Дитина війни Анатолій Мармус з Кам’янця-Подільського і ФЗУ

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Друга Світова війна. Довгоочікувана перемога. Перед жителями нашої країни знову відкрився простір для мрій і надій. Але війна залишила свій спустошливий слід на землі, при цьому зламавши чимало доль мирних жителів. Серед тих руїн залишилися беззахисні діти, життя яких підхоплювала неспинна машина бюрократії. У той час дітей, які досягли 16 років, направляли на навчання в ГПШ (гірничо-промислову школу) та в ФЗУ (фабрично-заводське училище) для здобування професії. Здавалося, про таке можна було лише мріяти. Та як виявилося, мрії залишалися на папері, а запропоноване навчання з подальшим працевлаштуванням суттєво відрізнялося від реальності.

Своєю історією повоєнщини з нами поділився 87-річний кам’янчанин, уродженець с.Сивороги Анатолій Петрович Мармус, якому по закінченню війни виповнилося 13 років, а вже в 16 – його забрали на навчання у ФЗУ.

Ніхто нікого не питав, все вирішили за нас

– Мені було 16 років, коли таких як я забирали у ГПШ (вчили на гірників) і ФЗУ (навчали пічників). Я потрапив у ФЗУ. На той час мені здавалося, що так буде краще, бо я хотів навчитись будувати каміни, пічки, димоходи і працювати в нас у селі. Та все склалось зовсім не так. Нас направили на навчання у Лисичанськ. Везли туди вантажним вагоном, призначеним для перевезення худоби. Коли приїхали, поселили у бараки. Було холодно, їсти давали скудно. Основним наїдком був хліб, бо супи – то швидше була невеличка порція води зі шматочками картоплі чи якимись крупами. Заспокоювало те, що навчання тривало недовго, десь півроку. Закінчив ФЗУ я в 1949 році. Після проходження комісії мене направили зовсім не за спеціальністю, а на шахти в Донецьку область.

Чи можна було відмовитись їхати, вибрати якусь іншу роботу? Звісно ж, ні. Ніхто нікого й не питав (не прийнято було), відправляли і все. А тих, хто був проти, саджали в тюрму. Нас привезли і на другий же день спустили в шахту. У мене спершу був шок і розгубленість, оскільки я взагалі нічого не знав про цю професію, адже в ФЗУ готували зовсім до іншого, а тут… Перепади тиску, жахлива темрява та сморід. Ще й годували нас погано, їжі катастрофічно не вистачало. Тож відчуття голоду стало звичним станом. Я мріяв майструвати односельчанам печі, але за мене все вирішили. То був справді жах. Під час війни в ті шахти німці скидали тіла вбитих, частину ходів ще й затопило. Перед нами поставили завдання розчистити проходи від землі, каміння та кісток.

Війна була позаду для більшості, але її тінь нависла над нами жахливим образом закиданих кістками шахт. Ми, діти війни, залишили своїх рідних далеко вдома і поринули у цей морок. Нестримне бажання повернутись додому і нерозуміння: «За що? За що нас відправили аж сюди, як на каторжні роботи?». Було стійке відчуття, наче це якась виправна колонія, оскільки умови проживання і харчування були жахливі. Спершу думав: «Відбуду необхідний термін і поїду до рідного села». Та наприкінці тижня нас всіх зібрали і пояснили, що тепер це і є наша робота до самої старості. Це прозвучало як пожиттєвий вирок, що поставив хрест на моїх мріях. До нас ставились не як до людей, наче у нас немає і не може бути власних думок і бажань.

У понеділок ми знову спустились в шахту і я зрозумів, що не можу ось так разом втратити всі шанси на те майбутнє, яке мав принести мир, за який воював мій батько. Я разом із своїми товаришами по нещастю наважилися і втекли. Були і ті, хто з радістю залишились працювати у шахтах. Хлопці, які закінчили ГПШ і вивчились на гірників, здебільшого там і залишались, а далі вже як у кого доля склалась. Втікали, напевно, переважно учні ФЗУ. Принаймні, ми всі четверо були пічниками.

 

Без грошей і без харчів, але з думкою про рідну домівку

Без грошей, без їжі і без сумок додому добирались чотири доби. Їхали товарняком у напрямку Києва, чіплялись за вагони із дровами та вугіллям. Потім сіли на попутний автобус. З нас грошей водій не взяв, думаю, він просто не звернув увагу, що ми не заплатили, а ми б хотіли заплатити, але ж у нас не було ні копійки. Вийшли на автовокзалі у Полтаві. Цілий день ми нічого не їли, то що ж було робити? Гайда міняти речі на продукти. Хто що мав: кепка, годинник, а я пояс шкіряний виміняв на пиріжки. Далі знову залізниця. Причепившись до потяга, попрямували до Києва. Зістрибнули перед вокзалом. Був вечір, там ми і переночували, а зранку побачили платформу із розбитою технікою, машинами, які везли в напрямку Вінниці. Ми через вікна позалазили в кабіни і так доїхали аж до міста. Там наші шляхи з друзями розійшлися. Я залишився із Сашком. Він родом із Пилипів, що на Вінниччині. Туди ми і направились. Нас підібрали люди на кінній упряжці, вони ж і підгодували – поділились своїм обідом. Як зараз бачу – це було яйце в круту і шматочок хліба. Ми тоді жартували, що у них в селі кури смачніші яйці несуть, ніж наші, бо смачнішого в житті я дійсно нічого не їв. Але то звісно з голоду так здавалось. От ми й доїхали до якогось невеликого села, за кілометрів 20 від Пилипів, а далі довелось іти пішки. Дорога видалась надто довгою, можливо через те, що були занадто виснажені. Лягли попри шлях біля чийогось двору і вже почали дрімати. Аж тут із хати вийшла старенька жіночка, покликала до себе, постелила на підлозі на сіні, бо більше в хаті не було де. Дала повечеряти – трохи кефіру і по ложці столовій каші. Більше не давала, щоб ми не повмирали. Жінка пригадала, коли був голод, то після тривалого голодування починали їсти з 1-єї ложки, а там уже й більше можна буде. На ранок дала уже по пару ложечок супу і півсклянки молока, тай в дорогу пирога з водою колодязною. Думаю, та жінка нас тоді врятувала. Якби не вона, ми б позасинали виснажені на узбіччі і, може, вже й не прокинулися б. Коли ми таки добрались до Пилипів, я заночував у Саші, поїв, переодягнувся і подався у свій рідний Сиворіг (від Пилипів іще 60 км).

На попутках, пішки добирався до села. А в Сиворогах тим часом уже декілька хлопців наших, які теж утекли і прибули раніше в село, арештували і посадили в тюрму. Я ж не покидав мрії бути як батько пічником. Він не тільки печі будував, а й був військовим, мав нагороди. Тож я вирішив ризикнути і попросився в армію, хоча ще 18 років не стукнуло. Мене, звісно, теж могли в тюрму посадити, але пощастило на хорошого командира натрапити. Я розповів йому усе як було, що я працьовитий, змалечку худобу доглядаю і в полі працюю, але на шахти не хочу, мрію бути військовим і пічником. Командир за мене поручився і як тільки мені виповнилось 18, я став рядовим, а згодом – прапорщиком. Направляли в різні міста по всій Україні і Росії. У Няндомі народилась моя друга донечка, Тетянка. Коли їй виповнилось 2 роки, нас направили у Кам’янець-Подільський. Так я став кам’янчанином і з цього часу почалось моє спокійне, нарешті більш-менш стабільне життя. Дуже люблю наше місто, бо тут пройшли мої найщасливіші роки.

Ольга САВИЦЬКА.

Додати коментар