Універсальний солдат Віктор ЛУК’ЯНЮК

Головний старшина 201 навчального центру (донедавна служив у 308 окремому батальйоні) Віктор ЛУК’ЯНЮК розповідає, як одразу після строкової вирішив залишитися в армії, вступивши до школи прапорщиків-танкістів. У подальшій розмові дізналася, що Віктор Миколайович командував і саперним взводом, а в Африці довелося, окрім багатьох завдань, займатися й будівництвом…

– Так хто ж Ви, Вікторе Миколайовичу, насправді?

– Прапорщик, як відомо, солдат універсальний, повинен знати якомога більше. А з 1988 можна було оволодіти не однією військовою спеціальністю.

– Військовий однострій упродовж десятиліть Ви носите зовсім не випадково?

– Гадаю, що так: дід і батько служили, нині в армії – старший брат, син і невістка. Був час, коли я майже повернувся у цивільне життя, навіть зайняв посаду заступника директора автобусного парку. Та на початку 2015-го ми, кадрові, зі своїм досвідом знадобилися Збройним Силам України.

– Отже, зона АТО?

– А в цьому нічого дивного немає: люди нашої професії завжди мають бути готові до бойових дій, а щодо екстремальних подій, то для нас вони були ще до 2014-го

– Мабуть, і нагород удостоїлися?

– А от цим ніколи не любив хвалитися, та й більшість моїх колег зазвичай не згадують про відзнаки.

– І все ж…

– Як інших, відзначали мене і по лінії начальника Генштабу, і Міністра оборони, орден є «За мужність» ІІІ ступеня. А ось на цьому знімку мені вручають відзнаку Командувача об’єднаних миротворчих сил (6 грудня 2003 рік, Західна Африка, С’єрра-Леоне. У повітрі плюс шістдесят).

– Ще одна сторінка у Вашому послужному списку?

– Так, і досить цікава. Український батальйон бере участь у миротворчій місії. Ми тоді контролювали кордон з Ліберією, супроводжували біженців із зони бойових дій, займалися перевезенням гуманітарних вантажів, навчанням особового складу військових підрозділів з Кенії, Непалу, Нігерії, контингенту з Пакистану…

– А ще освітянський внесок…

– Точно, в селищі Рубанга, котре було вщент зруйноване, разом із німецькими миротворцями збудували школу, про котру бідне, голодуюче населення й мріяти не могло – зі спортивним майданчиком, футбольним полем. На відкритті дітлахам дарували зошити, м’ячі… Саму ж споруду розфарбували жовто-блакитними кольорами.

– Залишили по собі гарну пам’ять?

– Як і належить миротворцям. Узагалі українців місцеві жителі дуже поважали за безкорисливу допомогу, простоту й добре ставлення.

– Що найбільше вражало в цій країні, багатій на поклади діамантів?

– Разючий контраст між багатствами цієї землі та злиденністю життя тамтешнього населення. Чудова природа, що інколи здавалася нереальною картинкою, і, скажімо, жахливі хвороби, спровоковані бідністю, особливостями клімату та фауни: вражаючої краси отруйні метелики, змії, небезпечні тропічні комахи…

– Українським острівцем у мініатюрі був ваш базовий табір…

– Це так, хоча ми більше кочували – ніч заставала і в джунглях, і в дорозі… Та українці – вони і в Африці українці: на базі все побілено, підфарбовано, примудрялися і клумби розбивати, і городики невеличкі утримувати. Щоправда, для екзотики в балії з водою поселили крокодильчика, хороший настрій підтримували приручені мавпочки.

– Найбільше сумували…

– За своїми, зрозуміло, за свіжим повітрям (африканська «парілка» дещо напружувала). Мріяли, повернувшись, поласувати салом, чорним хлібом і оселедцем.

– Нині згадуєте товаришів по місії?

– Звісно ж. І нашого командира – полковника Ігоря Ярославовича Стельмаха, справжнього патріота: щодня зранку – Гімн, спілкування в ефірі виключно рідною мовою… На превеликий жаль, дехто з нашого батальйону загинув на Донбасі (земля їм пухом).

– А Ви, Вікторе Миколайовичу, не жалкували, що обрали таку непросту долю?

– Ніколи. І я, і мої рідні, що служать, і друзі по зброї робимо для своєї країни те, що вміємо найкраще.

Лариса МАСЛОВА.