Загинути не означає вмерти

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

У колі першому

Останнього літнього тижня село гуляло. На тому весіллі (запам’яталась навіть дата: за десять років по тому 24 серпня в Україні стали святкувати День Незалежності) Людмила познайомилася з Анатолієм. Спочатку вона не надавала особливого значення залицянням курсанта, бо щойно вступила до медичного училища, та менше ніж за рік вони побралися. Щоправда, лейтенантові Корнєєву стелилася далека дорога до Німеччини. Тим часом Людмила опановувала курс акушерства. Відтак побільшало роботи й поштовому зв’язку: молодята писали один одному щодня, і з тих листів без перебільшення міг би вийти товстелезний захоплюючий роман.

На канікулах вона зібралася їхати до чоловіка, котрий служив у Лейпцигу, тож тато проводжав 19-річну доньку аж до прикордонного Бресту.

Вперше опинившись за «залізною завісою», Людмила немало чудувалася з тамтешньої акуратності, німецьких вояків, які виглядали точнісінько так, як у кіно, немолодих фрау з дрібними, ретельно викладеними кучерями на голові та стрункими, як у гімназисток, спинами…

Підрозділи ГВРН дислокувалися у тих же казармах, де під час Другої світової війни знаходилася танкова бригада фашистів «Мертва голова».

Згодом, уже закінчивши навчання, Людмила народить первістка в одній із німецьких університетських клінік, з вікна котрої можна було бачити православну церкву, що виблискувала банями на сонці, побудовану на честь перемоги над Наполеоном, і пам’ятник Битві народів.

Вражала стерильна чистота палат з білосніжними постелями, які мінялися за появи на них щонайменшої плямки, дивувало ставлення вишколеного персоналу до всіх без винятку породіль – щохвилинна увага, ввічливість, професіоналізм у кожному русі, жесті…

Яким же разючим контрастом виглядало повернення в Союз 1987 року – новим призначенням Анатолія Корнєєва став гарнізон на «краю землі», в Примор’ї, усього в дев’ятнадцяти кілометрах від китайського кордону. Сірість приозерного селища Троїцьке, дощате брудне приміщення, котре гордо називали вокзалом, обшарпані, задрипані вагони, з котрих з веселим галасом вискакували пасажири в самих лише майках і домашніх капцях, аби «заправитися» в пристанційному буфеті, гуртожиток для сімей військовослужбовців на сопках, де щурі почувалися господарями серед білого дня… У цих суворих умовах і з’явилася на світ Даша Корнєєва.

Щоб трохи полегшити Людмилі боротьбу з побутовими труднощами, Анатолій інколи брав маленького сина з собою. На шикуванні хлопчика ховали позаду шеренги, та якось, коли командир почав грубо лаяти підлеглих, чотирирічний Віталик раптом опинився перед строєм, заступаючись за своїх дорослих друзів: «Не сваріть їх, вони хороші!».

Армія, економіка, врешті-решт, система розвалювалися на очах. Розпочалися скорочення, і Корнєєви вирішили повернутися додому, де й поселилися у придбаному в Гаврилівцях будинку. Цю сторінку свого життя перегорнули без жалю.

Допоможи собі сам

Анатолій влаштувався на хлібокомбінат, мотаючись декількома областями: возив готову продукцію, допомагав облаштовувати торгові точки й часто-густо сам ставав за прилавок, вибираючи кожному покупцю найкращий буханець так, як би він робив це, приймаючи гостей у себе вдома. Ось бабуся, спираючись на костур, марно намагається протиснутися крізь натовп до продавця, й тоді Анатолій із усмішкою кричить: «Ану, громадяни, розступіться, пропустіть жіночку – це ж моя теща! Не можу я її в черзі тримати…». Таких «тещ» на день могло бути декілька.

Колишній командир роти військового училища – наставник Анатолія Корнєєва – Олександр Маслов казав мені: «Годі шукати людину більш доброї і щедрої душі, яким був Анатолій. Таких дуже-дуже мало». До слова, про сина героя нашого нарису той же Олександр Євгенович, який навчав його на військовій кафедрі, згадує: «Віталій тим і відрізнявся від інших, що ніколи для себе нічого не просив».

Коли хлібокомбінат у скрутний час «наказав довго жити», Анатолій не побіг до центру зайнятості по допомогу з безробіття, бо вважав, що роботи для людей, які її не бояться, скільки завгодно.

Коли я запитала Віталія Корнєєва, яка з батькових настанов запам’яталася найбільше, відповів одразу: «Тато завжди повторював: «Тільки чесна й щира праця дає право людині називатися такою».

Отож, у певний період свого життя Анатолій Корнєєв упритул підійшов до того, до чого він, нащадок хліборобського роду, тяжів змалку.

Земля-годувальниця… Вона ніколи не перестане бути нею – у будь-який час, за будь-яких надсучасних технологій, у добу архігеніальних відкриттів і винаходів – у цьому її феномен.

– Ой, скільки ж Анатолій, – поринає в спогади Людмила, – перетер її власними долонями, доглядав, як мале дитя, кожну рослинку, лікував бодай найменший листочок. Побудував тепличку. Завели свиней, каченят, гусей… Люди ще зимують, а ми з дітьми уже в землі. То задує, то завіє, плівка прогинається… Увечері повертаємося до хати в болоті, мокрі, але щасливі, бо всі разом.

День поля для родини Корнєєвих був святом із свят. До них тоді з’їжджалися не машинами – автобусами. Всім були раді, всім вистачало місця за столом, на котрому парувала у всій красі королева городу – картопля. Безліч сортів її куштували гості, з якими Анатолій ділився секретами вирощування, з радістю консультуючи всіх охочих займатися цією культурою. Тож цілком зрозуміло, чому Корнєєви-молодші пішли навчатися до сільськогосподарського вишу.

2010-го Анатолія обирають головою сільської ради. Мав тепер уже відповідати не лише за себе й близьких. Не відлякували ні службове приміщення, більше схоже на стайню, ні вибрики фінустанов, які не «пропускали» коштів, ні людська байдужість. Останньою обурювався: «Чого ж це вони сидять у темноті, без доріг, без пристойних дитячих закладів? Пора прокидатися!». Їздив, стукав у двері кабінетів, «вибивав», доводив…

Кому вже, як не Анатолію Корнєєву, було знати, чим відрізняється Європа від територій, мешканці котрих чекають манни небесної або ж чарівника, який раптом прийде й витрясе з рукава комфорт, добробут, забезпеченість… Не з чуток він знав, як виглядають найкращі європейські стандарти й чого людям не вистачає для гідного життя. Й хоча звалив на себе, можна сказати, непідйомну ношу, відступати не збирався.

 На фінішній прямій

Грудень 2013-го. Базар гуде:

– Дітей побили в Києві!

– Де ж правда?

– А таки терплячці увірветься кінець…

Роботи в Анатолія – по самісіньку маківку, як то мовиться, та він, анітрохи не сумніваючись, бере квиток на потяг до столиці. Вихідні проводить на Майдані. З собою обов’язково бере харчі – сало, м’ясо, овочі. Для небайдужих, що прийшли на Інститутську, де події стають усе гарячішими. Колись, будучи курсантом, він входив до групи прапороносців. Отож, звик, що найголовніше в державі розпочинається з нього. Він має бути попереду.

Людмила шокована – прийшла звістка про загибель Васильцова. Вона розуміє, що й Анатолій ходить по лезу ножа, й тому 19 лютого намагається вмовити його не їхати на Майдан. На світанку прислухається до важкого подиху чоловіка уві сні.

Анатолій збирається. Чіпляє до сумки позичену мотоциклетну каску. Людмила читає молитву над свічкою з Єрусалиму. Чоловік дмухнув – згасла. Швидко вибігає на трасу… Пізно ввечері телефонує: «Все нормально. Розмістилися в наметі». Вранці в четвер знову спішить заспокоїти дружину: «Не переживай. Поснідав. Усе добре. Я біля сцени, близько не підходжу…». З роботи вона знову набирає чоловіка. У відповідь: «Абонент поза зоною». Знову й знову намагається додзвонитися й нарешті чує: «Зачекай, Людо, не маю часу, тут так стріляють, але я зі щитом…». Коли розмовляли, в слухавці було чутно свист куль, ніби батогом хто хльостає…

Близько десятої ранку на екрані телефону висвітилося: «Анатолій». Та хтось заговорив чужим голосом. «Хто ви? – перелякалася. – Це ж Толіків телефон». Звідти: «Звичайний майданівець. Зовуть Антоном. А ви ким Анатолію доводитеся?». «Дружина», – все ще не розуміє Людмила. Той, що назвався Антоном: «Його нема… Він… загинув…».

Усе ще не вірячи почутому, Людмила телефонує Віктору Міщишину, який саме перебуває поблизу Жовтневого палацу. Той обіцяє з’ясувати ситуацію. За деякий час виходить на зв’язок: «Я знайшов Толіка, його телефон у мене».

Далі все було, як у страшному сні. Людмила їде з друзями до Києва. Близько десятої вечора під’їхали до КМДА. Люди біля самісіньких дверей, замучені, закопчені, сплять на карематах. Телефонує брат Анатолія Василь: «Треба оформляти документи через морг». Хлопці не пускають Людмилу до загиблого (тіло супроводжували Валерій Шкуренков і Руслан Черній). Вона наполягає. Присвічує телефоном – крові не видно, лише маленька дірочка.

На території моргу – крики, зойки, плач, машини, вінки, квіти…

Розтин показує – сліпе поранення серця та лівої легені.

На цвинтар у Руді, де Анатолія поховають поруч із мамою, з’їхалися й ті, хто ніколи його не знав.

У Гаврилівцях відбуваються дострокові вибори до сільської ради, очільником якої стає Віталій Корнєєв.

Вже пізніше росіянин Максим Гошовський, який був поруч з Анатолієм, розповів, як той загинув: кинувся до пораненого, й цієї ж миті його застрелили.

– Вони, – завершує Людмила сумну сповідь, – йшли за нове життя з дерев’яними щитами, як із хрестами…

Так, як колись Христос на Голгофу. Заради людей – почасти нерозумних, невдячних, черствих. Але ж завжди хтось мав показати нащадкам Єви та Адама високу ціль, справжній сенс життя.

На річницю Майдану в Мистецькому Арсеналі Анатолія Корнєєва (посмертно) нагороджено Зіркою Героя України. Стоси почесних грамот за сумлінну працю повсякчас нагадують про життя-спалах. А спільнота художників з Аргентини виготовила для Анатолія Корнєєва медаль «Небесна сотня. Героям – слава». Є нагорода й від патріарха Філарета «За жертовність і любов до України».

І як би хотілося, щоби тих, хто пожертвував собою в ім’я кращого майбутнього мільйонів, вшановували не тільки на чергових урочистостях. Бо вже не раз доведено – історія карає за безпам’ятство.

                                                                                                                                                                                                                                                 Лариса МАСЛОВА.

 

 

 

 

Додати коментар