НА ДОБРУ СПРАВУ – ШИКУЙСЬ!
(історія третя)
Баба Сянька, забувши скинути калоші на веранді, влетіла до кімнати з криком: «Обікрали, обікрали нас, Остаповичу!».
– Тихіше ти, – дід приклав пальця до губ, – Віталько ще спить…
Та Олександру Дем’янівну вже було не зупинить: «Виспиться, діду, виспиться, а от «сімки» нашої нема, ой, лишенько…».
– Якої «сімки»?
– Якої?! «Жигуля» нашого вкрадено! Що, ніяк не второпаєш?
Та схоже, що дід аж ніяк не розхвилювався: «Заспокойся, Сянько, все проясниться, не репетуй даремно… Хай би дитина ще відпочивала».
Бабі Сяньці від такого аж слів забракло. Як це, що це з дідом? Машину, на котру стільки років збирали… А старий собі дурника грає…
Оговтавшись нарешті, заговорила: «Чи з тобою, діду, все в порядку, чи ти чуєш насправді, про що йдеться? Та ти зі своїм кумом, мабуть, мізки свої геть пропив! У нас украли… машину, остолопе! Що, будеш тепер на базар на лісапеті Вітальковому їздити?».
– Та не буде, бабцю, – Віталько ще червоний від сну встав у дверях спальні. – Не буде він їздити на моєму велосипеді. Бо… бо його теж нема…
– Як?! – вступив до розмови дід. – А ну, з цього місця більш, як то кажуть, детальніше. Жартуєш, новісінький велосипед… Імпортний… Тобі ж мамка з Польщі два місяці як привезла… Куди це ти його подівав, онучку?
Баба Сянька, котру події цього ранку завели в ступор, нарешті вибухнула: «Все! Маю цьому вже покласти край! Скільки можна терпіти! Кликала Оксанка до Польщі, підлікувати обіцяла, тож поїду до неї. П’ятдесят років терпіла цього Микиту недолугого! Все, нині ж телефоную Оксанці, є куди поїхати! А ви собі тут розбирайтеся, що до чого… Все!
Невідомо, як би далі розгорталися події у хаті Остаповича, якби на порозі не з’явився сусід, який відомий нашому читачеві як Михась. Отой, що тероборону в Кленівцях очолює. Поздоровкався, витягнув з кишені якісь папірці: «Ось, Остаповичу, Вам квитанція, що гроші, виручені за продаж «Жигуля», пішли на рахунок ЗСУ. Ну, і Вам, бабцю Олександро, документ, що виставлені Вами на продаж золоті обручки в кількості дві штуки, реалізовані, а кошти теж тепер підуть на Перемогу… Так що подяка всій вашій родині. Звісно, ви є справжні патріоти, чим усі ми пишаємося! І тобі, Вітальку, подяка – не пожалів свого коня-велосипеда заради доброї справи».
– Зачекай, Сянько, – дід усе ще не міг повірити – це ті обручки, що діти нам на золоте весілля подарували?
Але ж ми з вами добре знаємо, що бабця Олександра теж була не з полохливих і смиренних, а відтак з відповіддю не забарилася: «А це та машина, діду, на котру ми збирали тридцять років?».
– Та годі вам уже, – виступив і собі Віталько сміливо, почувши про таку чудасію. – Правильно каже дядько Михась: справжні патріоти вчинити інакше не змогли б. То що, мир?
Лариса МАСЛОВА.
(Далі буде).
Автор:
admin
