З чистого аркуша
До болю знайомі вулички та скверики. Через одного вітаються, всміхаючись, перехожі, і найрідніша домівка — твоя, в якій, де б ти не був, найліпше та найзатишніше. Твій спосіб життя відавтоматизований до дрібниць, та й плани на майбутнє вже набули в голові певних обрисів та картинок. Не кожному до снаги розпрощатися з цим усім в одну секунду, змінити усталений ритм життя, залишити все напризволяще та кинутися стрімголов у невизначене завтра.
Та переселенців з Донбасу ніхто й не питав. Війна перекреслила напрацювання минулого, круто зрушила зі свого напрямку сьогодення та розмила в тумані день прийдешній. Але їм вистачило сили духу, щоб, незважаючи на всю складність ситуації, розпочати життя з нуля. Головне – подалі від куль та вибухів, смертей ні в чому не повинних людей, життя в очікуванні найстрашнішого, думок на ніч про те, що завтра можеш не прокинутися. Ці думки погнали «в світи» не одну донбаську родину, тільки Кам’янечина прихистила на своїй землі 110 сімей переселенців (132 особи).
Оксана ХОРУНЖА та її сім’я з смт Володарськ Свердловського району Луганської області новий життєвий етап розпочали влітку 2014 року, покинувши рідний дім у пошуках нового даху над головою під мирним небом. Стукіт коліс поїзда відмірював кілометри на захід, у с.Привороття, залишаючи позаду все, чим жилося всі ці роки в протилежному кінці країни.
– Ми виїхали з нашого містечка ввечері 13 червня, а вже на ранок, як повідомили телефоном друзі, бомбили Луганськ. Як у сорочці народилися, проскочили й благополучно подолали дорогу. Їхати було дуже страшно: населені пункти й не розгледіти – лежать у тумані, на блокпостах чеченці перевіряють, — згадує Оксана Анатоліївна мандрівку на нову малу батьківщину.
– В який момент, пані Оксано, Ви зрозуміли, що треба кидати все до біса й тікати, рятуватися, ховатися…
– Коли ти ростиш четверо дітей (в сім’ї виховуються Регіна, найстарша, Аліна, Аня та Вікторія, котрій на той час виповнилося лише 3 рочки, – авт.), питання залишитися й чекати, коли в твою домівку прилетить снаряд, не стояло. На щастя, наша місцина пролягла повз епіцентр бойових дій, за десяток кілометрів від лінії зіткнення, тому фільму жахів у рідному селищі ми не спостерігали. Проте не мали права «розкачуватися», бо ж ніхто напевне не знав, якої «погоди» чекати завтра і чи не пустить війна свої метастази в наш бік. Нам доводилося чути обстріли та вибухи щодня й чи не щосекунди перебувати в стані страху, немов сидиш на пороховій бочці. Якось мій чоловік приходить з шахти, на якій працював, аж «чорний», й розповідає, що в його колегу з шахти в сусідньому місті Червоний Партизан влучили з міномета. Жінка загинула. Події, що розгорталися зовсім поряд, не давали часу для роздумів. Люди розбігалися, як миші, хто куди гаразд. Одного разу дійшли до нас чутки, що 4 червня будуть бомбити, то сусідка серед ночі буквально в одній нічній сорочці з нехитрим багажем — що під руку потрапило — в авто й куди очі дивляться, аби далі від вогнища війни. Неподалік від містечка проходить кордон з Росією, тому багато наших опинилося в «руському мирі», та чую сьогодні, що переважна більшість з них повернулася до рідних домівок. На щастя, Володарськ уникнув кровопролиття на своїй території та зберіг інфраструктуру.
– А у Вас дорога назад є?
– Куди? В анархію, мародерство та беззаконня? Там у кожному місті тепер своя влада з власною армією, керує той, в кого сили більше. Безлад заполонив як населені пункти, так і душі тамтешніх жителів. Як би жахливо це не звучало, але зброя вільно гуляє руками. Люди ходять вулицями з пістолетами та автоматами, як із собачками на прогулянці. Непоодинокими є жахливі звістки, що пацаня увірвалося в дім пенсіонера й за пенсію відправило дідуся на той світ. Люди записуються в ополчення, але не тому, що проти «бандер», переважно їх жене до деенерівського чи еленерівського ополчення безвихідь. Шахти або зачинені й мохом поростають, або ж працюють на низьку потужність. Відповідно заробітна плата шахтарів скотилася з 10 тис.грн. до 2,5 тис.грн. в той час, коли ціни на продукти виросли вдвічі. Як прожити? От і беруться чоловіки за зброю. Для них це чи не єдиний варіант заробити на хліб.
– Там ми нікому не потрібні — ні Росії, ні Україні. Чим не друге Придністров’я? У молоді — жодних перспектив, випускники отримують дипломи республік, які ніде не котируються. Паспорти видають також зразка ДНР та ЛНР, з котрими в Україну — зась, а в Росії вони мають тимчасовий термін дії, — з жалем зітхає чоловік Оксани Анатоліївни, перебиваючи дружину, яка веде мову далі:
– Думаю, що на Кам’янеччину причалили всерйоз і надовго, словом, на ПМЖ. Слава Богу, що з початком війни, нам було куди тікати. У Подолянах живе мій батько, у Приворотті – сестра. Виїжджаючи сюди, продали трикімнатну квартиру за безцінь, виручили, уявіть лишень, всього 15 тис.грн. Але не торгувалися, продавали, щоб мати змогу перевести речі контейнером, що нам обійшлося в понад 10 тис.грн., бо ж їхати до «бандер» у перевізників бажання не було. Водій, котрий погодився вивезти майно, потім розповідав, що мусив вертатися іншим шляхом, бо ж попередню дорогу з вертольота обстрілювали, що дощем поливали, чи не на його очах в сито перетворили торгову машину «Конті». Зв’язки з тим життям обірвано повністю, пускатимемо коріння в Кам’янець-Подільському районі.
– І як Вам тут обживається? Чи «благодатний грунт» на Кам’янеччині?
– Коли сюди приїхали, відчули себе мало не «зірками», стільки було до нас прикуто уваги. Односельці та сільська рада допомогли з ремонтом дому, який ми взяли на виплату. Хтось зносив будівельні матеріали, хтось у будівельники записався та допомагав заливати підлогу й наводити лад в приміщенні. Нові земляки наповнили погріб городиною, а холодильник — молочкою та м’ясною продукцією. Словом, зустріли нас приворотчани хлібом-сіллю. В першу зиму на новому місці нас забезпечили дровами та виділили обігрівач. Тож і фізичного, й душевного тепла нам не бракувало. І далі нам пішли назустріч: чоловік влаштувався пічником у місцевій ЗОШ, старші доньки працюють у готелі «7 днів».
Одразу встановили контакт з фахівцем із соціальної роботи Вітою Соломон, яка постійно підбадьорює добрим словом та дає слушні поради й консультації. Також познайомилися з волонтеркою Оксаною Устіновою з Хмельницького, яка підсобила й зимовим одягом для дітей, і посудом, і постільною білизною.
Ми взяли участь у майстер-класах у Тернополі та виграли гранд у розмірі 55 тис.грн. на розвиток сільського господарства. На ці гроші придбали худобу, млин, корм. Так я з особи, все життя задіяної в торгівлі, на раз перетворилася на фермера, хоч це й трохи сильно сказано. І що тут приховувати, це мені подобається. Уже й дві свиноматки опоросилися, зростає стадо курей. На городі пораємося без кінця й краю. Порпатися в землі це, мабуть, у вас у крові, бо на яке подвір’я не заглянь, все руки господарів у роботі, не мають спочинку. На сході живуть за іншими законами: сьогодні так, а про завтра я подумаю завтра. Чесно кажучи, боялися, що буде гірше, але такий гостинний прийом нас приємно здивував. Спасибі небайдужим людям!
Юлія ЛІЧКЕВИЧ.
Автор:
admin
