БЕЗ НАС НІЧОГО НЕ МОЖЕ БУТИ
Різниця у віці між ними хоч і невеличка, та все ж є. І земляками їх не назовеш: один – з Одещини, другий – з Хмельницької області. А все ж спільне переважає.
Ідеться про головного старшину інженерної бригади (в/ч А2738) Сергія ЧЕБАНА й сержанта цього ж підрозділу Василя УКРАЇНЦЯ. Чому саме вони – герої нашого нарису? Тому, що займаються вкрай важливою нині для української армії справою – формуванням й розвитком сержантського складу.
У сучасному світі (зокрема в натівському війську) сержант – фігура ключова: на цьому командирові середньої ланки тримається усе. Недарма ті, кому довірено виховання сержанта, попередньо навчаються на курсах (зверніть увагу на назву) лідерства.
Отож, не так давно введений у країні інститут сержантів має намір у найкоротший термін наздогнати те, до чого «просунутий» Захід йшов 150-180 років.
Задача не з простих. І Сергій, і Василь йшли до армії різними шляхами, але так сталося, що обидва дали присягу в одному й тому ж році.
В 2013 ще ніхто не знав, що доведеться воювати, та випускник аграрного технікуму Сергій Чебан віднісся до призову вкрай серйозно: йти на строкову – зайва витрата часу, тож одразу подав документи на контракт.
Служба насправді не балувала новобранця – безкінечні відрядження, відсутність вихідних і відпусток, але хлопець попри молодість мав характер. Збити з пантелику неодноразового чемпіона України з легкої атлетики було не так просто. Можливо, Сергій став би і професійним спортсменом, якби його 87-літній тренер, що плекав золотих медалістів світового масштабу, не помер. Та його школа допомагала не раз навідникові-оператору, кулеметнику Чебану долати труднощі на Сході. Що зрозумів тоді для себе? Війна когось дійсно робить кращим, та, на жаль, декого знищує морально.
– А як уникнути останнього?
– Мати перш за все чітку мету. Ясну голову на плечах, не затуманену шкідливими звичками чи стремлінням до заробітку.
– А Ви, Сергію, відчули зміни в собі?
– Так, набув необхідної там жорсткості. Більшої рішучості в прийнятті важливих рішень. Звісно, самостійності.
Приблизно те ж міг розповісти Василь, бажання якого бути військовим підтримав і батько, і рідний дядько – підполковник запасу Повітряних сил. Сказати, що хлопець потрапив у зовсім нове для нього середовище, на 100% не можна, бо, закінчивши автомобільно-дорожній технікум, опинився там, де безліч військово-інженерної техніки.
Та з часом довелося опановувати нову справу, котра, втім, йому до душі, адже займається кадровими питаннями формування сержантського складу і планування сержантської кар’єри.
– А якими критеріями відбору послуговуєтеся?
– Без усвідомлення свого місця на службі робити нема що. Здоров’я – як фізичне, так і психічне. А ще бажання навчатися, щоби рухатися вперед, бути прикладом і опорою – відповідальність понад усе. Терпіння до різного роду обмежень, тим більше – в бойових умовах.
Цікавилася я і мотивацією моїх співбесідників, запитавши, для чого кожний з них обрав службу.
Сергій: «Хотілося зробити себе самого, тобто доводити собі щодня, що ти можеш краще за інших щось робити».
«Так, – підтримує Василь, – в сучасній армії купа можливостей для кожного, хто хоче самореалізуватися. Інколи помічаєш, що молоді люди міркують стереотипами, не розуміючи, що наразі в українському війську багато чого помінялося: сюди прийшли молоді, амбітні, прогресивні командири, а будь-який військовослужбовець може за державний кошт здобувати як спеціальну, так і цивільну вищу освіту».
І Сергій, і Василь наполягають на тому, що армія – не місце, де заробляють. Тут меркантильність не проходить: потрібні патріотизм і відданість. А ось чоловіка і лідера, котрий не розгубиться у найскладнішій ситуації, служба з тебе зробить.
«Без нас нічого не може бути», – підводить риску в розмові Сергій.
І як в цьому можна засумніватися?
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
