У ЗЕМЛІ МОЄЇ І У МЕНЕ – СПІЛЬНЕ СЕРЦЕ

Кращого бігуна в районі (та й в області) годі було й шукати, бо ж тренером Марусі МАТВІЄЦЬ була червона корова Зірка, котра своїми рогами тримала в страху півсела. Давно б її здати, паскудницю, на заготівельний пункт, але ж попри вперту незлагідність годувальниця давала щоразу півтора цебра жирнючого молока.

Колиска

Так уже склалося, що Маруся, отримуючи дипломи за успіхи в легкій атлетиці, звикла бути всюди попереду. І на шкільних концертах, і на суботниках, і в громадських справах…
Одне слово, красуня, спортсменка, комсомолка!
Та й у їхньому селі з милозвучною назвою Хорошів інакше бути не могло! Споконвіку з’їжджалися сюди, до хорошого пана, ті, кому несила була вже терпіти знущання, злидні, наругу в рідних краях. А відтак трудилися не за страх, а на совість, намагаючись підтримувати ближнього. Бувало, Марійчина бабця Варка – 95-річна цілителька, мчала на мотоциклі, щоби терміново комусь допомогти. Хоча не раз життя випробовувало землеробів то голодом, то війнами, то репресіями. Марійка завжди пишалася своїми батьками: мамою Ганною Сергіївною, яка тринадцятирічною дівчинкою була партизанською зв’язковою, за що після Перемоги отримала не одну відзнаку. Тато Михайло Пилипович пройшов важкий шлях у складі I Українського і II Білоруського фронтів, маючи нагороди і за форсування Одера, і за звільнення європейських столиць, концтабору Освенцим від коричневої чуми. Замерзав у крижаній воді, спав на снігових «постелях», ризикував життям, долаючи моторошну трясовину. Часто любив повторювати: «Я, діти, воював за те, щоби вам краще жилося».
А поки що тато добротні будинки зводив, а ненька гарувала в рільничій бригаді колгоспу «Поділля» (ланковою була!), чотирирічна Марійка випасала гусей, свиней, у п’ять – корову, оту ж, вадливу. А в другому класі дівчинці вже й череду довіряли. Тож перший заробіток у розмірі 25 карбованців (а це були неабиякі гроші!) отримала у вісім років. Після сьомого – Маша проводила канікули на місцевому цегляному заводі, виготовляючи з першокласної глини потрібний регіону матеріал. Та й на буряковому полі Марійка з мамою висапували 5-7 га за сезон.
Зароблене Маруся до копійочки віддавала батькам, які підраховували ретельно, що треба придбати старшим донькам, а що пустити на господарство.
Марійчині однокласники тим часом їздили на екскурсії, відвідували пам’ятні місця, хвалилися побаченим, показували світлини, а наша попелюшка, ковтаючи сльози, нічого не могла відповісти на мамине: «Які поїздки?! А корову хто випасатиме?».
Тож якось розчулена розповідями подружок про чергову екскурсію до міста над Смотричем, гордовито заявила: «Ото здивували! Та, якщо хочете знати, я взагалі маю скоро перебратися до Кам’янця-Подільського».
Майже одразу після закінчення дев’ятирічки Марійка вирушає до сестри на Донбас. Мала намір вступити до технікуму та відклала свої плани на пізніше, розуміючи, що спочатку непогано підзаробити грошей.

У самостійному плаванні

У РМЦ на одному з Ворошилоградських заводів (нині Луганський) в учня токаря Марійки Матвієць були чудові наставники – кавалер орденів Трудової слави Ніна Василівна Пономарьова й Герой Соціалістичної праці Григорій Іванович Білоножко. Між іншим, у цьому цеху трудилася налаштувальником верстатів і Зінаїда Андріївна Білоножко – мама майбутньої зірки естради Віталія Білоножка.
За два місяці Маша працювала вже самостійно, а за півроку їй запропонували захищати честь її дільниці на загальнозаводських змаганнях. Розхвилювалася: «Як це? Там триста п’ятдесят професіоналів виборюватиме першість…», на що Григорій Іванович зауважив: «Дівчинко, я в чотирнадцять, ще зовсім пацаном, точив для фронту деталі, ось і ти зможеш перемогти».
Юна робітниця таки зуміла обійти всіх і зі швидкості, і з якості, отож, нагородили її грошовою премією, присвоїли четвертий розряд токаря-стропальника, обрали бригадиром зміни.
І щоб читач уявляв, якою була тієї пори Маша, скажемо, що талія дівчинки – 39 сантиметрів, а деталі, котрі затискала для обробки на своєму верстаті, важили тонни.

Отож, героїня нашого нарису стрімко робила трудову кар’єру, просували її й по громадській лінії: записали до університету марксизму-ленінізму й урочисто (вдруге!) прийняли до комсомолу, хоча в молодіжній спілці вона була ще зі шкільної лави.
До слова, на кожній новій роботі Машу приймали до комсомолу. Мабуть, уславленій спілці не вистачало трішки до «більшості».
Треба зауважити, що в молодості Маша вирізнялася жагою до навчання і завжди жалкувала про те, що в дитинстві у неї було і часу обмаль, і можливостей. А їй так хотілося, до прикладу, навчатися в музичній школі, пізнавати безліч цікавих речей.
Тож здобувши професію токаря, не зупинилася на цьому. Працюючи, зуміла закінчити курси продавців, медичних сестер, планово-економічний технікум, це при тому, що мала вже трійко дітей, і практично ніякої допомоги збоку. Підробляючи, не гребувала ніякою роботою, бо спертися просто не було на кого. Раділа, що черга на житло на заводі стінових матеріалів так швидко просувалася, і незабаром вона з дітлахами матиме свою квартиру. Та тут сталася біда: Маша отримує дуже важку травму на виробництві. Довелося довго лікуватись і врешті решт перейти на інвалідність. Найприкріше, що її зняли з квартирного обліку (на жаль, у нашому житті так буває), та Марія б не була собою, якби сіла склавши руки, бо є насправді бійцем. Долаючи біль, образу, влаштовується на цегельне підприємство, котре забезпечило її з дітьми місцем у гуртожитку, де всі зручності, як то кажуть, на вулиці. Славу Богу, син і доньки встали на свої ноги, а вона й досі заготовляє усе літечко дрова, щоб узимку можна було зігріватись біля грубки, доглядає понад скелею городець, аби запастися овочами і не бігати на ринок за картоплею.
Доля намагалася не раз підкосити її найнеприємнішими ситуаціями, та вона всупереч усьому піднімалася і знову йшла назустріч випробуванням. Так було, коли восьмирічний синок отримав смертельну травму на дитячому майданчику. У нейрохірургії її попросили бути готовою до найгіршого варіанту, але мама Марія не здалася – і сталося диво, в яке не вірили навіть лікарі.
– Без віри нікуди, – упевнена, – а ще важливо всіх пробачити: і тих, які споглядаючи біду, стояли осторонь, й тих, хто навмисне підставляв підніжки. Люди, вони різні, але відповідати кожному за себе таки доведеться.
Звісно, Маша, яка, не вагаючись ні хвилинки, готова простягнути руку тому, хто потрапив у життєву негоду, не може не визнавати сьогодні, що на її шляху траплялося немало хороших людей. Ось, скажімо, Ольга Олійник, з якою дружать більше ніж півстоліття.
Здається, у Маші Гаврилової є повне моральне право сказати нині: «Щиро дякую усім людям і за добре, і за лихе».

Сім’я

Він – високий блакитноокий красень із чорним поясом з карате – з’явився в її житті, коли Маша була зовсім молоденькою. Тож поринула в світ першого кохання без найменших сумнівів. Іспити за одинадцятий клас вечірньої уже здавала при надії.
Розчарування прийшло якось дуже швидко. За блискучою обгорткою ховалася чорна душа холоднокровного кривдника, ба, навіть садиста, котрий міг плачуче дитя з розмаху кидати донизу з п’ятиметрової висоти. «Рятувати треба дитя, – жахнулась юна дружина, – уб’є, покалічить!». І потайки, не кажучи нікому жодного слова, кинулася втікати з міста з немовлям на руках.
О, як зраділа бабця Варка поверненню улюбленої онучки з правнуком. А Маша, не гаючи й часинки, влаштувалася на роботу (а точніше – на три), аби не стати тягарем родині.
Коли згодом приїхала на суд, щоби розірвати невдалий шлюб, суддя і присяжні, слухаючи гірку сповідь позивачки, яка зневірилась у справжніх почуттях, плакали.
А між тим, підростаючи, малюк усе частіше запитував про тата: «А може, – попрохав, – ти мені, мамо, купиш хоч якогось батька – червоного чи зеленого. Бо ж у всіх є, а я…». Правду кажучи, Маша була дуже вродливою дівчиною, тож хлопців навколо неї крутилося багатенько, та їй було не до них.
Невидний із себе, невеличкого зросту, худорлявий парубок наполегливо пропонував їй руку й серце. І скептицизм враз розсіявся, як тільки дізналася, що хлопець із Кам’янця-Подільського. Отож, разом поїхали до омріяного Машою міста. Думала, що злюбиться – стерпиться, бо ж за кохання не йшлося. Народилося у пари дві донечки. Сім’ї прибувало, а от щастя – ні, бо виявився той молодик хворобливо небайдужим до «зеленого змія» і все частіше бував і синього, й багряного кольору. Довелося позбуватися цього баласту, бо ніяких перспектив не бачила у цьому союзі.
І знову одна, та у відчай не впадала: треба було жити, давати раду дітям…
Наразі бабуся Маша тішиться дванадцятьма онуками, пишається доньками – красунями й хазяєчками, сином – висококласним спеціалістом.
Свою материнську місія вона, без перебільшення, виконала на «відмінно».

Душі пориви

Далеко не кожному вдається встояти перед примхами долі. Більше того, залишитись порядною людиною й активним громадянином.
З цим у Марії Гаврилової було завжди все в порядку. Коли здавала в технікумі державний екзамен з Конституції України, випускницю несподівано прорвало: «Куди поділися наші права?! Де ми поховали справедливість?! Чому розкрадаються безкарно багатства народу?». Комісія була шокована: «Як же так? Претендентка на червоний диплом бунтує? Ні, дорогенька, більш ніж трійку ми Вам не поставимо». А жінку й насправді неабияк хвилює подальша доля України, бо ж це її земля – годувальниця й мати, за котру дбали й котру плекали діди-прадіди, і вона не терпить недбальства, невігластва й з нечистими помислами людей. Коли Маша розмірковує над майбутнім, на папері з’являються вірші. До слова, Марію Гаврилову можна доволі часто зустріти на творчих зібрання поетів-аматорів. Декілька років тому вона стала лауреатом обласного конкурсу, друкується у колективних збірках.
Хтось може подумати, що на нашу героїню раптово зійшло якесь осявання. Хоча до художнього слова вона тягнулася змалечку. Коли дошкільнятком слухала пісні по радіо, не розбираючи або не розуміючи всіх слів, придумувала власні.
Щоправда, її творчих зусиль ніхто не помічав, але вона не переймалась цим, насолоджуючись авторством. До цього дня не уявляє себе без поезії.
Здрастуй, батьку! Смотричу любий!
Ми з тобою в розлуці були.
І шепоче, хлюпоче беззубий:
«Чи даремно роки ці пройшли?».
– Чом даремно? Я можу сказати,
Як літа промайнули мої,
А проблеми були – не злічити,
До старих причвалали нові.
Батько-Смотрич мені співчуває,
І вихлюпують хвилі «Прованс»,
До зеніту диск сонця злітає,
Шарпа вітер: «Співай нам
романс…».
Дві верби миють коси у водах,
Поруч їхні сестрички стоять,
Ніжать крони у сонячних одах,
В насолоді від щастя шумлять.
Інколи доля завдає болючих ударів – їх з часом можна навчитися тримати.
Головне, щоби душа не зів’яла й тягнулася до сонця.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах