НА ДОБРУ СПРАВУ – ШИКУЙСЬ! (ІСТОРІЯ ЧЕТВЕРТА)
Увечері дід Микита, повернувшись додому, не побачив нікого. «І де ця Сянька швендяє? Голодний, як… – зажурився. – А чи дитина хоча б їла?».
Та Вітальки також не було. Погримав каструлями, сковорідками, знайшов трохи компоту, відламав шматок хліба…
На веранді затупотіли. «Я, бабусю, – почувся дзвінкий голос онука, – разом з Данькою і Миколою зафіксував аж вісім невідомих штукенцій на території села, котрі можуть бути небезпечними, тож блокпостівці мені дякували і тепер розбиратимуться з цими диверсантськими подарунками…».
– Молодець, – схвалила бабця, – ой, я теж така втомлена, та йдемо до кухні, я щось нашвидкоруч придумаю, зголодніли ж усі…
Дід Микита глянув з-під брів на стару: «Що, дружинонько, випряглась зовсім? Може, коту Кузьмі доручимо всю господарку?»
– Ой, не треба тільки лякати! – бабця вправними рухами щось відміряла, наливала, різала… – Ти ж бачив, який сьогодні золотий день був? То ми з Пилипихою і Генькою Семенчуковою допомагали переселенкам нашим садити городи. Там є такі, що з міст поприїжджали, ніколи в руках сапи не тримали…
– Так, – все ще не заспокоювався дід, – а сім’я для тебе на якому ж такому плані? Ну, з Вітальком ясно – дитина, що візьмеш…
Олександрі Дем’янівні зовсім не хотілося сваритися та змушена була піти в наступ: «Запитуєш, на якому плані, значить? А ти не знав, що в курнику вже тиждень як верх завалився? А браму так і не зремонтував? Уся Кленівка сміється… А в криниці корба заїдає – це нічого? Як став старшим на куті, то геть про всі свої обов’язки забув, хазяїне! А – я»…
– Та пригальмуй ти, Сянько, я ж теж не з чотирма руками, – спробував зупинити благовірну дід, – нині з самого ранку з Дмитровичем підорювали на мотоблоці ділянки тим же переселенцям. Ну от і їсти ж хочеться, а ти в крик…
– Бабусю, дідусю, – спробував примирити Віталько, – та я миттю яйця принесу, молоко в нас є, на раз організуємо шикарний омлетик.
Не треба сваритися! Наша вчителька якось сказала: «Діти, оте «моя хата скраю» давно застаріло, тож ніколи не послуговуйтесь цим. Ми тоді ще твір-мініатюру писали «Наша хата – всюди», я й «дванадцяту» мав за нього. Все ж просто?!»
Ніхто й не помітив Михася (головного в теробороні, як ви пам’ятаєте), який стояв у дверях і посміхався. Тож, привітавшись, він обійняв Віталька: «А що, шановне товариство, вустами малюка…».
– Та чули, чули, Михасю, проходь, – запросив дід, – а ми ж з Олександрою хіба проти?
Лариса МАСЛОВА.
(Далі буде).
Автор:
admin
