РОЗУМНІЙ ГОЛОВІ ДОСИТЬ ДВОХ СЛІВ

Листопад 1989 року… Багаточисельний колектив автопідприємства-16863 зібрався, аби обрати собі нового керманича. Серед 11 претендентів на високу посаду був і 37-річний начальник виробничо-технічного відділу АТП-22011 Віктор Антонович АНТОНЮК. Сказати, що на цей час у молодого кандидата не було хвилювання, було б неправдою. Однак віра у власні сили, свої знання та наполегливість вселяли оптимізм. І не помилився, йому повірили та доручили стати за штурвал.

 

Українська школа Антонюка

А як могло бути інакше. Адже скільки себе Віктор Антонович пам’ятає, завжди прагнув бути першим. І в школі, і в спортивних змаганнях, і під час строкової служби в армії, де дослужився до старшини. Був він й одним із кращих студентів Ленінградського інженерно-економічного інституту, куди вступив після строкової.

«На початку першого курсу майже ніхто зі студентів не зміг написати по пом’яті формули органічної хімії, – пригадує Віктор Антонюк. – Мене викладачка не чіпала. Мабуть подумала, що вже зі строковика взяти, адже пройшло два роки після закінчення школи, коли нинішні випускники не можуть справитися із цим завданням. Тоді я сам визвався. Викладачка ще й перепитала: «Ви точно напишете?».

– Так, – відповів наш земляк і довів перед аудиторією, що він не ликом шитий.

– Де ви навчалися, молодий юначе? – запитала вона.

– У Вихрівці.

– А де ця Вихрівка?

– На Україні.

– Що за місто?

– Та ні, це село на Дунаєвеччині, звідки я родом.

У цьому чимала заслуга, вважає Віктор Антонович, його шкільного вчителя хімії. Бо коли навчався в Дунаєвецькій середній школі №2, завдяки йому органічну хімію знали усі, навіть ті, хто з наукою був на «Ви».

І так було ще з кількома предметами, де якісні знання, закладені в українській школі, допомогли легко пройти навчання у вузі та й, зрештою, знадобилися Віктору Антонюку на посаді директора товариства з обмеженою відповідальністю «Промтехнтранс», яке під його керівництвом стало флагманом економічної стабільності Кам’янеччини.

 

Зарплату отримували і посудом, і меблями

Та не завжди все так було легко і гладко. 90 роки – тривав процес так званої горбачовської перебудови. Щоб утриматися на плаву у добу економічних потрясінь, постійної політичної нестабільності, доводилося діяти рішуче, приймати нестандартні рішення, інколи і ризиковані, тримати під постійним контролем техніко-економічні та фінансові показники. Скажімо, окрім безперебійної роботи на цементному заводі, який є основним партнером, автомобілісти «Промтехнтрансу» працювали на будовах Новодністровської ГЕС, на ряді гірничих виробництв Тернопільщини та Буковини, заробляли гроші у сусідній Молдові, на відновленні автомагістралі «Київ – Одеса», об’їзної дороги навколо Чернівців та інших об’єктах, в Уренгої, Смоленську на будівництві магістралі «Київ – Москва».

Пам’ятають тут і виплату заробітної плати бартером.

«Підприємство наше зараз прибуткове, – розповідає одна зі старійшин цього колективу, незмінний головний бухгалтер Лідія Порфимівна Палійчук, яка працює на підприємстві з березня 1982 року, а з 2021 – консультант. – Щоправда, в 90 роки було сутужно. Підприємство не мало чим розраховуватися. Доводилося виживати завдяки бартеру. У хід пішли будматеріали – дошки, шифер, цемент, які тоді були в наявності на підприємстві, тож за рахунок цього ми вижили.

Кошти почали надходити від роботи на Уренгої. Ось тоді ми змогли повністю видати заробітну плату, погасити всі борги перед державою. Закривши всі фінансові «дірки», потроху ставили кошти на депозит, і це давало змогу працювати без остраху». Як приклад, Лідія Порфирівна пригадала засніжену зиму, коли практично транспорт не мав змоги працювати, але заощаджених грошей вистачило, щоб виплатити людям заробітну плату.

Не забули тут і про «човникову практику». «Було по-всякому, – пригадує секретар підприємства Ніна Казимирівна Романова, яка працює на підприємстві з приходом нинішнього керівника, тобто з листопада 1989 року. – Пам’ятаємо той час, коли зарплату отримували і посудом, і меблями… Ми виживали, як могли. Віктор Антонович нас не кинув у важкий час, а навпаки, ще дужче об’єднав, згуртував, він підтримував морально і матеріально.

Було й таке, що надавав транспорт, і ми їздили з торбами в Румунію, Росію. Хто як міг, так і виживав. Але наш директор намагався утримати колектив, бо розумів, що гарних спеціалістів, якщо втратиш, то назад повернути чи найти нових буде значно важче. Інші підприємства на той час ледве виживали, а нам, завдяки вмілим, виваженим діям Віктора Антоновича, вдалося втриматися на плаву. Дякувати Богу, що такий у нас є прекрасний і авторитетний керівник, який з будь-яких ситуацій може знайти позитивне рішення. А ще він – добрий, чуйний, енергійний, і водночас вимогливий та справедливий, людина слова та щедрої душі, вболіває за своїх підлеглих, при необхідності завжди приходить на допомогу».

 

Винахідливість українців

Та не лише сумними спогадами з 90-их поділилися з нами автотранспортники. Траплялося тут чимало і курйозних випадків.

Віктор Антонюк пригадав, коли працювали на будівництві автомагістралі «Москва – Мінськ», вздовж зведення автотраси стояли величезні плакати – десь 3 м в довжину і 80-90 см заввишки з чистого алюмінію. «Туди нас (25-28 чоловіків) возив дизельний автобус на вахту – раз на місяць. Після цього, як закінчили там ремонтні роботи і перейшли на Україну, – каже Віктор Антонович, – їду я повз Михайлівку, що на Дунаєвеччині, і бачу в одного дядька десь близько ста метрів обгороджене цими алюмінієвими щитами господарство. Правда, краску з них стерли, але коли присвічувало сонечко, то всі ці знаки, які раніше були на банерах, легко проглядалися.

Цьому своєрідному забору не судилося довго жити. Коли в Україні був період, що все, що можна було урвати з металолому, здавалося на металобрухт, пару секцій з цього загородження спритники зняли. Тож за деякий час і весь пліт, мабуть, вже сам власник демонтував».

Ще був випадок, коли наші автомобілісти колоною добиралися до Брянська в 40-градусні морози. «Їдемо, а на термометрі вже – 45 градусів. Від такого сильного морозу луснуло скло в автобусі, – пригадує Антонюк. – І що ми робимо, дістаємо свої простирадла, ковдри, які везли з собою, закутуємося та й вирушаємо далі.

А з собою ще везли свіжі яблука, по дорозі вони заморозилися. Приїхали в Смоленськ, збиралися вже їх викидати. Але шкода було. Вирішили спробувати хоча б за копійки продати на базарі. Тож вони у нас там пішли на ура.

Українці – народ вигадливий і роботящий. За півроку – рік там наші хлопці начальниками поставали, покупляли собі квартири. Дуже розумні і працьовиті у нас люди.

Це й сьогодні проявляється під час війни. Уміння, винахідливість, праця не дають ворогу нас здолати».

Ще про один курйозний момент дізналися ми з вуст директора. На підприємство з перевірками часто приходять пожежники. Тож якось під час однієї з таких вони захотіли пройти на склад. Підійшли до чоловіка, який був на території підприємства, запитують: «Ви не бачили завсклада?».

А той (це якраз і був завідувач) у відповідь: «Я сам його шукаю».

Чимало таких кумедних подій, які траплялися у трудовому колективі, пригадалися нашим співбесідникам, і завжди щирі посмішки, а іноді навіть сміх крізь сльози занурював їх у звичні будні, не лише у вимірах важкої праці та трудових досягнень, а й таких цікавих та нестандартних ситуацій. Адже без гумору, не обійтися, вважає Віктор Антонюк.

 

Їхня друга домівка

Серед тих, хто в ТОВ «Промтехнтранс» пропрацював майже чотири десятки років, і досі пліч-о-пліч крокує разом зі своїм керманичем, як ми уже казали, Лідія Порфимівна Палійчук, Ніна Казимирівна Романова. Довгий час у бухгалтерії працюють Валентина Миколаївна Нетяга, Валентина Михайлівна Заколяпіна, у відділі кадрів – Галина Петрівна Пукас, інженер з охорони праці Емілія Альбінівна Белінська, водії БєлАЗів Луцик Михайло, Антонюк Андрій, Сабашинський Юрій, Плінський Святослав, Дурицький Йосип, Паращук Віктор.

На підприємстві впродовж цього часу трудилося чимало і родинних династій, серед яких Володимир Дзюбій зі своєю дружиною, брати Святослав, Ярослав і Анатолій Плінські та інші…

Зараз тут працює більшість людей похилого віку, є й такі, кому за 70. І це зрозуміло чому. Війна, як і по всій Україні, внесла сюди свої корективи. Чимало працівників ТОВ «Промтехнтранс» нині стали на захист рідної країни. Тож молодих немає, а працювати потрібно. Це розуміють і самі люди, а тим більше, що вони прикипіли до цього підприємства і душею, і серцем. Це вже як їхня друга домівка. Бо ж окрім регулярної заробітної плати, нараховується адекватна винагорода, на роботу людей перевозять безкоштовно власним транспортом, для них працює їдальня, яка розрахована на 50 посадкових місць, створені прекрасні побутові умови, тут діє гуртожиток. Працівники забезпечені спецодягом і взуттям.

Тобто підприємство працює з прибутками, вчасно сплачуються усі податки.

 

Допомога ЗСУ

Разом з тим не забувають автотранспортники своїх захисників, тих, хто зі зброєю у руках відстоює кожен клаптик рідної землі, береже мирне небо над головою. Ще з 2014 року підприємство стало активно допомагати тим родинам, чиї сини, батьки були на фронті. Віктор Антонович адресно відгукувався на всі потреби. Допомога надавалася у вигляді продуктів харчування, одягу, пального тощо. Підприємство, починаючи з 2014 року, відправило на фронт близько 20 механізмів, в тому числі й автомобілів, які ще й до цього часу на ходу. Техніку віддавали справну, надійну, бо ж розуміли, що від цього може залежати життя наших захисників.

– З перших днів повномасштабної війни згуртувалися усі наші працівники підприємства і із своєї зарплати зібрали 98 тисяч гривень, – розповідає Віктор Антонюк, – а потім ще підприємство додало 200 тис.грн на потреби військових. Вже цьогоріч ми знову перерахували ще 300 тис.грн.

 

Оновлений автопарк

На підприємстві майже щорічно оновлюється автопарк. Ось і в минулому році та цьогоріч у робочий стрій стали новенькі SITRAKи, автокрани (50-тонний, з вильотом стріли 58 метрів та 100-тонний кран, з вильотом стріли 67 м). До речі, заробітна плата кранівника на підприємстві в середньому не менше 30 тис.грн.

– Якщо раніше водії працювали переважно на КрАЗах, були і МАЗи, БєлАЗи, – каже Віктор Антонюк, – то зараз у нас багато нової техніки, із якої 40-тонажні автомобілі, а то й з більшою вантажопідйомністю. Працюють БєлАЗи і малі машини – SITRAKи, МАNи, МАЗи, Tatrа, КрАЗи – перевозять глину на цементний завод з кар’єра. За добу наші БєлАЗи можуть перевозити до 14 – 16 тис. тонн, за умови, якщо цемзавод працює на повну потужність. Зараз завантаженість дещо менша.

 

Тут можуть влаштуватися на роботу усі бажаючі

На жаль, відчувається на підприємстві гостра нестача водіїв. Із тих, хто раніше працював на КрАЗах, пересіли на БєлАЗи. А їм вже здебільшого за 60+. На підмогу покликали жителів Молдови. Для них тут спеціально переобладнали частину адмінприміщення під міні-готель, де для відпочинку створені всі необхідні умови.

За словами директора, нині ТОВ «Промтехнтранс» потрібні водії БєлАЗів, трактористи, машиністи (категорія С). Підприємство забезпечує офіційне працевлаштування, підвезення та й неабияку грошову винагороду, адже зарплата у цієї категорії робітників – від 50 тис.грн. Немає обмежень і щодо віку. Тож якщо вам навіть за 60 і є бажання працювати, звертайтеся, тут можуть влаштуватися усі бажаючі.

Сергій Ілліч Гордаш приїхав з Молдови і тут працює на БєлАЗі. Якщо порівняти з аналогічною роботою вдома, то як сказав Сергій, звісно, що тут, на Україні, працюється не гірше, але вдома і стіни лікують, бо ж дуже скучає за своєю родиною.

Понад 10 років шиномонтажником у «Промтехнтрансі» трудиться Михайло Володимирович Вінницький. Робота для нього звична і міняти на іншу не збирається.

15 років життя віддав підприємству Володимир Володимирович Медвідь з Шатави. Він «лікує серця» БєлАЗів. Для моториста найкращою піснею є рівномірне звучання мотора (між іншим, мотор БєлАЗа має 12 циліндрів) цих велетнів. Тут, у механічному цеху, ремонтують мотори, коробки передач, тобто майже всі ремонтні роботи промтехнтрасівцям під силу.

Має золоті руки і Микола Миколайович Шевчук з Слобідки-Рахнівської, який трудиться на підприємстві з 90 року. Він – слюсар-агрегатник, працює з агрегатами великої складності.

Що там казати, у ТОВ «Промтехнтранс» майже кожен вкладає всі свої знання, любов і вміння у працю. А рівнятися колективу є на кого. За вагомі трудові досягнення директор Віктор Антонюк удостоєний почесного звання «Заслужений працівник транспорту України», він є кавалер багатьох нагород, почесних знаків.

 

Стояти на одному місці – це шлях в нікуди

Здавалося, підприємство працює, на цьому можна було б і спинитися. Та ні. Для керівника стояти на одному місці – це шлях в нікуди.

ТОВ «Промтехнтранс» отримало ліцензію на розробку Абрикосівського кар’єру Добровільської ділянки, де видобувають суглинки для виробництва цементу на АТ «Подільський цемент». Ідея про утримання кар’єру прийшла до Віктора Антонюка під час спільної наради на цемзаводі, коли він якось почув інформацію, що у партнерів по бізнесу можливо через 5-6 років може закінчитися ресурсна база. І ця думка міцно засіла у голову, тож через певний час знайшла втілення на автопідприємстві. Як кажуть, розумній голові досить двох слів.

Задля економічної вигоди тут встановили сонячні панелі. І тепер «Промтехнтранс» став енергонезалежним.

Окрім того, тут подбали про два ставки, які вже зарибнили. І таких амбітних планів у Віктора Антоновича Антонюка чимало, головне, як каже він, аби з усім змогли впоратися.

Надія ЄРМЕНЧУК.