Їх поєднав Шевченко
Саме так можна сказати про дружбу двох видатних, талановитих українців – народного художника України, скульптора Анатолія КУЩА та політично-гомадського діяча, письменника Василя ШКЛЯРА, які познайомилися під час особливої події, приуроченої Шевченківським дням.
Тоді Василь Шкляр підготував статтю в «Літературній Україні» про сучасного українського скульптора, якого висунули на здобуття Шевченківської премії.
Відтоді їхні світогляди, шляхи (а це понад чотири десятки років), тісно переплелися як у повсякденному житті, так і в творчості.
Минулого тижня кам’янчани мали можливість особисто поспілкуватися з цими непересічними, творчими особистостями під час відкриття в НІАЗ «Кам’янець» персональної виставки Анатолія Куща «Тарасові шляхи», презентованої благодійним фондом «МіСт» ім.Михайла Савенка, яка триватиме до 28 червня.
В Україні й світі встановлено понад 60 пам’ятників і монументально-
декоративних композицій Куща
За словами митця, на виставці представлена незначна частина робіт з його доробку, приурочених видатній постаті Тараса Григоровича. Зокрема, це 18 скульптур та 36 планшетів з фото встановлених монументів Кобзарю та скульптурних проектів, які ще очікують свого втілення.
– Перша моя робота, приурочена творчості Тараса Григоровича, – каже Анатолій Кущ, – це виліплений з пласталіну ліричний образ Лілеї з однойменної балади. Через споглядання квітки я подивився на міфологічний символ чистоти й цнотливості жінки. Сьогодні сказали б, що це, мабуть, сюрреалізм. Але у свої 12-13 років я ще не знав що це таке (сміється). Згодом у мене була Катерина, Прометей. Це мої дитячі роботи. Ось так і понеслося…
Тож тепер у всіх місцях, де ступала нога Тараса Григоровича, де він народився, можна побачити роботи видатного українського скульптора.
До речі, одна з презентованих робіт була митцем зроблена для Львова. «У Львові, в центрі, на тому місці, де завжди стоїть ялинка, – ділиться Кущ, – запроектував пам’ятник. Своєю структурою він нагадує ялинку. На колоні стоїть Тарас. Пророк, який благословляє нас. Навкруг – 8 сюжетів з основних його поем. На передньому плані – Тарас біля кобзаря… На мою думку, вся творчість Шевченка настільки просякнута пісенно-кобзарськими мотивами, що читаючи його твори, рядки так і ллються, складаються у мелодію, і навіть наступні слова можна вгадати наперед.
На жаль, в конкурсі за цю роботу митець отримав лише заохочувальну премію. Тоді один зі скульпторів сказав, що «Кущ гарний художник, але нема галицького духу».
Тож без «галицького духу» тепер цей пам’ятник, де на постаменті височіє Шевченко, а біля його підніжжя сидить кобзар, прикрашає майдан у Бурштині на Івано-Франківщині.
Як кажуть, не обов’язково бути мистецтвознавцем, щоб знати й цінувати роботи Анатолія Васильовича. На одному лише Майдані Незалежності в столиці кожен бачив зроблені майстром скульптури Оранти-України, засновників Києва, Архангела Михаїла…
В Україні й світі понад 60 пам’ятників і монументально-декоративних композицій Анатолія Куща стали окрасою площ і скверів, експозицій музеїв та приватних колекцій.
Вважаю себе щасливим автором
Є в доробку і дві роботи, присвячені Василю Шкляру. Свого давнього друга вперше увічнив на зорі Незалежності, у 1991 році, а вдруге – нині, коли письменник вже має славу «батька українського бестселера». Хоча себе Василь Шкляр не вважає ні письменником, ні тим більше «батьком бестселера». «Я звичайний оповідач», – зазначив він, коли ми мали нагоду поспілкуватися з Василем Миколайовичем під час відкриття виставки.
У Кам’янці-Подільському він не вперше. «У вас я вже побував десь близько семи разів. А цього разу приїхав підтримати свого давнього товариша Анатолія Куща, якого вважаю серед живих скульптором №1, чиї роботи є візитною карткою України і не тільки. Його твори є в Америці, Польщі, до нього приїжджали навіть з Арабського світу, аби він і там творив свої монументальні роботи. У творчості Анатолія Куща можна відстежити всю історію України: від християнських, язичницьких часів до княжої доби, козаччини тощо.
Так само як і роботи видатного скульптора, не поступається насичена духовністю, історичними подіями і звитягами українців творчість Василя Шкляра.
Коли у 2009 році вийшов друком мій роман «Чорний Ворон. Залишенець», то це перевершило сподівання. Книга йшла на розхват. Її реалізовували не лише у книгарнях, а нею торгували кому лише не лінь (у скоб’яних лавках, продуктових магазинах і на ринках). Тираж книги – понад 300 тисяч. Як для українського книговидання – це просто фантастична цифра. Оскільки бестселером свого часу вважалася книга, яка мала 7 тисяч накладу. Це вже був успіх.
Я себе вважаю щасливим автором. Колись мріяв про великі тиражі моїх книг. І мрія – збулася.
У романі «Чорний ворон» автор привідкриває історичні події 1920 років, пов’язані з повстанським рухом, атибільшовицьким супротивом у Холодному Яру.
Варто згадати, що роман Василя Шкляра перекладено англійською, португальською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою, російською мовами тощо. Від початку війни Росії проти України 2014 року книга має постійний попит і серед військових. «Я знав, що «Чорний Ворон» матиме неабиякий розголос, – каже автор, – але результат перевершив мої сподівання».
Лісові брати
Сподіваємося, що незабаром читач отримає ще один новий твір талановитого оповідача. Як сказав Василь Миколайович: «Роман уже готовий, але я хочу, щоб він у мене ще трохи полежав, щоб був тільки моїм. Бо коли видам – то це буде вже не мій».
За словами автора у новому романі йдеться про українсько-литовський повстанський рух. «Десь 5-6 років тому мене запросили литовці і запропонували написати про їхніх лісових братів (це як наші бандерівці), які в країнах Балтії у 50 роках чинили спротив радянській окупації. Цей рух налічував приблизно 170 тисяч вояків, з них 50 тисяч загинули або зникли безвісти. Це абсолютний аналог з українським повстанським рухом, – каже Василь Шкляр. – Мав зустріч з учасниками цієї боротьби – надзвичайними людьми, зустрічався з репресованими, вигнанцями. Зібрав дуже цікавий матеріал. Але закрадалася думка, як я, не литовець, ні сіло, ні впало, писатиму цю книгу? Тому почав шукати зв’язок із нашим рухом, аби вийти з України на Литву, адже така сторінка нашої боротьби є. У 1950 р. в липні наші повстанці на Волині вирішили зробити рейд до Литви. Прийти, обнятися і сказати: «Ви боретеся, ми боремося. Нас об’єднує одна спільна мета». Тоді 12 хлопців вирішили через Білорусь перейти до Литви. Але там уже стояли гарнізони, що, фактично, унеможливлювало рух далі. Вони повернулися назад, і лише одному вдалося здійснити цю місію.
У цьому романі теж, крім історичних сторінок, є кохання, романтика, містика. Роман має несподівану і містичну назву «Заячий костел». Поняття взяте із литовського фольклору – це те, що ти душе хочеш побачити, але не побачиш ніколи.
Моя робота – це великий уклін Литві. Подяка за неймовірну підтримку українського народу».
– Василю Миколайовичу, у свій час Ви відмовилися від Шевченківської премії. А якби зараз була така нагода…
– Я не відмовлявся від премії, оскільки ім’я Шевченка для мене святе. Я – земляк Тараса. Моє село – Ганжалівка, якщо йти навпростець до Моринець, то буде може кілометрів з десять. Тоді я сказав, що не візьму премію від тієї влади.
Нагадаємо, що рішенням комітету з Національної премії України ім. Т.Шевченка Шкляр був визнаний лауреатом Шевченківської премії 2011 року, але письменник відмовився її отримати у знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти України, одіозного українофоба Дмитра Табачника.
– Але потім приходили нові президенти, – веде мову письменник, – яким не спадало на думку її вручити, а я не той чоловік, що буду нагадувати. Хоча багато хто з авторитетних людей пропонували повторно звернутися, та я сказав, що не потрібно за мене просити. Тож думаю, що посмертно, можливо, і буде (сміється).
Надія ЄРМЕНЧУК.
Автор:
admin
