Жучка не винна
Мене вкусив пес. «Ото дивина!», – скаже дехто з читачів розчаровано. – Якби тигр чи, приміром, динозавр, раптово вийшовши з анабіозу…». Цілком згодна, бо ж тоді на дорогах, що ведуть до Кам’янця, утворилися б фантастичні затори, адже по таку сенсацію сюди б поспішали не лише вітчизняні телеканали, а й медіа-акули з усього світу.
Отож, за великим рахунком, і похвалитися, як з’ясувалося, нічим. Але найбільш лояльні читачі порадили б у такій пригоді хутенько діставатися травмпункту, що я й зробила. Та дуже обережні й помірковані запитали б мене, чи незабула я про щеплення від правця, що в таких випадках аж ніяк не зайве. І ось я, мешканка сільської місцевості (у всякому разі за пропискою), поставила це ж запитання медикам міської лікарні, які надали мені першу допомогу. Там роз’яснили, що я можу й навіть повинна пройти щеплення в районній поліклініці. Оскільки робочий день добігав кінця, довелося цю святу справу відкласти до ранку.
Найздогадливіші читачі вже зрозуміли, що наступного дня я була під дверима кабінету лікаря-травматолога. Зізнаюся, що пораділа відсутності черги (щоправда, пізніше зрозуміла причину цього явища). Чоловік вельми поважного віку, не зодягнений у білий халат, явно не очікував на мій візит. Одначе цей факт не зупинив мене, бо ж не міг тут знаходитися пожежник чи якийсь там фахівець з ремонту мобільних телефонів.
Я коротко розповіла лікарю свою історію, щоправда, він і не вважав за потрібне поцікавитися станом рани пацієнта (може, найдосвідченіші здатні бачити все крізь марлеву пов’язку?) і послав мене… Ні-ні, це не те, про що ви подумали – послав мене до сільської амбулаторії, мовляв, все необхідне знаходиться там, саме там допомога максимально наближена до потерпілого. Гордість заповнила мене: хіба ми могли мріяти про таке щастя, ну, хоча б років зо п’ять тому! Звісно ж, ні.
І помандрувала я хай і не зовсім європейськими стежками-дорогами до ошатного будиночка, де для мене, пересічної громадянки, нарешті віднайдуть вакцину. Та найголовніша інтрига чекала мене попереду – потрібне мені щеплення тут і не ночувало.
Коло замкнулося. Щоправда, хтось висловив думку, що ліки для амбулаторії має закуповувати об’єднана сільська громада, бо ж усі кошти зосереджені на її рахунках. Але чомусь у таке не хотілося вірити. Я живо уявила завгоспа громади, такого собі дядька Панька, який, купуючи рискалі, конторський реманент (скріпки, олівці, файли), попутно добирає в аптеці вакцину. Великі сумніви взяли мене, бо ж дійсно, граблі чи засіб для миття вікон можна взяти й без тендерів, а от ліки… Маячня якась, їй Богу! І тому, хто це придумав, Нобелівської премії точно не дадуть.
Отак розмірковуючи, з купою запитань повертаюся… Ну, от ви й самі знаєте, куди – «на круги своя», до районної поліклініки: хочеться за журналістською звичкою знайти все ж кінець у тому клубочкові. Йду до адміністрації – там співчувають, поминають недобрим словом в.о. міністра охорони здоров’я, та правцеві палички від цього менш підступними не стають.
А далі починається моя зовсім не святкова хода до міської поліклініки. Не буду втомлювати читача подробицями, зауважу лише, що стара істина донині працює – світ не без добрих людей. Така людина (зовсім випадково) трапилася й мені в особі старшої медсестри травматологічного відділення міської лікарні. Вона уважно вислухала, привела до кабінету щеплення, де потрібна вакцина мені була введена за сприяння начальника медчастини, котрого знає все місто.
Отож, пройшовши коло байдужості, некомпетентності й безвідповідальності, все ж стою на тому, що безпритульна Жучка, котра мене вкусила, не винна, що на певному етапі еволюції її розвиток пригальмовано, що життя в неї собаче – переважно через нас, людей, які можуть все, та часто-густо не бажають себе обтяжувати, вишукуючи стрілочника на кшталт умовного дядька Панька.
Леся НЕСМІЯН.
P.S. Їду маршруткою на перев’язку й розмірковую: а що, коли б закордон припинив постачати нам шини для транспорту, то невже самі пасажири мали б опікуватися цим?..
Автор:
Лічкевич Юлія
