Обов’язково дочекаємося світанку

До світанку залишалося небагато. Заплющивши очі, намагалася хоч трохи подрімати. В задушливій темряві землянки шерхотіли, сновигаючи в пошуках здобичі, господарі вологих підземель — щурі, а просто над нарами розгойдувалися в густо спрядених «гамаках» величезні павуки, з подивом розглядаючи істот у камуфляжі.

Не відступати — в тому сенс

Нагорі ж тривало звичне життя: озброєний наряд заступав на чергування, повз блокпост №23 йшли бетеери, вантажівки, піше військо… Навколо безрадісний пейзаж: озерце, затягнуте брудною ряскою, місцеве кладовище, далі — ліс.

От написала «звичне», а насправді хіба ж можна звикнути до того, що «передок» усього в семи кілометрах звідси, що майже щодня в закритих автомобілях везуть «вантаж 200», що хтось, з ким подружився сьогодні, завтра не повернеться з бою, до того, що малі донечки вдома сумують, з нетерпінням очікуючи дзвінка від мами?

Колись школярці Юлії ЯНЦЕЛОВИЧ знайомий командир однієї з частин казав: «Ех, Юлько, в тебе такі організаторські здібності, стільки енергії й діловитості, що тобі тільки військовим і бути». Знав би він, як, прибувши на схід, цілий день проплакала, ніби якесь дівчисько. Щоправда, після того Юля більше не дозволяла собі подібної слабкості: усміхнена, моторна та уважна, мала піднімати настрій і собі, й оточуючим. А там це так потрібно!

Зате на день народження Юля ледве встигала дякувати за вітання: кожний вважав за обов’язок сказати добре слово цій привітній, чуйній, справедливій дівчині. І як образливо було почути вже після повернення від водія маршрутки, котрому пред’явила посвідчення учасника бойових дій, зневажливе: «А ти де воювала?!».

Своя серед своїх

— Ох, як же не хочеться прокручувати ту страшну плівку назад, — згадує санінструктор спеціальної патрульної роти в/ч 3053 Юлія Янцелович. Але ті події мимоволі спливають у пам’яті – уві сні та наяву.

Вступаючи свого часу до медичного училища, не підозрювала, що доведеться бути фронтовою сестрою. Взагалі про іншу професію й не мріялося, адже батьки були пов’язані з медициною (тато — водій «швидкої», мама — медсестра), тож уже за три дні після закінчення училища обіймала посаду медика у військовому підрозділі.

• Про свій вибір, Юлю, не жалкуєте? — запитую.

— Ніколи, — упевнено у відповідь. — Не уявляю свого життя без моїх побратимів.

А з ними, до слова, служить пліч-о-пліч уже тринадцять років. Якось довелося побачити, як Юля проводжає колег до зони АТО. Мабуть, хлопцям дійсно потрібні ця щира турбота, бадьорі побажання — це вже ритуал, як на мене, на рівні оберега.

— Намагаємося і зустрічати їх із генеральськими почестями, — розповідає Юля, — бо наші нацгвардійці на те заслуговують.

Про себе говорить мало:

• Я, як усі. Як і для інших, для мене день на лінії протистояння був як рік.

Тоді від жорстокої спеки (+48оС) потерпало все живе, хоча для Юлі ця цифра могла бути помножена на два, бо ж, окрім обов’язків санінструктора, ще й готувала їжу на розпеченій плиті. Не кажучи вже про те, що мала бути готовою до зіткнення з противником, у ході котрого згідно зі Статутом для бійця жіночої статі не існує послаблень чи якихось привілеїв.

До Кам’янця-Подільського вона привезла прапор, списаний автографами нових друзів-бійців із Черкащини, Вінниці… Читаю: «Запальничко, де є ти, там сміх і радість» (це товариш з Попасної). Ще: «Найпрекраснішій дівчині в Україні від Фіксика». Поруч захопливе: «Запальничко, ти — найкраща!» або: «Юльці-пульці від побратима».

Не здивувало й таке звернення до тридцятилітньої жінки: «Мамі Юлі від сина Міші», бо мама, сестра, рятівниця — слова одного синонімічного ряду.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах