ЯДЕРНИК

Незадовго до демобілізації Микола КИРИЛЮК отримав листа з дому, де батьки повідомляли, що з нетерпінням очікують на синове повернення, тим більше, що підшукали йому гарну й дуже хорошу наречену. Хлопець вже й сам підраховував дні, коли зможе нарешті «вийти на гражданку», та єдине, що затьмарювало радість, була таємниця, котрою він не мав права поділитися навіть з найріднішими.

Микола Степанович Кирилюк народився в такі часи, коли не можна було хвалитися непролетарським походженням, адже це могло мати дуже непередбачувані наслідки. Його дід Іван був полковником царської армії, командував підрозділом у Забайкаллі, де і народився Миколин тато. Та після революційного буревію, лихоліття громадянської та інших, витікаючих з того, потрясінь бабка Марія повернулася з дітьми на свою батьківщину, де родина Кирилюків зайнялася одвічною землеробською справою.

Юний Миколка, щойно закінчивши семирічку, подався у помічники тракториста. За деякий час голова колгоспу імені Воровського, вподобавши толкового хлопчину, посилає його на курси в МТС.

А коли прийшов час іти на строкову, на збірному пункті в Шепетівці майор Орлов одразу «вирахував» серед сотень юнаків механізаторів, які вже встигли зарекомендувати себе на неозорих трудових ланах.

До групи новобранців, котра вирушила до засекреченої зони «Челябінськ-40», як читач уже здогадався, потрапив і Микола Кирилюк. Практично в ній наш герой робив майже те, що і в цивільному житті: працював на техніці, як і його 220 товаришів по роті. Звісно, було трохи незвично перебувати на території, огородженій дротом під напругою, з вишками, де вартові пильно охороняли засуджених за тяжкі злочини від 15 до 25 років, яким, може, вже й не судилося вийти на волю, бо спокутували свої гріхи на уранових розробках.

Уся ця обстановка, зрозуміло, гнітила молодих армійців, але жили тим, що всі вони тут тимчасово, та й робота не давала засиджуватися на одному місці – якраз у той час прокладали стодвадцятикілометрову дорогу до райцентру Аргачі, котрий прославився знаменитими оренбурзькими пуховими хустинами. Тож проживали в наметах, згадуючи вечорами біля багаття рідну домівку.

Та якось тихого вересневого вечора земля заходила ходуном. Стривожені хлопці підхопилися на ноги і побачили заграву на півнеба. Поки що ніхто нічого не знав до пуття. Та на ранок військових із технікою вантажили на залізничні платформи. На місці вибуху вже відкривалася страшна правда.

Таємниця, котрою Микола Степанович не міг поділитися ні з ким довгі роки, була оприлюднена лише в липні 1989 року – фактично напередодні розвалу СРСР.

А починалося це з постанови радянського уряду далекого 1945 року, за місяць до Перемоги над фашистською Германією. У Челябінській області мав збудуватися завод №817 для виробництва атомних бомб, і вже 1949 було запущено радіохімічне підприємство з виділення й переробки плутонію. І тоді ж уже вироблявся ядерний заряд і ядерне паливо для АЕС, а радіоактивні відходи скидалися у відкриті водойми, мали місце і потрапляння газів і аерозолів в атмосферу.

Звісно, для зберігання радіоактивних залишків облаштовувалися ємності – циліндри з нержавійки в бетонній «сорочці». Глибина захоронення – 10-12 метрів (діаметр 18-20 метрів.). Купол – на металевих фермах. Споруду закривав шар грунту товщиною два метри, замаскований дерном.

За однією з версій, через несправність системи охолодження 29 вересня 1957 року (трапилося це в неділю, в 16 годин 22 хвилини) стався вибух ємності №14 комплексу «С-3».

Як результат – забруднення радіацією 217 населених пунктів одразу трьох областей (Челябінської, Свердловської і Тюменської).

Чи був цей вибух потужнішим за Чорнобильський (сьогодні можна порівняти)?

У Челябінську (умовна назва місця катастрофи) в атмосферу потрапило біля 20 млн кюрі радіоактивної речовини, у Чорнобилі – 380 млн кюрі, але основна маса речовини – короткоживучий йод – 131, а в Челябінську – довгоживучий стронцій – 90. Так що зовсім не випадково ліквідаторів наслідків челябінської аварії називають «ядерниками».

Отож, потекли будні, котрі важко було назвати такими, бо це швидше нагадувало війну. Кожний з тих, хто засипав зловісний котлован, міг займатися цим не більше 30-40 хвилин. На місці аварії працювала броньована техніка. У бульдозери залазили зверху, як до танкової башти. Захисне скло було приблизно шириною зо два пальці. Якщо машина ламалася, її вже не ремонтували, а скидали до котловану.

Повертаючись до місць відпочинку, солдатики, котрі були зодягнені в гумові костюми, проходили спочатку «душ» – верхній одяг змивався розчином з каустичною содою…

Ясно, що кожний хвилювався за власне здоров’я: радіація – штука безжалісна. Згодом білокрів’я скосило не один десяток ліквідаторів. Земляк Миколи – Петро Марунчак, також достроково пішов у засвіти.

Настрій, м’яко кажучи, був у всіх кепський. Тож і Микола в листі додому черканув пару песимістичних рядків, які (не було щастя, то нещастя допомогло) так і не дійшли за призначенням: цензуру ніхто не відміняв. Командир, простягаючи Миколі листочок, не те що порекомендував, а наказав: «Отут і отут, де закреслено, напишіть зверху: «Живий, здоровий! Усе в порядку».

Найбільше, здається, на повернення бравого солдатика Миколу Кирилюка чекали директори підприємств, де його висока кваліфікація, армійська хватка й працелюбність не мали конкуренції. І на кар’єрі, і на цементному, де герой цього нарису трудився 35 років, ним не могли нахвалитися, а відтак гідно оцінювали ударну працю високими заробітками, почесними грамотами й різними відзнаками.

Сім’я усіляко підтримувала й радувала Миколу – виросли діти Володя і Аркадій, з’явилися онуки, а там і правнуки.

Якось дізнався з газети «Труд», що за своїм статусом має право виходити на пенсію у 55, але хто сказав, що сидіти спокійно вдома біля телевізора – це те, про що мріяв завжди Микола Кирилюк? Отож, продовжував займатися різними справами, як і належить людині, котра пройшла ядерний гарт.

І вік тому не поміха. Відтак не без хвилювання слідкує за всіма визначними подіями в світі й Україні. Емоції звик заримовувати, тож і читач не без інтересу прочитає вірші солдата, котрий за звичкою продовжує залишатися в строю.

Лариса МАСЛОВА.

 

Лист в АТО

Тихо над водою

Вітер верби колише,

Сидить під вербою

дівчина,

В АТО солдату листа

пише.

– Милий мій Іванку,

Дивись за собою,

Надягай бронежилет,

каску,

Тоді бери зброю.

Нехай тобі Господь Бог

Життя зберігає,

А ворожа злая куля

Тебе обминає.

Гони банду з України,

Бо вони залишать нам

Одні лиш руїни.

Ой, далеко в чистім полі

Жайворонок співає,

Кожна матінка живого

Сина виглядає.

Летять в небі вертольоти,

А пілоти бачать

Як на цвинтарях Вкраїни

За синами плачуть.

 

Серце солдата

Прийшов якось солдат

Дозволу просити:

«Мені, товаришу

комбате,

Матір навістити».

Пішов на світанку,

Почув стрілянину,

Хтось кричить на ганку:

«Ой, сину мій, сину!».

Матір били й катували

Через її сина,

А син її та й за тином

Те все добре чує,

Автомат уже здіймає,

Гранату рихтує.

Ось повзе уже городом

Матір визволяти,

Засудив, як і належить,

Фашистів проклятих.

Коли солдат поховав

Рідну матір свою,

Клятву він народу дав:

Не схитнеться в бою.

Та за рідну матір свою,

Та за Україну

Бив солдат фашистів

клятих,

Йдучи до Берліну.

Микола КИРИЛЮК.