Загнаний у кут

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

За чорною смугою завжди слідує біла. Доля ж Юрія схожа не на зебру, а на суцільну чорну пляму. Щодня він мусить виборювати своє право на гідне життя.

Екзамени на міцність та стійкість Юрію довелося складати з самого дитинства. Народився він 1989 року в м.Черкаси в багатодітній родині, де, окрім нього, зростали ще 5 діток. Коли хлопцю було 3 роки, перервався будь-який зв’язок з батьком, якому офіційно надано статус «безвісти зниклий». Велику родину матері прийшлося тягнути самотужки, та 2002 року вона перетнула межу вічності. Осиротілі діти потрапили під державний прихисток в школу-інтернат м.Канів Черкаської області. З почуттям глибокої образи Юрій згадує, як найстарший брат, котрий мав би стати опорою та  підтримкою для меншеньких, відкараскався від них, як від непотрібних цуценят, струсивши зі своїх плечей зайвий клопіт.

Юрій покидав навчальний заклад, який протягом довгого часу був йому рідною домівкою, сподіваючись лише на себе. Таких, як він, безліч, всім гідного місця під сонцем не забезпечиш. Переступив поріг – і лети вільним птахом, куди очі дивляться. Соціальний педагог на прощання лишень сухо повідомив, що направлення немає, мовляв, пробуй здобувати вищу освіту власними силами. Так, наш співрозмовник намагався вступити в Київський політехнічний інститут, та не судилося. Зате вдалося опанувати комп’ютерну справу в Київському коледжі зв’язку, який закінчив 2011 року.

І знову кинутий напризволяще. Як перекотиполе, яке вітер закине куди заманеться, хоче воно спинитися, зачепитися за постійність, та не до снаги.

–                    Після закінчення навчального закладу направляли на роботу за тисячу гривень. Це в той час, коли проживання в гуртожитку вартувало 1200 грн. Альтернативи не було, тож задовольнявся тимчасовими підробітками, перебивався недоїдками, ночував під парканами. Дочекатися ранку на вокзалі було цілком нормальним, –Юрій час від часу закриває обличчя, так важко йому пригадувати гіркі події минулих літ.

Службу в зоні АТО сприйняв за рятівну соломинку.

–                    Або ж поляжу —  і всім моїм стражданням прийде кінець, або ж вернуся героєм — і моя країна почне мене поважати, — розмірковував Юрій, наполягаючи на своєму добровільному рішенні стати солдатом у Канівському військкоматі.

Він ішов напролом, не зважаючи на відмовки працівників комісаріату, які наполягали на неможливості мобілізації хлопця з огляду на його стан здоров’я та статус сироти. Але його правда таки взяла вгору. З березня 2015 року він служив сапером 54 окремої механізованої бригади, пройшовши перше бойове хрещення в м.Артемівськ.

Той період життя він згадує з мінливим настроєм та сльозами в голосі. Цигарками намагається приглушити біль пам’яті та знизити рівень фізичної та нервової напруги, за яким криється вся правда про душевне скалічення війною дорослих чоловіків.

–                    Я й досі воюю, вночі прокидаюся в семи потах, страхаюся будь-якого грюкоту, — стверджує Юрій. – Але й ці мої старання не були оцінені державою належним чином. Після більше року служби в ЗСУ мене викинули за борт, як Сірка, через службову невідповідність. Не буду лицемірити, є за мною грішок побавитися із «зеленим змієм», та хто в армії не п’є? Це чи не єдина можливість зняти стрес та розслабитися. Можна подумати, що протягом 13 місяців я сповідував «сухий закон» і тільки насамкінець служби перетворився на «аватара». Чи не гарна стратегія армійського керівництва позбавляти різного роду премій та виплат демобілізованих військовослужбовців?

Але, як мовиться, де втратив, там і знайшов. Ще перебуваючи на Яворівському полігоні, Юрій познайомився з Володимиром, батьком своєї майбутньої нареченої. Кілька бесід з новим товаришем – і він уже тонув у телефонному спілкуванні з його дочкою Тетяною, яка проживає в орендованій квартирі в Кам’янці-Подільському. Години очікування першої зустрічі минали в заочних переписках та розмовах. Із зони АТО хлопець на усіх парах мчав до Кам’янця до своєї коханої.

Здавалося, ось воно — щастя, в твоїх руках. Та на його шляху з’являються нові й нові бар’єри. Юрій прагне побудувати міцну родину, та перепоною стає відсутність даху над головою та реєстрації місця проживання.

–                    2007 року я втратив свій паспорт на будівництві, після його відновлення мені оформили тимчасову реєстрацію. Хотів би облаштовувати своє сімейне вогнище в Кам’янці. Мені, як сироті, згідно із законом належить житлова площа. Після закінчення школи-інтернату цим питанням не переймався, бо попереду стояла єдина ціль — опанувати професію, — розповідає Юрій. – Можливо, місто над Смотричем буде для мене більш привітним. Я не прагну королівських хоромів чи повноцінної квартири, невеличка кімнатка в кілька квадратних метрів врятувала б мене від остаточної зневіри та прогнала б з голови найстрашніші думки. Хочу врешті-решт жити повноцінним життям, а не стояти на узбіччі з протягнутою рукою.

На що може розраховувати Юрій, ми поцікавилися в міській раді. Як пояснили у виконкомі, згідно з чинним законодавством житлова площа сироті надається за місцем, де особа набула відповідний статус, тому в напрямку отримання житла рухатися буде доволі важко. У нас є десятки місцевих сиріт, які роками стоять в черзі на квартиру, й логічно, що преференції віддаються кам’янчанам.

–                    На сьогодні цей чоловік з письмовою заявою до нас не звертався. Щоб прояснити ситуацію, нам необхідно вивчити документи Юрія, а не вирішувати наосліп. Тоді вже можна від чогось відштовхуватися, — підсумували в кабінетах органу місцевого самоврядування.

Схожу думку висловив юрист ГО «Кам’янець-Подільське об’єднання учасників АТО» Роман Браеску-Семинишин, який зауважив, що в місті першочергово працюють над виділенням помешкання для родин загиблих бійців чи поранених військовослужбовців. Так, за останній період лише кілька таких сімей отримали квартири. Щодо реєстрації, то тут можна розглядати різні варіанти, й питання обов’язково повинно розв’язатися на користь чоловіка.

–         Ми очікуємо від Юрія повний перелік документів, необхідних для здійснення реєстраційних дій. Юридичні операції «зі стелі» не проводяться, — підтвердив готовність допомогти бійцю голова ГО Павло Василенко.

Дізналися про хвилюючу історію Юрія й у районі. Районні волонтери забажали встановити контакт з бійцем, аби вивчити можливості поселення його на теренах Кам’янеччини.

Юлія ЛІЧКЕВИЧ.

Додати коментар