Родина Шевчуків з Оленівки знає, що таке взаємна творчість

Якби ми з вами захотіли помилуватися фортецею, зведеною Миколою ШЕВЧУКОМ, довелося б перенестися десь так на три десятиліття назад, проїхавши по «соші» до невеличкого сільця Струги, що в Новоушицькому районі, де малий Миколка цілими днями невтомно досліджував із однолітками властивості тамтешньої глини. І якщо дорослі, дістаючись місцевої інфраструктури на «суші», обов’язково взували гумові чоботи, то дітлахам тут було комфортно: ліпили з того благодатного місива все, що могла підказати уява, — оборонні споруди, омріяні авто з гаражами, чудернацькі фігурки…

Миколчині дідусь із бабусею уже й не дивувалися, що хата була геть закидана денним вуличним доробком. Та з переїздом онука до міста, де його батьки викладали в сільгоспінституті, глина поступилася іншим підручним матеріалам, зокрема пластиліну, хоча, як з’ясується згодом, лише на певний час.

Зазвичай чільне місце на імпровізованих дитячих виставках посідали різноманітні тварини, котрих Миколка обожнював, тож недаремно, закінчивши школу, хлопець вступив на ветеринарний факультет. Та ця справа стане не єдиною професією Миколи Шевчука. Пізніше він подужає ще й економічний, отримає диплом сапера (на військово-інженерній кафедрі) та посвідчення перекладача з англійської – словом, знахідка для кожної солідної фірми, котра б мала заманити такого фахівця до свого штату вагомим окладом і швидкими перспективами кар’єрного зростання.

І сидіти б зараз герою нашого нарису в масивному кріслі, ставлячи власні підписи у надважливих паперах, якби ще раніше на його шляху не з’явився… кінь. Щоправда, не живий, а з татового сувенірного комплекту шахів, котрого Микола (звісно ж, ненавмисно) загубив. Батько – знаний в області шахіст і неодноразовий чемпіон – не став «пиляти» сина за це, але Миколі хотілося відновити втрачену фігуру. Дізнавшись, що під Руською брамою майстри з кераміки можуть виготовити що завгодно, звернувся до них по консультацію і… з головою пірнув у таємниці древнього гончарного ремесла. Захотілося спробувати себе в цьому (напевне, й «стружанський досвід» зіграв не останню роль), тож першими вдалими спробами були дзвіночки, за що Микола стає відомим у колі нечисленних тоді керамістів під прізвиськом «Коля-колокольчик».

Взагалі Миколі завжди хотілося пізнати якомога більше речей (нещодавно почав опановувати садівництво). А на другому курсі несподівано для себе почав писати. Підштовхнув до цього банальний залік з органічної хімії. Маючи гарну пам’ять, студент Шевчук ретельно проштудіював матеріали про галогени в підручнику, видрукуваному ще… 1941 року, і виклав основні положення розділу в письмовій роботі, чим не на жарт розлютив екзаменатора. Той був упевнений, що все списано, й призначив Миколі перездачу після канікул. Дещо засмучений, хлопець узяв та й написав фейлетон, присвячений прийдешньому Року Жовтого Кота. У газеті юнака похвалили й запропонували співробітництво. Паралельно позаштатний кореспондент всерйоз захопився і гончарством – рубав дрова для печі, місив глину, ну, й підчитував книжки з хімії, бо ж керамічний виріб – це і глина, і суміші з мінеральними додатками, а також окисли з різними неорганічними з’єднаннями… За деякий час збудував і свою піч. Асортимент самостійно виготовленого розширювався, відтак виникла потреба в реалізації. Отож, возив важкі валізи до Хотина, Хмельницького… Може, для когось «сім сорок» було запальною мелодією, для Миколи – це час відправлення рейсового маршруту на Вінницю. Мріялося про автомобіль, який би зробив хлопця не таким залежним від громадського транспорту, та й руки менше боліли б. Отож, крутився, як міг, а на час одержання диплому вишу був готовий до купівлі найпростішої моделі на колесах.

Якось в автобусі помітив знайоме дівоче обличчя, хоча й ніяк не міг пригадати, де вони зустрічалися. Не доїхавши до Дунаєвець, старенький «Ікарус» зламався. Водій постарався прилаштувати обурених пасажирів до вантажного РАФу – хтось стояв зігнутим, декотрі розмістилися по кутках на сумках, і тут Вона знову опинилася поруч з Миколою, поділившись з ним віднайденим у салоні ослінчиком. Розговорилися. Пригадали, як п’ять років тому були в одній невеличкій компанії. Вирішили побачитися у Хмельницькому, де Олена працювала на «Легпромі», поєднуючи керівництво бригадою з навчанням в інституті. Тим більше, що був привід: у філармонії мав виступати улюблений артист Миколи Юхим Шифрін.

До третього дзвоника залишалися лічені хвилини, а Микола ніяк не міг додзвонитися до Олени. Тож приятель, який теж допомагав Миколі «вийти» телефоном на Олену, порадив подарувати кому-небудь другий квиток, аби не пропав. «Щасливицею» виявилася бабуся з авоською, з якої стирчало зелене перо цибулі. Вона теж була прихильницею гумориста, тож хутенько, не вникаючи в подробиці, шмигнула до зали. І тільки ближче до опівночі товариш Миколи поспілкувався з дівчиною, намагаючись роз’яснити їй ситуацію, але дівчина не могла приховати образи.

Збіг небажаних обставин інколи ставить жирнючу принципову крапку, та в цьому випадку все склалося інакше – невдовзі Микола з Оленою одружилися. З часом у них народився Тарасик, який дуже мріяв про сестричку Катрусю (назвав її малюк так ще до появи на світ). Втрутився у сімейні справи Шевчуків і Миколай (йдеться про святого), який декілька років тому подарував подружжю Миколку-молодшого (якраз до 19 грудня).

…У нелегкі часи народжувалася родина Шевчуків, і маємо визнати, що подружжя може слугувати прикладом того, як, не вимагаючи від батьків (держави) «повного пакету благ» для успішного старту, з гідністю проходити всі щаблі становлення – започаткувати бізнес, непогано облаштуватися в оленівському побуті, ростити трійко дітей і, що вкрай важливо, розвиватися творчо. Не секрет, що керамічні вироби Шевчуків затребувані на фестивалях, конкурсах, урочистих подіях регіону, а дитячі вишиванки Олени викликали захоплення не лише в інтернетному просторі. Але скільки перепон виникало на шляху талановитої майстрині – на жаль, у нашій дійсності часто-густо народження шедеврів відбувається не завдяки, а всупереч. Та Олена Шевчук — ще до того й гарна художниця – знайшла спосіб використання свого потенціалу.

Було б дивно, якби Шевчуки-молодші стояли осторонь мистецьких уподобань батьків. І Тарас, і Катруся (та й наймолодший Миколка вже проявляє себе) займаються в студіях живопису під керівництвом відомих у місті Наталії Качковської та Олександра Брензея. Звісно, це не єдине їхнє захоплення, чому батьки радіють, бо ж чим більше спробуєш занять у ранньому віці, ймовірність помилкового вибору в дорослому житті зводиться до нуля.

  • Мабуть, непросто багатодітній сім’ї виживати в сучасному світі? – запитую.

З відповіддю Микола Шевчук не бариться:

– Беремо участь у всьому потрохи, не зациклюючись на одному. Медом не намазано, але цікаво. В усякому разі таким авантюристам і бунтарям, як я…

Олена схвально усміхається – за іншого Миколу вона й не вийшла б заміж.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар