ж організація займається і виготовленням окопних свічок, а ще збором білизни, шкарпеток, чаїв, цукру для поранених бійців, які проходять лікування в шпиталях, зокрема в Дніпрі.

Тим часом я прослуховую лекцію щодо цього окопного виробу, який дає світло, допомагає зготувати гарячий чай і ще й зварити борщик у польових умовах.

Олена безмірно вдячна вчителю-свічкарю Михайлу Мозговому.

Власне, я і не замислювалася над тим, якою має бути свічка, точніше, з якого матеріалу і чому це важливо. До прикладу, бджолиний віск дорогий, парафін – має неприємний запах, а отже, чай буде також, м’яко кажучи, з ненайкращим присмаком. А ось пальмовий віск – оптимальний варіант.

– Ех, – каже Олена не без відтінку досади, – якби кожен українець зробив 4-5 свічок (по середньому числу членів родини), то кожний боєць мав би в кишені, окрім фляжки з водою, і це життєдайне тепло. На жаль, не всі співвітчизники долучаються до такої потрібної справи, що, безумовно, прикро, адже нам усім потрібна перемога.

Робочий день Олени по суті наближений до фронтового – 24/7. Буває, що поступає термінове замовлення з конкретного підрозділу («Волонтери – online» працюють адресно), тому доводиться і ніч не спати, прихопивши ще добрий шмат ранку.

– А як рідні на це реагують?

– Розуміють на всі сто. Але й жаліють, як без цього.

Унікальність цієї команди в тому, що її локації не тільки поширюються країною, а й «захопили» території зарубіжних держав. Тож Олені довелося їздити і до Польщі, й до Німеччини, даючи майстер-класи українкам, які знаходяться тимчасово за кордоном. Обговорюємо з Оленою і затратність цієї роботи. Кому як не їй, бухгалтеру за освітою, знати, що «безкоштовний сир» буває відомо де. До слова, бухта сітки коштує шість з половиною тисяч гривень, а стометровий рулон тканини – 1600 гривень (на кікімору незимову необхідно чотири кольори). На волонтерський рахунок донатять добрі люди, тобто небайдужі. Звіт про витрати – це святе, все оприлюднюється до останньої копійчини. Пожертви залежать від кожного з нас, а стимулювати має думка про те, що цим рятуємо якщо не рідних на війні, то своїх сусідів, однокурсників, колег, знайомих…
Зрештою, як і передавати свої знання і вміння іншим. І чим більше ширшатиме коло – тим швидше буде Перемога. Тому кошти роздобуваються також у, на перший погляд, найпростіший спосіб: для ярмарок ентузіастами виготовляються різні сувеніри, іграшки, ляльки…

Так що всі охочі можуть долучитися до цієї шляхетної справи, зв’язавшись з Оленою в інстаграмі: selena.storys або у фейсбуці: Olena Kurpas.

– Гадаю, пані Олено, що ваша особиста фінансова «подушка» остаточно «схудла»? На що живете?

– Важко відповісти на це, бо насправді вже живу без «подушки». Тож уже підшукала собі роботу, потрібно таки на щось існувати…

– А як же «Волонтери – online»?

– Змушена поєднувати одне з другим. Так що з дистанції попри все не сходжу.

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Серед жіночок, що приміряли на себе кікімори, були й доволі поважного віку. І коли хтось пожартував, мовляв, можна вже й на передову вирушати в цьому «вбранні», одна з них бадьоро відгукнулася: «Що ж, якщо знадобиться – готові!».