То був тридцять третій… (24 листопада – День пам’яті жертв Голодомору)

Що сталось з тобою, подільське село?

Здається, тут горе давно залягло.

І дзвін пминальний не чути ніде, –

Зате на могилах лиш вітер гуде.

То голод і лихо заповнило вщерть,

Складала в покоси невільників смерть –

То був тридцять третій…

 

У 1932-33 роках в Україні сталінським тоталітарним режимом вчинено найстрашніший злочин проти людства – Голодомор, що призвів до загибелі мільйонів громадян.

Конгрес США 23 вересня 2008 року визнав Голодомор 1932-33 років в Україні геноцидом проти українського народу. У резолюції сказано, що комісія США з вивчення Глодомору, сформована ще 13 грудня 1985 року, дійшла висновку, що голод в Україні був створений штучно. Конгресмени засудили порушення прав людини радянською владою і виступили за поширення інформації про проблему Голодомору в світі. Крім того, вони висловили співчуття сім’ям жертв трагедії.

Трагічні події цих років, пов’язані з насильницькими хлібозаготівлями сталіністів в Україні і викликаний цим, як наслідок, страшний голодомор не оминув і Кам’янеччини.

З врожаю 1932 р. колективні, радянські й одноосібні господарства району повинні були здати державі 12500 тонн хліба. Цей план було вироблено штучно, без врахування реального врожаю, що був значно меншим, ніж попереднього року. Не бралося до уваги й те, що хлібозаготівельна кампанія 1931-32 років серйозно підірвала зернові фонди села. Багато колгоспів та селян залишилися без насіннєвого й фуражного збіжжя. Тисячі селянських родин восени 1932 року вичерпали свої харчові ресурси й змушені були голодувати.

За даними обласної оздоровчої комісії, в травні 1933 року на Кам’янеччині потерпало від голоду 11 сіл. Ще 16 лютого 1933 року обласне управління ДПУ інформувало обком партії: «Слід категорично заборонити будь-яку реєстрацію випадків опухання і смерті на грунті голоду, крім органів ДПУ, оскільки це може призвести до стихійного створення різних організацій і до штучного збільшення кількості голодуючих».

Незважаючи на те, що в прикордонних районах області голодомор не набрав таких старшних масштабів, як у східних, все ж люди тут теж голодували масово, часто помираючи.

Як пригадує Ніна Михайлівна Дранус, її мати Андрусіва Тетяна Фадеївна пам’ятала, що в ті часи в Нігині люди вимирали цілими сім’ями. Так, з голоду в небуття пішли родини Вінніцьких (Тимко і троє дітей), Галущинських (Дарка, Порфир і двоє доньок), Голубатих (мати Параска й троє дітей), Гунчаків (Настя, Текля й мама Гафія), Морозовських, Садовських, Свінківских (Янко і троє дітей), Яворських (Янко, Броня і Стася) та Ковальський Макар.

Андрій Данилович Проданчук зі сльозами на очах розповідав про ті роки:

– Люди не мали навіть крихти якоїсь їжі. Їли все. Так, з висушеної й перетертої лободи смажили млинці, суп варили з цвіту акації, збирали по полях гнилі бараболі.

Андрій Данилович пригадує, що в 33 році від голоду померли Михайло Габінет, Ганна Матковська та Наталія Матковська.

Вживаючи в їжу те, що в принципі непридатне для харчування, люди масово хворіли. Якщо впродовж 1932 року на села виїжджали 30 бригад медиків, то 1933 року така ж кількість виїздів була зафіксована лише за І квартал та початок ІІ-го.

Ганна Григорівна Бучик ділилася:

  • Односельці вимирали цілими сім’ями. Їли котів і собак, з мишей варили бульйон. Покійних, обвитих веретами, хоронили, як скотину, везли просто на дошках.

Довго жила в пам’яті Ганни Григорівни смерть Бучик Фросини Василівни (1915 р.н.), яка померла вагітною. Незважаючи на смерть матері, дитинка в животі ще рухалася. Тоді старші жінки перекинули через живіт серп, і ненароджене немовля затихло в утробі. Пригадувала Ганна Григорівна й сім’ю Габінет: Ганна, Кирило та двійко їхніх дітей – Марія й Олександр померли дорогою до Кам’янця-Подільського.

– Не жаліли нікого й ніщо, – обурювався Василь Степанович Прус, 1926 р.н., – приходили до хати й забирали все до крупинки – глечики із зерном, торбинки з квасолею. Заглядали у всі кутки, навіть у піч. Їли лободу, з якої варили бевку разом із гнилою картоплею, із сухого споришу смажили млинці.

– Люди падали, як солома, – поринала в спогади Надія Герасимівна Лубинецька, 1924 р.н.

У колгоспі для працівників готували бевку та другу страву (1 склянку якоїсь крупи на відро кип’ятку). Давали по одному черпаку всім, хто приходив. У ті голодні роки головою колгоспу в с.Нігин був Трасковський Михайло Олександрович (1882-1947 рр.).

– У селі було багато корів, – продовжувала Надія Герасимівна. – Траплялося, що одну корову тримали на два господартсва і доїли по черзі.

Моя мати, Слободян Галина Миколаївна, 1923 р.н., якій на час голодомору було 9-10 років, розповідала, як сусід, дорослий чоловік, ловив котів і вішав їх по кілька на одну шворку. Тварини кричали, звивалися, а хлопчаки перерізали шнурки, рятуючи тих нещасних. Той чоловік і його сім’я вижили.

Наразі із всіх згаданих очевидців Голодомору серед живих вже нікого немає. Але живуть в с.Нігин їхні діти, онуки, правнуки.

Голод 1932-33 років приніс українцям, і жителям Кам’янеччини зокрема, страшні випробування, які поставили їх на межу життя і смерті. Через влаштований сталіністами в ім’я індустріального стрибка голодомор із життя пішли сотні тисяч українців-хліборобів – цвіт нашої нації.

Ніла СЛОБОДЯН, завідувач народного музею с.Нігин (за інформацією Ярослава Іваніцького, вчителя історії Нігинської ЗОШ, та Олени Григоришеної, бібліотекаря філії КЗ «Гуменецька публічна бібліотека»).

Додати коментар