ЇЇ ЖАР-ПТИЦЯ, АБО З ДОБРОМ У СЕРЦІ ДО ЛЮДЕЙ
Чим найбільш запам’ятовується людина при найпершій, хай і наразі зовсім буденній, навіть випадковій зустрічі? Щирою посмішкою, що випромінює доброту і добросердечністю, теплотою мовленого слова. І ти враз переймаєшся ще не зовсім усвідомленим почуттям симпатії до цієї людини, якимось внутрішнім бажанням відповісти їй тим же, пізнати її глибше, краще. Одне слово, перші враження (саме такі) позитивно посилюються і зберігаються надовго, може, й назавжди.
Юлія ЯВОРСЬКА, тоді ще просто Юля, прийшла до нас у редакцію міськрайонки, де я працював редактором, ще зовсім юною, скромною дівчинкою-школяркою, і сором’язливо червоніючи від спілкування із дорослими, на її думку і сприйняття, суворими, справжніми метрами журналістики, чоловіками, окрім куценького допису з шкільних буднів, що вмістився на одній сторінці з учнівського зошита, поділилася заповітною мрією – також стати журналісткою. Як оці серйозні, але доброзичливі дядьки з «Прапора Жовтня» (так тоді називалася наша єдина у місті над Смотрич-рікою газета).
Сором’язлива, що випромінювала добро і щирість, посмішка розчулила «суворих метрів газетярської професії». Хоча, відверто кажучи, скільки їх, юних і закоханих у журналістику, у якій вбачали лише романтику далеких доріг, зустрічей з цікавими людьми і т.п., приходили до знаменитого у Старому місті будинку – пам’ятки минулих, давно відгомонілих століть, де розташовувалася наша редакція! Приходили і відходили. Щоправда, дехто з них таки здійснив свою мрію – став журналістом, «бійцем пера і борцем за Правду і Справедливість», дехто – ні. Багатьом допомогли ми, газетярі «Прапора» (нині «Край Кам’янецький»). Допомогли, звісно, і Юлі (тепер Юлія Броніславівна Яворська-Лискун) відома у Кам’янці-Подільському (і не тільки, а й за його межами) людина – приватний підприємець, автор декількох збірок поезій, перекладач, громадська активістка. А ще вона, наша Юля, як ми її тоді називали, журналістка. Вона таки здійснила свою заповітну мрію – стала журналістом.
Працювала у редакціях, писала, згодом заснувала власну газету з трохи дивною, але цілком виправданою назвою «Шарлотка». Тепер, окрім усього, очолює громадську організацію «Український клуб», котра опікується історичними цінностями краю нашого, Подільського, так і України взагалі, пропагуючи духовність, добро, любов до того, чим живемо ми і за яке боролися і вмирали наші батьки і діди. Разом з активістами проводить різноманітні заходи, зустрічі з видатними особистостями, школярами та студентами. «Все це – для людей, щоби пам’ятали, хто ми і що ми», – каже Юлія Броніславівна. І усміхається своєю осяйною, наповненою добротою і любов’ю посмішкою. Робить це щиро, від усього серця. У цьому вона геть уся безкорислива, готова завжди прийти на допомогу ближньому, хто цього потребує. Згодімося, у наш тривожно-незрозумілий, надмірно жорстокий час це виглядає не те, що незвично, а й дещо неприродньо, не зрозуміло для багатьох. Тільки не для самої Юлії Броніславівни.
«Маємо любити ближніх своїх, робити добро тим, хто нас оточує. Бо інакше задля чого ми прийшли у цей світ», – каже Юлія. А й справді, задля чого ми з вами живемо, для чого прийшли у цей світ? Життя ж таке коротке, і маємо не марнувати жодної прожитої днини, години. Жодної хвилини!
Швидкоплинно збігає час. Недолугі «реформи», кризи, революції і війни. «Життя прожити – не поле перейти», стверджує давня народна мудрість. «Працювать, працювать безупинно, жодній хвилі нема вороття!» – так чи майже так вторить їй український класик Володимир Сосюра. Це – істина. І заклик зробити все, що можемо, аби світ став іншим. Добрішим, справедливішим, людянішим. Щоб ми, нині сущі, ставали іншими. І діти наші, онуки.
Спогади, спогади… Вони, мов життєдайне джерело, живлять душу, повертають у давно минулі часи. У молодість, зрілість. Туди, куди ми прагнемо повернутися наяву. Палко бажаємо та…
Нещодавно зустрілися з Юлією Яворською-Лискун. Юлія згадувала свої перші кроки у творче життя, дружбу з газетою. Дякувала за допомогу, підтримку. І я згадував… Ми тоді надрукували її перший допис. Відтак друкували й наступні. А після закінчення дівчиною школи надали їй рекомендацію для вступу до Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, на факультет журналістики. Вона закінчила вуз, працювала за фахом. Ми раділи за неї, що збулась її мрія. І, звісно, поетапно стежили за її професійним зростанням. І нині радіємо. Як інакше?
Юлія Броніславівна схвильовано розповідала про те, про кроки у зрілість. Дякувала. І з її миловидного обличчя ні на мить не зникала сонячна, щира посмішка. Посмішка доброти і любові. До людей, до життя. Побільше б нам таких посмішок! Тоді б і світ став би іншим. Добрішим, Людянішим. І жилося б у ньому всім нам по-іншому…
Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ, письменник, Заслужений журналіст України.
P.S. Мені подумалось: якщо існує хай у наших мріях казково-міфічна Жар-птиця, то Юлія Яворська-Лискун, «наша Юлька» упіймала її. Уже впіймала. Як і коли? Яка різниця?
Автор:
admin
