Труди і дні Мар’яна Красуцького

Невпинно летить час. Ось уже й рік 2018-й на календарі. Рік ювілейний для знаного письменника та журналіста Мар’яна КРАСУЦЬКОГО. Тихо шурхотять, поволі перегортаються сторінки пам’яті. Сторінки книги життя.

Народився 5 січня 1943 року в селі Воскодавинці Красилівського району, що на Хмельниччині. Дитячі роки припали на важкий повоєнний час. Найбільшим захопленням для школярика Мар’янка стали книги. Чим більше читав, тим більше тягнуло до літератури. Потихеньку й сам став писати. Початківця радо привітав, підтримав видатний український письменник Петро Панч. Перші оповідання і новели молодого автора були надруковані 1967 року в журналах «Піонерія», «Піонерський галстук», газеті «Зірка». Успіх окрилив. З того часу душа Мар’яна Красуцького – в стихії творення. Її полонили журналістика та література.

Школа слова

Шлях був складним. Постійна, нерідко виснажлива праця і навчання, навчання… У школі життя. У школі Слова.

Початкова у Воскодавинцях. Семирічка у Чепелівці. Середня у Красилові, до якої і з якої щодня доводилося долати 20 кілометрів. Технічне училище в Єнакієвому на Донбасі. Робота монтажника металоконструкцій в Маріуполі. Паралельне навчання в одинадцятому класі вечірньої школи. Пильне вчитування у незвичний для молодого подолянина світ Донбасу (про це письменник цікаво розповів в одному зі своїх інтерв’ю, надрукованих в «Українській літературній газеті», членом редколегії якої він є).

А згодом були навчання на філологічному факультеті Вінницького педінституту, робота в редакціях газет у Новій Ушиці, Ладижині, Ямполі, власкором обласної газети «Вінницька правда». З 1978 року – на посаді головного редактора Кам’янець-Подільської міськрайонної газети «Прапор Жовтня» (згодом «Край Кам’янецький»). Останні десятиліття діяльності журналіста і письменника знайшли, до речі, цікаве відображення в його романі «Редакція», а життєвий і творчий шлях автора, художній світ його літературних творів – у книзі М. Мачківського «Живи як сад…» (Хмельницький, 2007).

Журналістський талант, помножений на великий життєвий досвід, дав вагомі плоди. За понад півстоліття Мар’яном Красуцьким написано і опубліковано в місцевій, всеукраїнській (у 70-80-і рр. – ще й у всесоюзній) періодиці тисячі й тисячі статей, репортажів, нарисів, публіцистичних праць. Їх відмітна риса – глибоке проникнення у життєві колізії, проблемність, посутність, вагомість довірених читачеві думок.

Крізь призму людської долі

Кілька десятиліть трудиться Мар’ян Красуцький на ниві художнього слова. Створено багато. В його книгах – образні грані різних епох, різних суспільних явищ, образні портрети дуже різних людей, живе пульсування їхніх грішних і доброчесних душ.

Значне місце в доробку письменника займає новелістика. Домінантна увага тут – до внутрішнього світу простої людини-трудівника, котра дбає передовсім про хліб насущний, але живе не хлібом єдиним. Непрості ситуації, цілісні та суперечливі характери розкрито в книгах «Покаяння», «Репресовані безвинно», «Судний день», «В чеканні весни», «Острів любові». Вони виходили не лише в місцевих видавництвах, а й в «Українському письменнику», за кордоном, зокрема в Німеччині.

Здійснюючи саморух до домежного лаконізму у висловлюванні, новелістика Мар’яна Красуцького конденсує в собі найширший спектр переживань українського люду воєнного і повоєнного часу. Читаємо мініатюру «Переднівок» – про голод 1947-го, виповнену драматичним підтекстом, і на пам’ять приходять «Лан» В. Стефаника, інші його твори. І там, і тут – густа експресивність, трагедійні ноти, згустки емоцій. Придивімось, як  майстерно для їх розкриття сучасний письменник використовує прийом наскрізного мікрообразу. На початку: «Мамині очі – озера смутку. Величезні, як Всесвіт, до краю згорьовані». В середині: «Мама одвертаються, по впалих, блідих щоках сльоза – кап, кап». В кінці: «А наді мною – сумні, зболені мамині очі. І сльоза – кап, кап…». Невимовне народне горе, спричинене голодом, пережите й самим автором, вміщено у дві сторінки тексту.

Драму маленької людини, самотньої душі глибоко розкрито в новелах «Телеграма», «Федоськові думи», «В чеканні весни», «Дітей не виніть…». В останній сімдесятичотирирічна сільська жінка, потрапивши до міста, од злиденного життя, безвиході зважується на крайність – самогубство. Надзвичайно промовиста у психологічному сенсі її передсмертна записка. За її безграмотністю, лаконізмом – безмір людського горя: «Дітий не виніть. Все дорого здоровля нима як жити бувайте всі здорови Господи прости». Новела написана на початку 90-х і відображує психологічний стан українців того часу. Але художнє слово універсальне. У світі все повторюється. Як часто та повторюваність небажана. Але куди від неї подітись? Нині тисячі й тисячі знову подумки повторюють: «Як жити?», «Де вихід?».

Складна і суперечлива людська природа. Впродовж історії безліч видатних умів пропонували людству свої гуманні і антигуманні програми виходу. Виходу з полону. Починаючи з Мойсея. Універсальної проте не існує. Разом з тим, починаючи з епохи Відродження, в концепції людини визначальними є її інтенції до пізнання світу, самопізнання і самовдосконалення. В суголоссі з ними написано повісті «Судний день», «За Колимою сонце сходить», «На білому коні світання», «Грона калини червоні», романи «Довга дорога вночі», «Павутиння», «Крик білої ворони», «Біг з перешкодами», «Злива», «Розрив-трава на лютих перехрестях» та ін. Образотворення тут відбувається в руслі кращих традицій реалізму. Йдучи своїм шляхом, далеким від прямого наслідування класиків, свою мистецьку будівлю письменник зводить на грунті досягнень українських прозаїків ХХ ст. – М. Коцюбинського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара…

Життя як воно є

Про різні соціальні аномалії, визрівання і страхітливі метастази корупції йде мова у романі «Павутиння», виданому «Українським письменником» 2001 року. Авторові довелося зануритися в каламутні води психології тих, хто, злетівши вгору на високій хвилі суспільного піднесення і демагогічної активності, зумів захопити керівні крісла, панівні висоти. У таких, як Туманян, Чорний, Погорілий, Ярославський, – своя аксіологія, своя система цінностей. Порядкує в ній Мамона. Ці персонажі, як і персонажі «Мандрів Гуллівера» Д. Свіфта, що мають характерне ймення – плем’я єгу, полюють за коштовностями, грішми, шахраюють, відбирають їх в інших, переховують, щоб грітися біля каміна розкошів, щоб по зав’язку вдовольняти забаганки шлунка і заздрісного ока.

Незнищенне міщанство, духовне плебейство фарбується під аристократію. Як добре розкрив його нікчемність Г. Флобер! Потяг до зовнішнього лоску, намагання видимістю прикрити сутність… Як і Емма Боварі, дружина директора ринку Туманяна Соня Георгіївна «…кохається в музиці, любить і свою, і зарубіжну класику. Чудово грає на фортеп’яно (але додамо від себе при цьому не піднімається вище рівня культури усередненої людини, – авт. ст.). Нерідко гості після добрячої вечері з вином та коньяками просять Соню Георгіївну зіграти щось «таке», і гостинна господиня, звабливо погойдуючи пишними формами, щільно обтягнутими чорним або темно-зеленим панбархатом, поволеньки, з гідністю щонайменше першої леді держави, робить два-три кроки до не так давно купленого інструмента, який аж очі вбирає своєю лискучою поліровкою».

Працюючи над романом, віддавшись на волю творчої інтуїції, письменник, здається, і сам не дуже усвідомлював, що зумів вихопити з екзистенційного плину такі деталі побуту, психології, в яких розкриваються дуже прикметні ознаки епохи.

Маючи за плечима великий життєвий і творчий досвід, володіючи проникливим зором, Мар’ян Красуцький не шаманить, не містифікує, не міфологізує світ, а відображає життя у формах самого життя. Робить це упевнено, переконливо, в добрих традиціях соціально-психологічного письма.

Автор не прагнув, як Е. Золя у «Ругон-Маккарах», розкрити фізіологічні основи «темного» в людині, але вдало використав досвід класики натуралізму для художнього обґрунтування характерів і вчинків своїх героїв та антигероїв.

Читачам відкриваються «технологічні таємниці» новочасного життя-буття. Наочно показано, як і з чого випікається «соціальний хліб», які інгредієнти входять до «соціальних ковбас» та інших продуктів, як народжуються зразки масової культури тощо. Таким чином у «Павутинні» проявляються ознаки роману соціально-психологічного, кримінального, роману виховання. На противагу деяким представникам укрсучліту Мар’ян Красуцький не терпить полегшеного, зневажливого, безвідповідального ставлення до людини, її проблем, гідності, полегшеного ставлення до слова, до життя. Він – людина обов’язку. Перед ближнім, суспільством, перед своїм часом. Перед минулим і майбутнім. Саме такі його моральні імперативи, саме такі його книги.

Про художні особливості творів прозаїка пишуть його колеги – письменники, літературні критики. О. Логвиненко: «Автор зумів майстерно окреслити характери персонажів, наділив їх саме тими рисами, які роблять їх типовими, колоритними. Автор вірить, що морок дійсності не поглине незнищенного духу благородства і чистоти. Недарма ж роман «Павутиння» має символічне кільцеве обрамлення: розпочинається і завершується описом очисної грози, яка засвітила над містом, над країною, над землею неповторну сяючу веселку. Небо і земля поєдналися духовним світлом, енергія якого заряджає на нові добротворчі процеси людські серця…». О. Глушко: «Творчість Мар’яна Красуцького складна і багатогранна. Це – і прекрасні гост-росюжетні оповідання та новели, сповнені ліризмом і поезією повісті, і романи, у яких з неабиякою художньою майстерністю змальовано життя, реальну дійсність, характери. Особливо показовими в цьому плані є романи «Довга дорога вночі», «Павутиння», «Крик білої ворони» та інші».

Ми змогли коротко оглянути лише окремі твори із 30-ти його надрукованих книг. А є ще й ненадруковані…

Знаходять нагороди гідних

Зроблене Мар’яном Красуцьким помічено і відзначено Всеукраїнськими преміями імені Ярослава Галана, Юрія Яновського, Івана Огієнка, цілою низкою регіональних, орденом «За заслуги» ІІІ ст., медалями, Почесною відзнакою НСЖУ «Золоте перо», Золотою медаллю української журналістики. Він – почесний професор Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

Відлинули у далеч роки. Як журавлі. Один за одним. Ось уже й – 75.

У багатьох вони легковійні, як кульбабині парашути. «Труди і дні» Мар’яна Красуцького повновагі, як зерна у дозрілому колоссі. Зароненим у грунт розмашистим і життєствердним рухом сівача, їм – проростати і колоситися. Множити світло і добро. Тож – з роси і води, високошанований Мар’яне Івановичу! Здоров’я, наснаги, нових творчих злетів Вам у грядущі весни і літа.

Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ,

Іван ПРОКОФ’ЄВ

Фото Станіслава Стояновського.

 

Додати коментар