НА КРУГИ СВОЯ

Молодіжна починалася одразу за вокзалом. Микола заглянув до блокнота – в оголошенні про знайомство було зазначено

42-й номер, а це 26-й. Поправив краватку, ще раз протер носовичком туфлі. Все! Потрібний об’єкт зовсім близько. О, мало не забув! Укинув до рота жуйку, бо ж звідти несло, як з помийки. А все через того сусіда по купе: «Вип’ємо та й вип’ємо…». Тож не втримався. Добре, що хоч устиг поголитися…

Ось нарешті він – ошатний будиночок, у палісаднику – прибрано, акуратно підстрижені кущі… Враження приємне. Рішуче натиснув кнопку дзвінка – у хвіртці з’явилася Вона, можливо, що його доля – з ямочками на щоках, великі сірі очі, розкішне волосся зібрано в акуратний вузлик на потилиці. «Стефанія», – не сказала – проспівала, подаючи біленьку, пухку ручку.

Пройшли до господи. На столику в залі – апетитна ніжна яловичина, гіркою на тарелі – крихітні солоні огірочки, на вишитій серветці – хліб з рум’яною скоринкою, у графинчику – брунатного кольору вино.

– Чекала, – задоволено відзначив Микола, – увечері зателефонував і ось…

Після першої Стефанія запропонувала другу… Говорили про щось незначуще, вивчаючи один одного. На третій у голові Миколи зашуміло, невдовзі він поривався співати, та слова плуталися, повіки злипалися (далася взнаки безсонна ніч), і Стефанія повела гостя до літньої кухні, накинувши строкату верету на диванчик.

Щойно на дворі засіріло, як на порозі з’явився кремезний чолов’яга: «Здоров був, я сусід Стефки, просила відвезти тебе до потягу. Забракували тебе, брате, не пройшов ти тест на алкоголь. Так що хутко вмивайся – за півгодини запорізький піде…».

Очманілий Микола пробелькотів, що йому треба до Дніпра…

Незнайомець вправно поставив його на ноги: «Нічого – на Очеретянський пересядеш… Все буде пучком! На Стефку не ображайся, вона й так натерпілася – все чомусь пияки підверталися».

У Купчаках Микола вже не опікувався своєю зовнішністю – як буде, так і буде! Врешті-решт, справа не у випрасуваних штанях або зачісці. Як на удачу, то…

Повнувата жіночка в окулярах зустріла його в дворі біля довгого столу, закладеного пропареними банками, в тазику сяяли помиті помідори.

– Вибачайте, – пояснила, – сезон закруток.

– Ну, а як же, – розуміюче кивнув чоловік, – без цього теж ніяк…

Світлана посадила його просто в кухні, бо ж геть нема часу прибирати в хатах, насипала борщику і вже збиралася пригостити «Зубрівочкою», та Микола так скривився, що вона поспіхом заховала пляшку до шафки: «А й правильно, бо ж оте спиртне – справжнє лихо. Покійний Ваня терпіти його не міг».

У подальшій розмові з’ясувалося, що жінці в спадок дістався гектар землі, тож напитувала потенційного нареченого, чи він часом не тракторист, бо без техніки, що зробиш…

Покінчивши з першим і смачнючими котлетами, Микола піднявся, заявивши, що йому терміново потрібно дещо передати товаришу, котрий живе теж у цьому селищі.

– Ага, ага, – закивала хазяйка, – треба то треба, йдіть, але ж… валізу навіщо із собою брати? Залишайте, тут її ніхто не торкнеться…

– Так, – знайшовся збентежений кавалер, – але ж передача ця у валізі…

Крокуючи роздратовано подалі від небажаних перспектив, згадував нещодавню зустріч: «Знайшла дурника, змія очкаста, нема кому гектари обробляти…».

З досади замовив собі в буфеті двісті грамів біленької: «Ач, кожен хоче на комусь їхати. Ні, добродійко, мене голими руками не візьмеш, я собі ціну знаю…».

Наступного ранку на пероні Горошової зустрів бабульку з порожніми відрами: «Тьху ти, бач, як воно… Невезуха!».

Вже достатньо заморена пані несамовито шкребла заяложені сходинки ганку. З прочинених дверей чутно було вереск, крики, плач…

– Ану, замовкніть, – наказала жінка, – ось я зараз вас усіх по кутках!

У двір повискакувало п’ятеро бешкетників – рожевощоких, з хитрющими очима-намистинками, зупинились здивовано перед Миколою.

– А це ж точно Південна, 55? – перепитав. Замордована мамочка випросталася: «А, то ж ви, мабуть, по оголошенню?! А я вас тут тримаю. Заходьте, заходьте! Не роззувайтесь… Ця орда все одно натопче… От що батьківської руки нема…

– А, – ляснув Микола себе по лобі, – це мені не 55-й потрібен, а… Ось же тут у мене записано… Так, 155.

– Зачекайте, зачекайте, – жінці дуже хотілося втримати його, – там, здається, баба Маня глуха жила, та її забрали до будинку інвалідів…

Микола, силуючись, всміхнувся: «От мені й треба її! Довідаюсь хоча б, куди її відвезли – двоюрідна тітка все ж».

– Ні, – говорив сам до себе дорогою, – так можна й інфаркт дістати – оце ще по одній адресі з’їжджу – і баста. Краще вже на самоті віку доживати.

Забравшись на верхню полицю, змучений, одразу ж заснув. Уночі наснилася йому перша – Варка. Її блакитні очі сміялися до нього: «Ох, Колюню, ніяк не заспокоїшся, усе принцес вишукуєш… Не набридло?».

Розплющивши очі, розмірковував: «І до чого воно мені таке привиділося… З Варкою давно вже розійшлися, це вже в минулому».

З нею він прожив років зо п’ять. Спочатку нічого. Дружина старалася – і вдома, і на роботі. Нібито й претензій не було, та з часом захотілося Миколі чогось більш романтичного. Набридли фірмові Варчині капусняки, її звичка вилизувати все до блиску, почервонілі руки, котрі постійно прасували, пекли, складали…

– Ех, – думав, – он які дамочки гуляють вулицями: фігурка, манікюр, сумочка через плече, високі підбори, котрі цокають так, що серце в грудях завмирає… А тут якась… домогосподарка, тільки й стежить за тим, аби в капці перевзувся та руки об скатертини не витирав…

Розійшлися з Варкою тихо-мирно. Вона зібрала сумку, коли він у черговий раз загуляв з приятелями: «Прощай, Колю, живи щасливо…».

Батьків не мала, тож поїхала нібито до старшої сестри.

– Хто ще не здав постіль? – вагоном пройшлася стурбована провідниця. У Зарічному Микола без проблем відшукав Прорізну. Он і 39-й будинок. Сміливо постукав – мовляв, що йому втрачати, козаку вільному… Торкнувся дверей і – зачинено. Ну, що ж… І раптом за спиною хтось заговорив: «Я ж усього на десять хвилин до магазину бігала, за сметанкою…».

Микола повернувся – Варка!

Обличчя її засвітилося: «Це ти?! А я зранку оладки справила, оце й сметанки… від фермера… Не якась там розведена… А ти заходь, Колюню, їсти ж, мо, хочеш… Худющий зробився… От що то без догляду мужчина…».

Лариса МАСЛОВА.