України зоряні сини

Автор: | Опубліковано Суспільство Немає коментарів

Ніколи цей храм не бачив стільки людей, як того сумнозвісного осіннього дня. Дорога, котрою несли на кладовище 23-літнього бійця 128-ї гірсько-піхотної бригади, була встелена барвінком. На кришці труни лежали закривавлений бронежилет і каска – вони не врятували В’ячеслава ЗАВАЛЬНЮКА.

 Батьківщині дав присягу

…Неймовірна спека на військовому полігоні під Ужгородом дошкуляє всьому живому. Здається, що все навколо плавиться – комфортно почуваються хіба що плазуни, та й ті намагаються знайти прихисток деінде, ну, хоча б у цьому старенькому «газоні», котрий ремонтує В’ячеслав. Машина, може, вже й декілька разів списана, та транспорту не вистачає, і солдат Завальнюк упевнений, що дасть цьому автомобілю друге життя, адже техніка – це його. Скільки її разом із татом і старшим братом Олегом (а вони теж водії) полагодив!

З початком осені бригада вирушає на схід, де в цей період було дуже гаряче. Стріляли і з кордону, і з окупованих територій. Ці «ножиці» виснажували не тільки фізично, а й психологічно. Вантажівка В’ячеслава Завальнюка снувала і вдень, і вночі пекельними дорогами переднього краю – без перепочинку, часто – під обстрілами…

До подвигу готовий

…У короткі хвилини затишшя згадувалися невеличкі Ріпинці, теплі хвилі малого Жванчика, на березі котрого чатують рибалки, футбольне поле, де Славик (так його називали домашні та друзі) не був останнім, хоча пішов до школи в п’ять. У чотирнадцять вступив до ПТУ №6 (нині ДНЗ «Подільський центр професійно-технічної освіти»), щоб оволодіти фахом автокранівника. Щоправда, місць у цій групі вже не було, тож погодився поки що навчатися столярній справі, втім, не залишив мрії, то ж за деякий час успішно закінчив курси водіїв.

— Якщо визначати головну рису характеру Славка, — каже його сестра Оксана, — мабуть, це – наполегливість. Бувало, коли щось замислив – обов’язково до кінця доведе…

— Проте це була не впертість, — вступає до розмови батько Віктор Михайлович, — бо вона часом із дурістю межує, а саме бажання завершити щось важливе… Не раз, дивлячись на роботу Славка, до прикладу, з ремонту двигуна чи рихтування, помічав, як син ретельно обробляє кожну детальку, гвинтик, по сантиметрах – поверхню, тож інколи й кину: «Та навіщо його так уже вигладжувати – не годинник… У відповідь чую: «Так треба…» — і знову за роботу…

А якби було інакше, навряд чи фронтовий «Газ-66» В’ячеслава мг би вчасно доставляти з позиції на позицію розрахунок мінометної батареї з майном та озброєнням. Побратими знали: якщо за кермом  Завальнюк – вантаж прибуде за будь-яких умов.

Міцне коріння

У роду Завальнюків не було прийнято ховатися від обов’язків. Були тут і ковалі, і хлібороби, є підполковник міліції та науковець — колишній ректор університету, та важкої для Батьківщини години вставали боронити її, навіть якщо доля робила карколомні віражі. Так, дід В’ячеслава Завальнюка п’ятнадцятирічним підлітком став гастарбайтером. Повернувшись з неволі, очікував на повістку до армії, та до юнака довго приглядалися сталінські слуги – в 21 рік його таки взяли до Північного флоту, де п’ять років Михайло відновлював підводні човни, військові кораблі. За високу майстерність, метикуватість, золоті руки вже після служби отримав прізвисько «механік». Так у повсякденні називали Михайла Івановича, нащадків – «механіковими дітьми чи онуками».

Молоде покоління гідно несло службу, вважаючи ухиляння від неї великим соромом і ганьбою.

От і В’ячеслав, коли покликали на строкову, з честю відслужив у льотній частині на Житомирщині, а влітку 14-го, коли прийшла повістка з військомату (про це мама повідомила телефоном), одразу ж залишив роботу в Києві та негайно прибув до Кам’янця. Певне, міг зробити вигляд, що нічого не знає про папірець з військкомату, бо ж перебуває не вдома, та тоді б він, В’ячеслав Завальнюк, був би з іншого роду-племені. Його ж сумління підказувало: коли біда й до тебе звернулися по допомогу, маєш вчинити по-чоловічому.

Дорога в безсмертя

В’ячеслав не часто дзвонив своїм. Взагалі за природою небагатослівний, повідомляв лаконічно: «Живий, здоровий. Усе гаразд». Та й для цього треба було йти від позицій за кілометр, аби противник за телефонами не визначив розташування наших підрозділів.

Пізнім вечором 27 жовтня боєць Завальнюк несподівано зателефонував усій рідні – мамі Ользі, татові Віктору, сестрі Оксані, брату Олегу, коханій дівчині, з якою планував навесні одружитися…

Тієї ночі його попросили замінити водія «ЗіЛа», який мав привезти на блокпост зміну. Погодився. Перед світанком вантажівка прибула на місце, та вийти з кабіни В’ячеславу вже не судилося – куля ворожого снайпера обірвала молоде життя на самому злеті…

Не був герой цього нарису ні чемпіоном, збираючи престижні пояси, ні лідером знаменитого гурту, ні знаним мандрівником, але у В’ячеслава Завальнюка, орденоносця і Почесного громадянина Кам’янець-Подільського району, була надважлива риса – надійність, без якої – і це не метафора – життя на Землі просто б завмерло.

Лариса МАСЛОВА.

Додати коментар