Усе відкладаємо на потім, або як кам’янчани добра по світах шукають

– Як мене це втомило, – зітхає Олександра, – я витягую від зарплати до зарплати. Цього року ми точно все покинемо і таки поїдемо на заробітки. Заробимо трохи грошей, а тоді і про поповнення в сім’ї можна буде подумати. От подивись, скільки наших туди повиїжджало, і ніхто ж не повернувся, значить там краще? – потягнуло на одкровення мою подругу Олександру, коли ми нещодавно зустрілися за філіжанкою кави у місцевій кав’ярні.

Ця тема, мабуть для багатьох знайома і болюча. То як же насправді живеться за кордоном українцям? Чому вони не поспішають повертатись додому? Ось реальні розповіді кам’янчан, що пробують щастя в далеких краях.

Яні 34 роки, раніше працювала вчителькою у школі. Повної ставки не мала, прийшла на роботу одразу після університету, погодилась на ту кількість годин, яка була. Заробітна плата не дотягувала до мінімальної. Наразі проживає в Іспанії в невеликому містечку.

  • Я познайомилась з Олегом ще в Кам’янці-Подільському. Ми захотіли одружитись, але знімати квартиру дозволити собі не могли. Жити з батьками не хотіли. Думаю, це було б більше випробування, ніж заробітки, – сміється Яна. – Перший раз ми поїхали на рік, хотіли заробити на житло.
  • І як, щось з того вийшло? – запитую.
  • Ну, поки не зовсім, цей рік перейшов у 3, а далі якось затягнулось. Та і якби ми вже могли собі в Кам’янці купити житло, якось лячно повертатись.
  • Через неспокій в країні?
  • Ні, не тому. Заробітки – це як пастка. Поки там заробляєш, тут втрачаєш можливість налаштувати життя, а час іде і дуже швидко. Це все видалось складніше, ніж ми очікували. В Україні всі зв’язки наче обірвались за цей час. Друзі віддалились, та і рідні теж. Ми у Кам’янці перестали бути своїми, а там так і залишились чужаками. Це дуже важко. З’являється відчуття порожнечі, загубленості і наче йдеш не зовсім своїм шляхом. Просто коли я вчилась в університеті, я ніколи не уявляла себе на цьому місці в майбутньому. Зараз прокручую все в голові, я тут працюю на двох роботах: прибираю в хостелі і на фасувальному складі вийшло закріпитись. Загалом – це по 12 годин на добу. Чоловік працює по 14 годин на будівництві 6 днів на тиждень. Ми не встигаємо проводити разом час. А влітку маємо відпустку – 3 тижні. Наші друзі з України їдуть за кордон на відпочинок, а ми летимо у Кам’янець-Подільський до рідних. У результаті на морі не були уже років 7.
  • Не виникає думки повернутись?
  • Виникає, але навряд чи ми наважимось. Поки в сім’ї це питання намагаємось не піднімати. Наразі пливемо за течією, а там побачим.

Катерина, 31 рік. Живе і працює в Італії, вони з чоловіком мріють повернутись у Кам’янець-Подільський і купити собі житло.

  • Мені важко про це говорити. Я розчарована. Вдома працювала секретарем близько 2 років, а тепер доглядаю за людьми похилого віку, допомагаю по господарству і прибираю будинки. Працюю на фірму. На роботу мені потрібно приходити на 6.30, тож встаю о 5.00, приходжу додому о 21.00, лягаю спати і знову встаю. Чоловік – вантажник, це хороша робота, бо зарплата краща. Якраз за неї і живемо, а моя – іде на оренду житла. Відкладати гроші поки не виходить. Ми тут 2-ий рік, може ще не навчились економити, не знаю. Але якби повернути час назад, я б не поїхала. Думаю, ми б і в Україні, працюючи стільки годин, жили б не гірше.
  • Так можна ж повернутись зараз. Ви це питання з чоловіком не обговорювали?
  • Так. Він родом із Івано-Франківська. Повертатись поки не планує, все вмовляє, що будуть і кращі по роботі варіанти. А я от про дітей мрію, та куди нам зараз, на одну зарплату не потягнем.

Анна і Максим теж мріють про дітей. Їм обом по 28, проживають в Чехії. У них є своє житло в Кам’янці-Подільському – батьки подарували на весілля 1-кімнатну квартиру. У Чехії Максимова бабуся працює уже понад 15 років, вона і покликала їх до себе. Анна працювала в продуктовому магазині, а Максим почав їздити за кордон одразу після університету.

  • Ми познайомились і одружились, коли ще навчалися в університеті. До нашої спільної поїздки на заробітки, Максим їздив сам. Для мене це була катастрофа. Зароблені гроші не компенсують півроку розлуки. Ми віддалялись, стосунки погіршились.
  • Ви задоволені таким рішенням?
  • Не знаю. Важко сказати. Тут бачимось мало. Робота важка. Я працювала офіціанткою, але через графік ми практично не пересікались удома, тому я перейшла на прибирання. Наразі ситуація така, що життя наче поставлено на паузу. Усе відкладаємо на потім: от повернемось додому і тоді. Уже хочеться якогось руху вперед, щоб діточок народити, але ж додому вернемось на пусте місце: квартира є, але роботи немає. На що діток ростити? Цих грошей надовго не вистачить. А тут можливості приводити поповнення в сім’ю я теж не бачу. Як бути з лікарнями, садочком? Ми ж не громадяни цієї країни, а просто заробітчани! Дивлячись на бабусю Максима, я боюсь, чи ми не застрягнемо тут так само, як вона. Бабуся уже пенсіонерка, але ще працює. Вона часто заводить розмову про повернення додому, та як запитуємо: «Коли?», каже: «Ну, ще цей рік попрацюю і тоді…». І так останні 5 років…

Зоя, 30 років.

  • Моя мама поїхала за кордон, як мені було 4 роки. Я це добре запам’ятала. Я плакала, не пускала її, а потім носилась із її халатом по хаті, спала з ним. Мама залишила мене на бабусю і дідуся. Я їх дуже люблю, вони добрі. Вони намагались замінити мені батьків, та це не можливо. Було відчуття глибокої втрати і одинокості. Я стала замкнута в собі. Вважала, що мама мене покинула. Я часто шукала в собі недоліки, щоб зрозуміти, чому мама не захотіла жити тут, зі мною. Я була маленька і ніякі аргументи, що так треба і це для мого блага, на мене не діяли. Мені була потрібна моя матуся. От зараз це кажу і ком у горлі стає. Шкода, що так у нас вийшло. Шкода, що мама прийняла таке рішення. Коли я плакала, бабуся мені казала: «Не можна так побиватись. Вона ж є, вона хоч і далеко, але ж є і любить тебе». Але для мене мама наче зникла. Виникла порожнеча в душі, рана, що не загоювалась ніякими подарунками і солодощами. Коли вона приїжджала, я одночасно і раділа, і злилась на неї. Маму це збивало з толку, вона не розуміла як це сприймати, не знала як реагувати на мої раптові сльози. Раніше мама приїжджала раз на рік, а зараз – раз на 2 роки. Між нами немає близьких стосунків і відчуття зв’язку. З її сторони – нерозуміння і часті дорікання: «Я ж для тебе стараюся, а ти як не до рідної ставишся. Не горнешся, не сильно радієш мені». А я не знаю як їй пояснити, що вона мені скоріше як тітка, яку я і то частіше бачила. У мене дуже складні емоції до мами: я одночасно розумію, що вона старалась саме для мене і мені сильно бракує її, але при цьому є глибока образа за те, що покинула мене. Відчуття таке, наче їй я була непотрібна, наче їй було легше поїхати, аніж зробити все для того, щоб ми були разом. Мама ж сумує, бо бачить прірву між нами. Вона не очікувала, що буде так, а час уже не повернути. У мене є донька, їй 7 років і я точно знаю, що найважливіше бути поряд з нею, бо рік для дорослого – це ціла вічність для дитини. Дорослі відчувають розлуку як перерву, а дитина – як втрату. Дитинство формує людину, воно насправді минає дуже швидко і час назад не повернеш.

Отож, більшість людей їдуть на заробітки через відсутність житла. Є і ті, у кого квартира є, але вони хочуть для своїх дітей достойного життя, та в результаті за кордоном мало хто наважується народжувати діток, а повернення часто затягується. Після цих розповідей у мене немає відповідей. Є тільки співчуття, гіркота за важку долю наших людей і відчуття дивного абсурду, наче заробітки часто обходяться людям занадто дорого.

Ольга САВИЦЬКА.

Додати коментар