СВІТЛО МАЄ ЗДОЛАТИ ПІТЬМУ

Як почуваєтеся у Кам’янці-Подільському? – запитую 79-річну Юлію Лук’янівну з Сєверодонецька.

– Добре, – відказує, – тут все рідне, все своє…

З’ясувалося, що жінка насправді наша землячка, бо ж народилася в с.Гришки (тоді це був Деражнянський район), а на Донбас уперше потрапила підлітком.

– Ви не дуже її розпитуйте, – попросили мене, – щоби людині часом не стало погано… І дійсно, враження попередніх місяців як велика, суцільна рана й досі ятрять душу пані Юлії, а з другого боку, розумію, що їй просто необхідно розповісти, виговоритись, поділитися усім тим, що важким тягарем переслідує уже багато тижнів.

Незадовго до сумнозвісних подій кінця зими 22-го, котрі трагічно перекреслили все те хороше, чим жили мільйони українців, чоловіка Юлії Лук’янівни «розбив» інсульт. Дружина намагалася робити все, аби полегшити стан хворого, можливо, сподіваючись й на суттєве покращення, та в «асвабадітєлєй руського міра» були свої плани. Отож, місто нещадно обстрілювалося, підступні ракетні удари несли в кожну домівку горе, відчай, смерть… Один з них прийшовся й по квартирі Миколи Юхимовича та Юлії Лук’янівни, зупинившись біля самісінького ліжка чоловіка, після чого його остаточно паралізувало. Довелося подружжю переселитися у помешкання доньки, та зловісна доля в особі невблаганних «спасителів» знайшла мирних пенсіонерів і там. Чергова ракета «добила» безпомічну людину – в хворого зупинилося серце. Невдовзі до Юлії Лук’янівни, розгубленої, у розпачі, зайшли наші військові з проханням усім негайно евакуйовуватися – не йшлося навіть про поховання: тіло й паспорт померлого узяли, видавши взамін довідку з відповідним номером. Ворог лютував, а в живих людей, мабуть, був останній шанс урятуватися.

За півроку Юлія Лук’янівна й Микола Юхимович мали святкувати 60-ліття спільного (щасливого, варто зауважити) життя – не судилося.

Звісно, не такою уявляла собі Юлія Лук’янівна старість – після трудів праведних, з дорослими онуками… Хоча її дитинство було зовсім не цукерковим: батько з мамою працювали в колгоспі, статків гарних не мали, та найгірше, що в 1948 (Юлії було лише п’ять) тато помирає, отримавши несумісну з життям травму. За деякий час ненька виходить вдруге заміж, з’являється сестричка Неля, а трохи пізніше мама йде в засвіти після невиліковної хвороби. Отож, Юлію доправляють у Залісся, до дитбудинку, а маленьку сестричку – до іншого притулку для дошкільнят.

У чотирнадцять, після закінчення семирічки, дівчину відвозять до ремісничого училища на Луганщину. Перед цим Юля навідалася до малої: «Я – твоя сестра».

– Знаю, – відповіла тепер уже єдина Юлина родичка.

Незабаром у Нелі вже були прийомні батьки, й слід її загубився (таємниця усиновлення) на довгі роки. Старша сестра переживала через це, та нові батьки нізащо не хотіли зустрічі двох найрідніших душ. Юлія, народивши доньку, назвала її на честь сестрички Нелею. І все ж таки вони побачилися завдяки зусиллям телепрограми Наталії Сумської «Ключовий момент» аж у 1976, коли Юлії було тридцять три, та й Неля вже інститут закінчила.

Юлія Лук’янівна трудилася на будівництві, ізолювальницею труб на хімкомбінаті, комендантом у гуртожитку, та ніколи не зважала на втому, бо вдома на неї чекала чудова родина.

Їй повезло з чоловіком – вірним, надійним, працьовитим, котрому вистачало сил і на сім’ю, й на активну громадську роботу, на допомогу іншим. Мав золоті руки, тож разом зі своєю половинкою збудував (від фундаменту) чудову двоповерхову дачу.

Зустрілися вони ще дуже молодими, і хоча Юлія мала на той час залицяльника (втім, занадто ревнивого), дівчина зрозуміла, що саме Миколу вона чекатиме з армії, – не прогадала. Поки хлопець служив, його батьки взяли наречену-сироту в свій дім, замінивши їй тата з мамою, тут вона відчувала щире людське тепло, а відтак одержала неабияку підтримку та уроки сімейної злагоди. Дружна родина зуміла виховати доньку й онучку так, що нікому з них не було соромно за неї. Неля (Юлина й Миколина донька) у складний час для їхнього регіону (маються на увазі 2014-2021 рр.) продемонструвала високу свідомість, відповідальність й патріотизм, готуючи для захисників Донбасу кондитерку, сухпайки, отримавши почесний сертифікат (ця інформація з’являлася і в інтернетному просторі) найкращої в’язальниці маскувальних сіток.

Доля винагородила Юлію Лук’янівну за її терпіння, людяність, бажання зробити свій дім і фортецею, й водночас відкритим, гостинним для людей доброї волі.

Так склалося, що в неї є дві батьківщини – однаково їй близькі та дорогі. Колись (вона щойно почала працювати після училища) немолода жінка, дізнавшись, звідки вона, обізвала її «бандерівкою». Юлія була тоді такою ображеною, що зважилася дати старшій набагато колезі ляпаса, тому що сама ніколи не ділила оточення за національною ознакою – мама її, до прикладу, була з Чернігівщини, а тато мав польське коріння. Отож, найбільше цінує в людині Людину.

Природно, що Кам’янець для Юлії Лук’янівни не є незвіданим краєм, що викликало б сум і тугу, та думками вона нині там, у стражденному Сєверодонецьку, де йде кровопролитна боротьба двох протилежних світів. І хочеться вірити, що світло обов’язково здолає пітьму – так було завжди в історії людства.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах