Будівельник номер один селища Сахкамінь

Іду дорогою-алеєю, що веде від автостради до знайомих обрисів селища Сахкамінь, милуюся красою літнього погідного вечора і не можу стримати хвилювання, що огортає душу. І привітні вогники багатоповерхівок на обрії, і звуки робітничого ритму із недалеких кар’єрів, і цей ось таємничий шепіт осокорів над шляхом, які він садив власними руками, – все це про нього, скромного трудівника-будівельника, промовляє. Ось уже й рік минає, як покинув цю благодатну землю Петро Трохимович Трохимчук, відійшов, як кажуть, у кращі світи, а все тут про нього, про його невтомну вдачу промовляє, стверджує давно відому істину: людина і після своєї смерті живе у ділах, що створені її працьовитими руками.

А слід його на землі залишився таки вагомим, помітним, бо вже змалечку йому була запрограмована дорога постійної творчої напруги, снаги до творення, стремління кожну хвилину життя віддавати благородній справі будівельника.

Не диво-богатирем зростав, а з дитинства відзначався хворобливістю. Тому в невеличкому селі під Хмельницьким не дуже й здивувалися, що й армії, отих трьох років життя на зорі юності йому не вдалося дослужити. Комісували юнака саме на половині армійського шляху і він змушений був покинути дружний колектив військових будівельників, що зводили у глухій тайзі сучасне промислове місто.

І хоч невтішним був діагноз медиків, він, махнувши рукою на їх попередження уникати важкої фізичної праці, вже за тиждень з’явився на одній із будівель обласного центру. Там задзвеніла його будівнича кельма. При потребі міг тут же перекваліфікуватися на будь-яку професію, бо вже на той час володів умінням бути і відмінним малярем чи штукатуром, самотужки оволодів і навичками теслі, бетонника, такелажника.

Саме тоді й почалася його напружена боротьба з численними недугами, що тривала з перемінними успіхами. То він хворобу перемагав, то їй вдавалося, попри спротив молодого організму, час від часу укладати його у лікарняне ліжко. Довідку про інвалідність у відділах кадрів приховував, вдаючи себе здоров’яком і таки проникав на найважчі ділянки будівництва, із запалом брався за улюблену справу.

Змужнілим, збагаченим щоденним трудовим досвідом, представ нарешті перед приймальною комісією Кам’янець-Подільської школи будівельників-десятників, що діяла всередині п’ятдесятих неподалік швейної фабрики. Закінчив той заклад з відзнакою і був направлений на посаду майстра виробничого навчання в одне із ПТУ. Та хіба міг він зі своїм неспокійним характером довго залишатися на посаді наставника молодих? Руки, що звідали смак трудових перемог, праці просили.

Тепер, прогулюючись частенько вулицями міста над Смотричем, не перестаю дивуватися: як же все-таки багато зуміла зробити ця невтомна людина. Майже кожна солідна будівля тих літ не обійшлася без його участі.

Тут, на риштуваннях, і любов свою першу і єдину в житті зустрів. Надзвичайно працьовиту і симпатичну дівчину Льоню з мальовничого Думанова. Їй у ті часи теж не легко доводилося. Вдень на риштуваннях нові рекорди встановлювала, ввечері – не на танцюльки, а на вечірнє відділення будівельного технікуму поспішала.

Чекали поповнення в сім’ї. А ще на нову квартиру в будинку на вулиці Крупської. Та, як кажуть, не судилося. Молодят при розподілі житла обвели, так би мовити, навколо пальця. Та вони, легкі на підйом, не дуже й засмутилися. Переїхали у Сахкамінь, що зростав тоді як на дріжджах, і самі своїми руками споруджували тут житло. Щоправда, до того жаданого новосілля довелося і на приватній території пожити в тісненькій кімнатці «хрущовки». На той час були вже в подружжя на руках дві донечки – Світлана і Людмила.

У Сахкамені будівельний талант Петра Трохимовича розквітнув на повну силу. Тут його й досі вважають будівельником номер один. І не без підстав. У кожну споруду його праця вкладена. Зокрема, завдяки його таланту розширено дитячий садок «Малятко». Тепер цим закладом (одним із кращих в області) завідує його колишня вихованка, донька знаного будівельника Світлана Трохимчук.

Споруджував Петро Трохимович і селищну школу Тут згодом одержав на вечірньому відділенні документ про середню освіту з відзнакою і був прийнятий без екзаменів відразу ж на третій курс будівельного технікуму. Будував він у селищі й електростанцію, і будинок культури, сільську сауну, триповерховий побутовий корпус…

Зустрічі з цим чоловіком (а ми частенько розмовляли з ним про життя-буття) не забуваються. Як не забувають його й односельчани. У роковину пам’яті планують вони зібратися разом, щоб тихим і щирим словом згадати того, хто стільки зробив для розквіту рідного краю.

В’ячеслав ВОЛОХІВСЬКИЙ.

Додати коментар