ЯК ПЕРУН ЧОРНОБИЛЬ РЯТУВАВ
Хоча Юрій Іванович зовні видавався спокійним, врівноваженим, але відчувалось, що в ньому досі заховано згусток енергії, і він готовий вибухнути в будь-яку хвилину. Прізвище нашого співрозмовника – ПЕРУН, як він сам про себе говорить жартома, праправнук бога. І ще, характеризуючи свою персону, жартує, що має право на отримання звання Героя України, бо одружившись третій (останній) раз на жінці, у якої троє дітей, вчинив таки геройський поступок.
Якраз наявність родини і доньки спонукали на початку вересня 1997 року зробити Юрія Івановича свідомий вибір і добровільно поїхати на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС.
– Мені було 37 років, і коли на підприємство прийшла рознарядка направити водіїв для ліквідації аварії на четвертому енергоблоці, я подумав, що маю зробити свій вибір, адже пройшов певний відрізок життя, у мене є донька, я вже дещо побачив у цьому світі… Туди не мають іти молоді хлопці. Отак я, водій Кам`янець-Подільського АТП 16808, маршруту №1 (від швейної фабрики до залізничного вокзалу) опинився під Чорнобилем, – продовжує розповідь пан Юрій.
– До цього було щасливе дитинство у рідному Більче Золоте Борщівського району, що на Тернопільщині. Далі – служба в армії на Далекому Сході. Був учасником подій китайсько-радянського конфлікту на півострові Даманський. І ось ми на ліквідації, – пригадує Юрій Іванович. – Нас прикомандирували до київського автопарку 13026, це за 70 км від станції. Сама тридцятикілометрова зона на той час була огороджена. Над нею не літали ні ворони, ні горобці.
Серце стискалось від картин спустілих міст і сіл та необроблених полів, де поміж пожовтілих ячменю, пшениці буйно проростали трави і чагарники. Кожного дня на підйомі біля траси нас чекали голодні бездомні собаки і коти, яких ми підгодовували.
Харчувались ліквідатори у столові, її називали ще «Кошара». Там перед аварією перебувала станція техобслуговування. А взагалі, в самому місті працювало три їдальні. Тож зі столови наш герой завжди мав можливість прихопити із собою сосиски або інші якісь залишки їжі, щоб погодувати бідних тваринок.
– Автобуси заганяли на маслосирбазу. Там їх можна було помити, відігріти у морози. Щоденно робили три рейси у зону четвертого реактора. Зранку дизометрист заходив у салон, клав на торпеду кіпу «пелюсток» – такі респіратори. Міняли їх через годину. І гайда в рейс. Відбували двотижневу вахту. Далі – відпочинок, і знову на вахту. Загалом я провів у Чорнобилі 260 днів. Отримав другу категорію ліквідатора аварії на ЧАЕС. Дванадцять разів був біля самого реактора. Довелось відвідати, і не один раз, могильник зараженої радіацією техніки. Зустрів у Чорнобилі багато гарних і порядних людей. Про здоров`я якось тоді не думалось. Бували випадки, що їли яблука, груші, виноград, які там родили. Але все приходить з часом і раптово. Так само і у мене. Переніс інфаркт. Три тижні провів на лікарняному ліжку і знову у стрій . Юрій Перун син Івана не здається, – жартує наш співбесідник.
Ось такий стиль життя в Юрія Перуна, нині жителя села Мукша Китайгородська: йти вперед і ніколи не здаватись. Чотири роки тому, після повномасштабного вторгнення росіян на територію України, за покликом власного серця Юрій Іванович добровільно записався до місцевої тероборони. «Два тижні я був бійцем одного і з підрозділів, а потім мені сказали, що вам уже за сімдесят… Ну, і демобілізували мене… Хоча розумів, що не був гіршим солдатом за інших».
Юрій Перун не сидить склавши руки. Якщо у когось із сусідів чи односельців зламався мотоблок, автомобіль чи інші якісь механізми, звертаються до нього. І руки золоті, і голова на місці, і до спиртного байдужий.
Підбиваючи аналіз свого життєвого шляху, наш співрозмовник щиро вдячний долі за доньку, яка закінчила факультет іноземних мов. Нині проживає у Швеції, працює перекладачем та завжди пам`ятає про свого батька.
А ще Юрія Івановича сильно турбує почуття соціальної справедливості. Каже, що характер такий. Він планує знайти відповідь на питання, які бентежать його уже тривалий час. Як це особи, які не можуть навіть пояснити, що таке вахта і назвати жодного об`єкта у Чорнобильській зоні, мають першу і другу категорію ліквідаторів, а ті, хто там безпосередньо був, не отримали і досі відповідного визнання.
У день сорокаріччя найбільшої техногенної катастрофи у світі, біля пам`ятного знака ліквідаторам, що на вулиці Шевченка, знову зберуться ті, хто закрив світ собою від страшної біди. Знову будуть грамоти, подяки, реляції…
І також хотілось би почути про те, що говорив Перун. Назвуть кілька прізвищ і скажуть: «Вибачте, недооцінили, забули, виправляємось». Але хай це буде відверто, чесно і справедливо…
Віктор ЄРМЕНЧУК.
Автор:
admin
