Юлія НЕМЧЕНКО: стояти до останнього, хай і ціною життя!

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Ще студенткою, зустрічаючи на вулицях затишного зеленого Миргорода підтягнутих, бравих, в одностроях з голочки курсантів, вона жартівливо говорила дівчатам: «Це моя доля», не підозрюючи тоді, що так воно й станеться.

Наші читачі на шпальтах газети знайомились з військовими різного фаху та спеціальностей, а от з військовим юристом, яким є сьогодні Юлія НЕМЧЕНКО, розмовлятимемо вперше.

— Юліє, десять років служби в Збройних Силах України не розчарували Вас у власному виборі?

— Ні, моя професія – мої крила. Правозахисником хотіла бути ще зі шкільних років, хоча мама з бабусею відмовляли, але разом з тим до моєї мрії ставилися з повагою.

— Нині Ви молодший лейтенант, помічник командира військової частини з правової роботи, у професійне свято – Дня юриста, яке відзначається щорічно 8 жовтня, і напередодні Дня захисника Вітчизни отримали грамоту від командира бригади, посвідчення учасника бойових дій і відзнаку начальника Генерального штабу Збройних Сил України «За досягнення у військовій службі ІІ ступеня». Вас це тішить?

— Просто розумію, що пройшла певний шлях, на котрому завжди намагалася гідно виконувати свої службові обов’язки – і не під чиїмось тиском, а дійсно за покликом душі.

— Юрист в армії – це важливо?

— Ще й як! Якщо хочете, це права рука командира, бо ж існує безліч ситуацій, коли і начальник, і підлеглі мають знати, що вчиняють цілком законно, без порушень. А потім, Ви ж розумієте, що армія – це сувора дисципліна, беззастережний порядок, Статути – святая святих, ними не можна керуватися вільно.

— Тож юрист – це щось на кшталт еталона порядку?

— Безперечно, на нього дивляться усі військовослужбовці. Отож, маєш бути зразком дисципліни, виваженості, законослухняності, тримати себе в руках, за будь-яких обставин.

— То Ви, Юліє, певне, з дитинства були рішучою, принциповою?

— З пелюшок – таки ні. Звичайна дівчинка з Полтавщини, з притаманною тій місцевості говіркою. Так складалося, що переважно водилася з хлопчаками. М’яка, спокійна, сором’язлива. Це вже в армії пройшла відповідний вишкіл. Хоча мирські радощі не оминаю: люблю потанцювати, посмакувати суші, потеревенити з подружками.

— Адаптувалися до незвичного режиму не одразу?

— Уявіть собі 2008 рік. Зарплата моя вдвічі менша, ніж я мала, коли працювала офіціанткою під час паузи між технікумом і університетом. Звісно ж, було нелегко – нормативи, стройова, статутні вимоги. Хоча легкою атлетикою я досить серйозно займалася до цього, тож терпіння мені було не позичати.

Спочатку командир дуже часто згадував мене на шикуванні, товариші підсміювалися навіть: «Юлько, пора тобі заміж виходити, прізвище зміниш…».

– Не хотілося повернути назад? 

– Ні, мене це не злякало. Хоча, вважайте, вісім років прожила в полі під Полтавою, де розташувалося наше військове містечко.

Умови не зупиняли, а субординація не пригнічувала?

– Бувало, що отримувала і за себе, і за інших, бо ж, як правило, до найнижчої ланки доходить усього-то якихось десять відсотків, але це вже й не так важливо, якщо любиш свою справу.

2014-й – для усіх нас знаковий рік. Якими були Ваші настрої тоді ?

– Якими? Рвалася до зони АТО, та з нашої частини жінок не відправляли тоді.

– І все ж таки уникнути цього не вдалося.

– Так, у кінці 2017 року, я вже служила в інженерній бригаді, у складі загону поїхала на Донбас.

– Відчували страх ?

– Більше лякала невідомість, адже чула й про розтяжки, й про снайперів, але наші чоловіки дуже підтримували.

Там, Юліє, Ви також виконували функції юриста ?

– Не тільки їх. Якщо виникала потреба, робили з бійцями все разом. А крім того, бували випадки, коли необхідна була допомога сім’ям захисників.

Та й взагалі юриста недаремно називають лікарем у правовому полі, бо ж до деякої міри ставала й психологом, коли треба було порадити, підказати, поспівчувати… А тим більше, в жінці, якого б віку вона не була, бачать маму, сестру…

— 8 березня святкували в зоні протистояння ?

— Свята не вийшло: у мене якраз 6-го помер дідусь, котрий був мені за батька. Це він не відмовляв мене навчатися на юриста, підтримував матеріально. Пригадую, що якийсь час він працював на конюшні, я ж приїздила в гості – в білих гольфиках, у гарному платтячку заявлялася до стайні, щоб на коні покататися, із сільськими однолітками поспілкуватися.

— А от повернення додому зі сходу таки стало святом ?

— Ще б пак! Водію не давали вийти з автомобіля, підганяли: «Швидше, швидше!». Бутерброди для нього робили, аби не відволікався. Це була казка: на Харківщині в посадках ще лежав сніг, у Києві було тепло, а на Хмельниччині вже зеленіла трава. Відчуття неймовірні!

— Юліє, що змушує Вас ризикувати життям, виконувати часом зовсім не жіночу роботу ?

— Як «змушує»? Це ж наша країна, тож маємо стояти до останнього, хай і ціною життя…

— Рідні бояться Ваших відряджень ?

— Не те слово. Мама холоне при одній лише думці про це.

Ваша мама – полтавчанка. І швидше за все, її зовуть Наталкою.

— Так і є. Бабуся ж моя родом із Запоріжжя – козацької колиски. Не повірите – її дівоче прізвище Шевченко. Тож ми їдемо туди, де стріляють, не тому, як дехто каже, щоб підтримувати політику або чиїсь бізнесові інтереси, а заради того, що є найціннішим, найдорожчим для нас, українців, – це наша земля, воля, діти (мої троє племінників та двоє похресників), наш славний рід, мир, який потрібний для того, аби настало завтра…

А відтак категорично не сприймаю тих, хто вчора ховався від військкомату, а сьогодні вигукує: «Слава Україні!».

— Тому Ваше гасло, Юліє…

— Вчиняй так, щоби в майбутньому не жалкувати ні про що.

                                                                                                                                                                                                                                      Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар