ТЕРИТОРІЯ ЛЮБОВІ

Тваринка була такою маленькою, як та коробочка з-під сірників. «То чому ж ми так боїмося її?» – запитувала себе середня група. А коли дізналася, що кажан приносить ще й багато користі, кумедний (спить униз головою й бачить вухами), до того ж ще має крила, щоправда, вдень не літає, а «виходить на роботу» вночі, то й ухвалила після того всіляко сприяти збереженню цього рукокрилого. А допомогти юним природолюбам зголосилися гарні знайомі – працівники НПП «Подільські Товтри» Наталя Яцемірська, Олена Дем’янова та Інна Одукалець, які подарували дітворі із закладу дошкільної освіти «Веселка», що на Довжку, котрим уже 33-й рік керує Людмила Францівна ЖЕЛІЗНИК, будиночок для кажанів. А ще провели чудовий захід, під час якого знайомили малечу із життям та повадками цих істоток. Усе це проходило у формі веселих ігор, пізнавальних вікторин та перегляду мультика про цього чудового ссавця.

Проблема нашого часу в тому, що дітлахів нині важко чимось здивувати, а саме з нього, із здивування, й починається процес пізнання, формування цікавості, без якої у будь-якій добі неможливо народити ні Ньютонів, ні Ейнштейнів, ні Сікорських.

На превеликий жаль, неприємною тенденцією стає звуження світу наших малюків до електронних моніторів, на котрих хаотично подається у незлічувано-безсистемній кількості інформація. Та незважаючи на ці прикрі обставини, будьмо оптимістами, бо саме цієї миті, коли пишуться ці рядки, вихованці із згадуваного нами дошкільного закладу набираються правильного життєвого досвіду на величезній (майже гектар) території із чудовим садом, ігровими майданчиками, затишними бесідками, де вгорі й на землі вирує справжнє, не віртуальне життя – білочки, пташки, метелики, поважні жучки-рогачі та дрібне населення на кшталт божої корівки.

Тут, на свіжому повітрі, у безмежному просторі, залитому сонячним промінням й різноманітними дивами, відбувається найголовніше: зростає особистість – фізично-здорова і налаштована на подальшу творчу діяльність з облаштування гармонійного світу, де комфортно і природі в усьому її розмаїтті, й людині, як її часточці. У цьому домі люблять гостей. У Людмили Францівни є улюблена приказка: «Гості в дім – щастя у дім». Це вона не лише про власну домівку. Сюди приїздять уже багато років поспіль столичні артисти лялькових театрів, на яких тут очікують з особливим терпінням. Утім, як і на бібліотекарів з центральної районної бібліотеки, коли у чарівний світ казки поринають не тільки малі вихованці, а й їхні батьки, забуваючи про те, що їм уже далеко за тридцять. Між іншим, йдучи до першого класу, тамтешні дітки вміють уже читати.
Зустрічі з людьми мистецтва, військовими, представниками різних професій, героями – тут норма й водночас свято – яскраве, із злетами фантазії і бажанням негайно діяти, приміряючи на себе щоразу щось нове, незвідане й прекрасне.

До речі, про бажання. Людмила Францівна якось процитувала когось з філософів: «Людиною керує або страх, або бажання». Останнім Людмила Францівна горить усе своє свідоме життя. Вона дійсно невипадково прийшла в свою професію, бо була, за словами її мами, «вчителькою уже з трьох років». А відтак вислів «працює у педагогіці» не про неї, з тієї причини, що вона живе в ній. Як розуміє читач, між тим і другим дуже велика різниця. Декотрі керівники посилаються на дуже важкий час, прогалини в економіці, брак потрібних, як повітря, коштів. Людмилі Францівні не треба підказувати, в які двері потрібно стукати, щоби в очолюваному нею закладі було все найкраще – якісне харчування, сучасне кухонне обладнання, красиві спальні та ігрові кімнати, туалети без специфічного запаху, побутові приміщення із усім необхідним.

У садочку все, як у доброї, розумної, передбачливої господині: криниця – глибока, із джерельною водичкою; на випадок вимкнення світла – в кухні карпатська піч на дровах; а укриття, безумовно, обладнані за всіма правилами, радше нагадують ігрові з килимками, диванчиками, столиками…

Це може видаватися парадоксальним, але Людмилі Желізник хочуть допомагати всі, до кого б вона не зверталася на різних рівнях. Можна називати це феноменом, а можна більш просто – любов’ю і відданістю тому, чим займаєшся.

Здобутками Людмили Желізник активно цікавляться навіть викладачі – носії наукового ступеня університету імені Івана Огієнка. Вивчають досвід, шукаючи в ньому секрети успіху. Власне, вони на поверхні. По-перше, колектив. Не сумніваюся, що Людмила Францівна заперечувала б, якби всі перемоги приписували тільки їй. Отже, команда – професійна, ерудована, з високими моральними якостями. Ретельний відбір її – від ( увага!) двірника, кухаря, нянечки до вихователя й методиста та музпрацівника.

Коли на практику приходять молодесенькі студентки, завідувач пильно приглядається до кожної, а потім когось із них запросить до свого закладу. За знову ж таки нехитрими критеріями: стрічає не «за одежиною», а цінує ділові якості, креативність, завзятість, відповідальність, а головне – щиру любов до маленької людини. На результат трудяться усі, в тому числі й батьки. І якщо для дітей створюють енциклопедії (до прикладу «Раз – комашка, два – комашка…», «У господарстві бабусі Марусі», «На гостину до тітоньки Черепахи»… та ін.), серію відео «Моя країна – Україна», то для батьків також працює університет, де вони, оволодіваючи необхідними знаннями, обов’язково складають іспити. От і виходить замкнутий виховний цикл.

«І в жодному разі, – цим Людмила Францівна пишається особливо, – батьки не відіграють у нашому житті ролі «гаманця». Жодного цвяшка, забитого в стіни, не купувалося за їхні кошти».

Окрема тема – випускники садочка. Час від часу тут відбуваються фестивалі близнюків (двійнят і навіть трійнят) – колишніх вихованців, яким присвячений цілий стенд. Колишні підопічні чи гості з-за кордону привозять до тутешнього музею іграшки (європейські, африканські, азіатські, з країн Америки). У нашій області йому аналогу нема. Першокласники навідують alma-mater, звітуючи про досягнення. А вихователі відвідують у школі уроки первачків, аналізуючи стан підготовленості, щоби зробити для подальшого висновки. Знову працює «ланцюжок», який доводить, що є початок справи, а от закінчення її вкорінюється в успішне чи навпаки неуспішне майбутнє.

Секрети Людмили Францівни розповсюдилися й на власних чотирьох дітей, які позакінчували виші із червоними дипломами, будуючи кар’єру, знову ж таки, пов’язану чи з педагогічною діяльністю, або з добробутом – захистом людей.

Наразі Людмилу Желізник тривожить питання підготовки освіченого в найширшому розумінні цього слова учителя, котрий би бажав усього себе віддавати вихованню маленьких громадян, здатних розпорядитися розумно багатствами нашої землі, не ігноруючи традицій своїх предків, спроможних підняти патріотичний дух сучасника на належну висоту. Чула, що декотрі містяни наразі возять своїх чад до дитсадка на Довжку.
Коли прощалася біля хвіртки з Людмилою Францівною, батьки якраз вели діточок додому. Молодий чоловік зупинився біля нас, радісно повідомивши: «Уявляєте, мій синочок уранці, самостійно прилаштувавши наплічника, підганяє мене, мовляв, татку, швиденько виходимо, аби не спізнитися до садочка!». Звісно, що в Людмили Францівни Желізник немало відзнак, та оце і є найвища нагорода для героїні нашого нарису та її команди.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах