Заручники власної держави

26 квітня 1986 року вночі, о 1.23, мирний атом четвертого реактора Чорнобильської АЕС став причиною чи не найбільшої катастрофи не лише в Україні, але й у всьому світі. Сухі історія та статистика свідчать: сумарна радіація ізотопів, викинутих у повітря після аварії, була в 30-40 разів більшою, ніж при вибуху атомної бомби в Хіросімі. Оскільки Чорнобильська АЕС була графітно-водним реактором, саме це спричинило легкозаймистість всієї системи. Після вибуху залишилось близько 800 тонн графіту, який почав горіти. Пожежа тривала 10 днів і забрала життя 31 людини. Пожежники, які першими прибули на місце катастрофи, не мали навіть ізолюючих протигазів – їх просто не попередили про особливості ситуації. Однак їм вдалося запобігти ще серйознішій катастрофі – сильному водневому вибуху, який міг стати наступним етапом трагедії. Кількість людей, що брали участь в гасінні пожежі на ЧАЕС, становила 240 тисяч. Одразу після аварії майже 8,5 міль

йона людей були опромінено, близько 155 тисяч квадратних кілометрів територій – забруднено, з них 52 тисячі квадратних кілометрів – сільськогосподарські землі. Реактор продовжував випромінювати радіацію ще три тижні, допоки його не закидали сумішшю піску, свинцю, глини і бору.

Уряд тодішнього СРСР, вочевидь, намагався приховати цю трагедію. Першими на сполох забили вчені Швеції, які наступного ж дня відзначили аномальне підвищення рівня радіації. Натомість перше офіційне повідомлення в СРСР зробили аж 28 квітня під тиском міжнародної спільноти, але і в ньому майже не повідомлялось про масштаби проблеми.

На жаль, трагедія, яку відразу перетворили на фарс, і надалі залишається фарсом. Минув 31 рік. 30-ти кілометрова зона відчуження обросла лісом і міфами, розповідями про мутантів і зомбі. Постраждалих від трагедії якимось дивом теж стало більше. Якщо на час розпаду СРСР ліквідаторами було визнано 198 тисяч людей, то тепер їх уже 256 тисяч, і безпрецедентна торгівля цим статусом триває. Нині щонайменше чверть ліквідаторів «липові», проте вони отримують цілком реальні пенсії та пільги. Натомість багатьох справжніх «чорнобильців» вже немає на цьому світі, а ті, хто вижив, хто має проблеми зі здоров’ям і дійсно потребує допомоги держави, не живуть, а існують у паралельних із державою світах, по обидва боки єдиного дзеркала. На одному боці – непідвищення пенсій і одночасне зростання в рази тарифів, цін на одяг, харчі, ліки. На іншому – звичні вже обіцянки…

По цей бік дзеркала…

Досі пам’ятаю той травневий день 1986 року. Перебуваючи в черговій частині міськвідділу внутрішніх справ, через вікно побачив: заступник начальника МВВС походжає зеленим газоном й ніби щось шукає.

  • Що шукаєте? – поцікавився я. – Може, зарин, зоман?
  • Ні, – відповів він, – хочемо перевірити радіаційний фон після вибуху на ЧАЕС.

Того ж дня відбулася термінова нарада, головним питанням якої було: чи є добровольці поїхати на ліквідацію аварії на станції? З Кам’янець-Подільського міськвідділу до ЧАЕС мають поїхати чотири правоохоронці, хоча охочих виявилося кілька десятків. А за два тижні до добровольців мали переїхати і їхні сім’ї.

Я до числа добровольців не потрапив, хоч і хотів поїхати, але на зборах не втримався, запитав: «Чому все населення Прип’яті та Чорнобиля вивозять, а ліквідатори повинні везти свої родини на радіоактивні землі?».

  • Зайдеш до мене в кабінет, я тобі поясню персонально, – лише сказав замполіт.

Після наради він пішов до начальника міськвідділу, а я, марно прочекавши його дві години, поїхав у службових справах. Відчував себе ображеним через те, що не поїду в Чорнобиль. Там люди гинули, а я, виявляється, був недостойним їх рятувати…

Уявіть собі моє здивування, коли наступного дня дізнався, що мене внесли до списку замість одного із добровольців. А замполіт при зустрічі почав всіляко хвалити мене за відмінну службу та уміле розкриття злочинів, мовляв, я один собою можу замінити 300 співробітників МВС. Так за одну ніч із неблагонадійного я став одним із кращих.

Тоді зі мною поїхало ще троє співробітників з міськвідділу внутрішніх справ та двоє з райвідділу. Двоє з них померли не доживши до 50 років, двоє стали інвалідами… Я пробув у небезпечній зоні 27 діб – у Прип’яті, Чорнобилі, Діброві, Ільїнці, Ковшилівці…

Пригадується випадок, коли нас приїхали провідати на постах два заступники Хмельницького обласного УВС. Поважні гості привезли черешні, сало, але самі надовго не затрималися. Роздивившись, як багато тут мертвих метеликів й коників, швиденько залишили небезпечну зону. Після виходу закону про пільги для ліквідаторів аварії на ЧАЕС вони стали «інвалідами» й продовжували працювати на керівних посадах. Один із них змушував нас, справжніх чорнобильців, писати, на яких об’єктах ми були й що конкретно там робили. Якось я пред’явив фото, на якому ті двоє заступників начальників обласного УВС стоять поруч зі мною в зоні відчуження. Запитав: «Чому ви, інвалід, і працюєте в УВС?». Наступного ж дня мені вручили посвідчення учасника ліквідації аварії на ЧАЕС та медаль.

І інший випадок, що стався під час нещодавньої зустрічі чорнобильців-ліквідаторів. Ще один «інвалід» захоплено розповідав, як він, офіцер міліції, ніс патрульно-постову службу в безлюдному місті Прип’ять, стверджуючи, що в нього буває такий високий артеріальний тиск, що аж кров йде вухами. Під час цієї розмови той «бутафорний» чорнобилець випив майже 900 грам горілки, а від коньяку категорично відмовився – що поробиш, тиск…

1987 року керівництво УВС доручило мені взяти в міськвиконкомі списки чорнобильців і привезти в управління внутрішніх справ. Тоді учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, які проживали в Кам’янці-Подільському, другої категорії було 41, першої – лише четверо. На сьогодні загальна кількість чорнобильців – 547 (110 – першої категорії, 247 – другої, з них евакуйованих – 62, вдів – 23).

І по той…

Колишній міністр внутрішніх справ 2006 року присвоїв чергові звання майже всім учасникам аварії на ЧАЕС – співробітникам міліції і пенсіонерам ОВС. Той, хто був капітаном, став майором, хто підполковником – отримав генерала. Але й до нині в пенсійні справи не було внесено змін щодо присвоєнь звань, тобто пенсіонери-ліквідатори, які вийшли на пенсію капітанами, а згідно з наказами УВС і МВС фактично полковниками, й досі отримують пенсію як капітани. І в той же час в обласних управліннях внутрішніх справ багатьом ліквідаторам аварії, пенсіонерам ОВС, почали за гроші присвоювати по декілька позачергових звань. Жоден міністр внутрішніх справ за 31 рік не поцікавився, як деякі «чорнобильці» їздили на фотосесії в Чорнобильську зону вже після 1990 року, щоб зазнімкуватися біля населених пунктів «Чорнобиль», «Прип’ять» та інших, як шукали, купували і вдягали форму, яку носили справжні ліквідатори.

Всі ці чорнобильці-самозванці, які в обхід закону запаслися фальшивими посвідченнями учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС або ж посвідченнями про інвалідність, користуються чималими пільгами в той час, як ті, хто справді їх потребує, так і не отримали жодної допомоги.

Останнім часом місцеві та апеляційні адміністративні суди практично переповнені оскарженнями дій або ж бездіяльності соціальних служб з приводу недоплати громадянам належних соціальних виплат, і не тільки від тих громадян, що постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи. Як свідчать юристи, на таких типових справах побудовано цілий бізнес, а за пільги судяться не лише малозабезпечені та хворі. Серед позивачів нерідко трапляються й депутати, й прокурори, й самі судді… Переважній більшості позивачів іноді доводиться чекати роками судових рішень. Але й навіть у випадку, коли це рішення позитивне, вони не можуть отримати своїх кровних. І якщо Пенсійний фонд хоч частково виконує рішення, то органи соціального захисту їх не виконують взагалі. З єдиної простої причини: коштів у державній казні немає. В зв’язку з цим виникає запитання: може, Уряд не повинен здійснювати виплати за рішенням суду всім підряд, а в першу чергу враховувати чорнобильців, які працювали на ЧАЕС до закриття саркофагу? І, може, нарешті настав час провести чітку межу між тими чорнобильцями, які отримали посвідчення до прийняття Закону про пільги для ліквідаторів аварії на ЧАЕС, та тими, хто став чорнобильцями пізніше, а також між чорнобильцями 1986 року до закриття саркофагу четвертого реактора і після? Чорнобильців 1987-1989 років слід віднести до категорії «Працюючих в зоні відчуження після ліквідації аварії на ЧАЕС», а вузьке коло ліквідаторів, які безпосередньо працювали на четвертому реакторі й у перший місяць після вибуху, взагалі виділити в окрему категорію. Також слід було б законодавчо виписати 25% надбавки до пенсії ліквідаторам аварії та особам, які працювали в зоні (до 1987 року), та 5% – після 1987 року.

Все це логічні й нібито не надто мудрі речі, які не важко було вирішити за понад три десятиріччя, що минули з часу трагедії. Департаменти, головні управління, відділи, чорнобильські фонди і спілки, які утримуються за цільові кошти, зростають, як опеньки після дощу, хоча до справжніх героїв ці гроші рідко коли доходять. За 31 рік особисто я, чорнобилець 2 категорії, тричі писав заяву для отримання санаторно-курортної путівки, однак жодного разу не отримав навіть відповіді. Багато фактичних ліквідаторів ЧАЕС скаржилися, що в їхніх медичних картках записано нібито вони проходили медичні процедури, хоча самі чорнобильці вперше дізнались про це, прочитавши про обстеження в своїх картках. З 1986 року я самостійно лягав на обстеження у госпіталь УВС, але без будь-яких пільг. Шкода, що жоден начальник УВС не передягнув свого заступника в спортивну форму й не направив у їдальню того госпіталю, щоб той спробував, як годують ветеранів.

 Кілька запитань без відповідей

До цього часу не можу зрозуміти, чому українські керівники розрізняють законодавчо інваліда-чорнобильця та інваліда-шахтаря, афганця, ветерана АТО або інваліда, хворого на цукровий діабет. Невже знайти нормальних консультантів, які б разом із активістами-ліквідаторами прорахували реальні доплати до пенсій, які потрібно виплачувати чорнобильцям, настільки важко? Чому ті гроші, які держава все ж таки виділяє на пільгові категорії населення, все одно фактично розкрадаються і розпорошуються чиновниками на місцях?

До сьогодні основним документом, що визначає базові положення реалізації конституційного права громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхніх життя і здоров’я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, а також соціального захисту потерпілого населення, залишається прийнятий 28.02.1991 року Українською РСР Закон №796-XІІ «Прo стaтус і сoціaльний зaxист грoмaдян, які пoстрaждaли внaслідoк Чoрнoбильськoї кaтaстрoфи». Цим Законом держава взяла на себе обов’язок захисту вказаних громадян, а також розв’язання проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території. В ньому, серед іншого, прописані й гарантії підвищених основних та додаткових пенсій та щорічна матеріальна допомога на оздоровлення. Але, як показала практика, майже усі задекларовані права й пільги існують тільки на папері.

Як жити далі, якщо з 2014 року і до нині пенсія нараховується згідно з Постановою КабмінуУкраїни № 1210 за формулою, де за основу береться середня зарплата за 2006 рік, а ціни на одяг, харчі, комунальні послуги, ліки (!) збільшилися в 3-6 разів? Розмір допомоги на оздоровлення встановлений ще Постановою Кабміну від 12.07.2005 (!) року і з тих пір ці виплати не переглядалися. На жаль, окрім вітальних листівок, держава не гарантує ліквідаторам ні підтримки, ні соціального захисту. А між тим, їхній подвиг – чи не єдина світла грань у чорнобильській історії. Замість вдячності вони отримали три десятиріччя повного забуття.

Ні, ще існують і пам’ятні дні, й урочисті промови, й покладання квітів. Президент України Петро Порошенко оголосив минулий рік Роком вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи, а Верховна Рада ухвалила відповідну Постанову, якою зобов’язала Кабінет Міністрів виконати важливі для соціального захисту пункти, зокрема збільшення обсягу фінансування бюджетних програм, які стосуються медичного забезпечення постраждалих від Чорнобильської катастрофи, та низки видатків на них, виплату пенсій згаданій категорії в повному розмірі, тощо. 17 березня 2016 р. було ухвалено законопроект №2093 «Про внесення змін до закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (щодо соціального захисту постраждалих осіб)», відновлюючи ним категорії зон радіоактивного забруднення та повертаючи чорнобильцям низку пільг. Там же пропонувалося встановити розміри мінімальних додаткових пенсій за шкоду, заподіяну здоров’ю, для ліквідаторів залежно від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, заборонити будь-яке обмеження, тимчасове чи постійне призупинення виплати пенсій учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, скасувати обмеження пенсій для працюючих пенсіонерів-ліквідаторів тощо.

Натомість, згідно з бюджетом на 2017 рік, Міністерству соціальної політики передбачили видатки на соціальний захист постраждалих громадян у розмірі… 1,9 млрд. гривень (для порівняння: на Верховну Раду передбачено більше мільярда, з них майже 48 мільйонів – на висвітлення роботи парламенту в ЗМІ), а ухвалений Верховною Радою законопроект отримав президентське вето. На думку Глави держави, передбачені законопроектом зміни призведуть до додаткових витрат з держбюджету.

Загалом, протягом трьох останніх років чорнобильців позбавили значної кількості раніше встановлених пільг, скасовуючи та спрощуючи статті у низці відповідних законів. У результаті було фактично скасовано компенсації, право на безкоштовне отримання ліків та санаторне лікування, житлову площу та земельні ділянки. Держава перестала надавати дітям постраждалих право на безкоштовне харчування, безкоштовне користування громадським транспортом і припинила виплати на дітей шкільного віку, які отримали інвалідність. Відмінили оздоровчі путівки. Чиновники знову й знову уперто говорять про нестачу коштів, необхідних на забезпечення чорнобильців пільгами, забуваючи, що ці пільги – не привілеї й не цукерка, яку можна давати чи забирати, коли заманеться, а виписана законом і мораллю норма. Зрозуміло, ніхто не вимагає якихось нереальних компенсацій. Але ж ці люди втратили своє здоров’я, рятуючи життя і здоров’я інших. Невже держава оцінює їхній вклад у 120 гривень (щорічна допомога на оздоровлення для інвалідів першої групи, для інших, зрозуміло, менша)? Або у 75 (та ж допомога учасникам ліквідації наслідків аварії третьої категорії, а також дитині, яка втратила внаслідок катастрофи на ЧАЕС одного з батьків)?

Пояснення завжди одне і те ж – «немає грошей у бюджеті». Воно діє як подразник на нервову систему мільйонів українців, яким осточортіло спостерігати, як гроші з цього «бюджету» кудись діваються в невідомому напрямку. Так і хочеться спитати: «Може, треба менше красти, панове?».

Справедливості заради слід зазначити, що 12 квітня цього року Верховна Рада України таки внесла у законодавство зміни про пенсії подружжям померлих ліквідаторів й відновила оздоровлення дітей, які втратили одного з батьків унаслідок аварії на ЧАЕС. У пояснюючій записці зазначено, що «випадання» цієї норми із законодавства виникло через технічну помилку.

Володимир КОЛЕСНИК, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС 1986 року, ветеран МВС. м.Кам’янець-Подільський.

 

Додати коментар