ЗЕМЛЯ РОЗБРАТУ
Вночі, 30 березня, Верховна Рада України прийняла закон про землю. Основними положеннями цього закону передбачається скасування мораторію на продаж сільськогосподарської землі з 1 липня 2021 року. Від цього часу, згідно із законом, громадяни України – фізичні особи, зможуть придбати не більше 100 гектарів землі в одні руки. Починаючи з 1 січня 2024, землю мають можливість купувати і юридичні особи, а розмір ділянки, дозволеної для купівлі, збільшується до 10 тисяч гектарів.
Стосовно допуску на ринок землі іноземців, то питання буде вирішуватись на референдумі, але незалежно від його результатів, їм буде заборонено мати у власності землі с/г призначення на відстані ближче ніж 50 км від державного кордону України. Не зможуть купувати з 2024 року українську землю також компанії, власниками яких є громадяни країни-агресора – Росії, що входять до терористичних організацій.
Фермери, які орендують землю з 2010 року, будуть мати переважне право викупити її з розстрочкою до 10 років за ціною нормативної грошової оцінки таких ділянок і без проведення земельних торгів. Проте орендар має можливість передати переважне право на придбання ділянки іншій особі, але про це повинен бути письмово повідомлений власник. Фінансові установи і банки зможуть набувати права власності на землю тільки у випадку, якщо земельна ділянка дісталась їм як заставне майно за непогашеним кредитом. Крім того, в перші два роки буде діяти заборона на продаж державної землі.
Прийняття закону про землю – це епохальне рішення для держави України. По значимості його можна порівняти з прийняттям нової конституції чи навіть проголошенням незалежності у 1991 році. Економічне життя країни зазнає великих змін – земля остаточно стає об’єктом купівлі-продажу. На перший погляд, у цьому нічого нема страшного: у нас давно капіталістичні відносини, майже не залишилось колективних господарств. Одноосібні фермерські господарства переважають в Україні. Активно розвиваються і розширюються українські агрохолдинги. Давно уже зайшли в Україну іноземні аграрні корпорації. Здається, залишилось тільки звести законодавство з реальністю. Адже однією із класичних ознак капіталістичного способу господарювання і ринкової економіки якраз і є перетворення землі на об’єкт вільних товарно-грошових відносин. Тим більше, що останніми роками ця галузь народного господарства дає найбільший приріст національного валового продукту.
Але не все так просто. Земля – це незвичайний товар. Наприклад, у правознавстві невід’ємною частиною визначення поняття держава є територія. Нема землі – нема держави і суверенітету. Це не телевізор, не холодильник і навіть не газотранспортна система України. Світогляд і культура українського народу формувались в селі – українці – це, насамперед, хліборобська нація. Звісно, модернізація диктує свої умови – міський простір, мабуть, зараз має більше значення, ніж українське село. Однак воно є тим корінням, з якого проростає наша самосвідомість як окремого народу. Без нього ми залишимось як перекотиполе – без роду і племені. Якби це не пафосно звучало, до сих пір для багатьох українців життя поза містом у своїй хатині з вишневим садком і невеличким городиком залишається ідеальним способом життя.
Протягом століть аграрне питання в країні залишалось на вістрі політичних й ідеологічних баталій. Саме для того, що вибити з українців дух одноосібництва і окремішності, у свій час був організований в Україні голодомор 1932-33 років. Тому до цього питання потрібно підходити з обережністю, враховуючи місцеву специфіку і менталітет народу.
Це, звісно, не означає, що українська земля не може бути товаром. Наразі тут багато чого залежить від того, чого ми цим кроком хочемо досягнути. Ще більшої продуктивності, щедріших врожаїв і надходжень валюти? Тут є багато варіантів: не обов’язково кидати наші сільськогосподарські угіддя у неврегульовану стихію ринкової економіки, покладаючи надію на те, що «невидима рука ринку» приведе аграрні відносини до оптимального стану. У такому випадку все одно ці відносини буде хтось регулювати, і не факт, що робитиметься це в інтересах української держави і її пересічних громадян.
З огляду на нашу історію, менталітет і просто бажання жити у комфортних умовах, метою будь-якої реформи в аграрній галузі має бути збереження села, зміцнення дрібного і середнього фермерства та захист навколишнього середовища від надмірного впливу людини.
Чи відповідає прийнятий закон цим вимогам? Ні. 10 тисяч гектарів в одні руки – це забагато. Якщо згадати сусідню Польщу, там максимальний розмір сільськогосподарських угідь 500 гектарів. Купувати іноземці можуть, але для цього вони повинні прожити 5 років у Польщі чи бути одруженими з громадянами цієї країни. За продажем землі стежить державне Польське агентство сільськогосподарської нерухомості (ANR), яке може анулювати будь-яку угоду. Навіть більше, з 2016 року власником угідь може бути тільки особа, яка має сільськогосподарські навички, уже має землю і зобов’язується 10 років після придбання займатись там аграрною діяльністю.
Первинне право на викуп землі орендарів за фіксованою ціною, яке можна передавати, теж дає поле для спекуляцій і акумулювання земельних ресурсів різними ділками. Подібна ситуація і з правом банків на набуття власності заставної землі у результаті банкрутства боржника.
Найголовніше – держава не передбачила механізмів захисту і підтримки простого селянина. Це при тому, що у суспільстві немає довіри до неї. Тому ситуація з ринком землі і надалі буде викликати збурення у суспільстві.
І насамкінець – добрі діла робляться при світлі дня, а не після опівночі, користуючись карантином, запровадженим для запобігання поширенню COVID-19, і таким чином уникаючи вуличних протестів.
Станіслав ОРЖЕХОВСЬКИЙ.
Автор:
admin
