Мар’ян Красуцький: “Що з нами, українці?”

За словом діло має крокувати

«Спочатку було слово», – мовить мудре Святе Письмо. Не дозволимо собі бодай на мить засумніватися у цьому. За словом (чи словами?) слідували й слідують діяння, дії, вчинки, все те, чим жили й живемо нині, як виконуємо свою вельми складну й менш відповідальну місію на цій великій і не завжди та не для всіх щедрій і затишній землі. Як ми живемо? Чи дотримуємося хоча б елементарних загальноприйнятих норм моралі людської, чи сповідуємо Заповіді Божі як основу основ нашого життя і поведінки? Чи завжди й в усьому намагаємося бути чесними і справедливими, любити ближнього свого і допомагати йому в часи радості й печалі торувати тернистий шлях до щастя, добра і справедливості, яких одвіку прагнули і прагнуть покоління українців?

«Спочатку було слово», – рече Біблія. «А за словом неодмінно має крокувати діло», – кажемо ми і твердо віримо: саме так, а не інакше повинно бути сьогодні, завтра і повсякчас. У суспільстві, в державі нашій, в нашому повсякденні. Якщо ми бажаємо добра собі, дітям та онукам нашим, блага і процвітання рідній матері-Вкраїні. Щоб нас і молоду державу нашу поважали в світі, рахувалися з нами. Така логіка нашого буття, так підказує багаторічний, вистражданий досвід пошуків, борінь, поразок і перемог.

Чи ж слідуємо ми цим незаперечним, життям доведеним і вивіреним істинам, чи робимо те, що обіцяємо? Чи віримо у правдиве слово політиків, очільників наших? Прикро, але відповідь є однозначною: ні і ще раз ні! Бо мовлене, обіцяне ними, у тім числі під час передвиборних перегонів, – то чистої води популізм, підступна брехня, словесне пустодзвонство заради вдоволення власних амбіцій, відвойованих у нещадній, брудній і, певна річ, нечесній, відтак неправедній боротьбі з супротивником-опонентом, боротьбі стільців і портфелів у престижних структурах влади.

«Влада – понад усе, все інше немає ваги і значення!», – саме за таким принципом живуть і діють переважна більшість українських владолюбців-можновладців, починаючи з самого верху й до нижніх щаблів доволі громіздкої ієрархічної драбини. Доля держави, її народу – для них ніщо у порівнянні з нагромадженими злодійськими засобами й методами мільйонами, награбованими багатотисячогектарними земельними угіддями, розкішними елітними палацами у найпрестижніших місцях, прихватизованими заводами і фабриками, санаторіями і зонами відпочинку, що раптово із «загальнонародних» стали власністю певних осіб. Хіба може їх турбувати, що в Україні вщент зруйнована економіка, знищене промислове виробництво, у передсмертній агонії перебуває село? Україна з її напрочуд родючими землями, працьовитими людьми поставлена урівень з хронічно відсталими африканськими країнами, у світовому та європейському рейтингах посідає ганебні останні місця. Допоки так буде? Чи ж для того ми вас обирали, віддавали за вас свої голоси, панове, колишні і теперішні президенти, прем’єри, міністри, народні депутати? Чи не ви з вашими недолугими «реформами», невмінням керувати країною і галузями, безвідповідальністю і злочинною байдужістю довели народ до злидарювання, змусили мільйони українців шукати кращої долі на чужій землі, в чужих країнах? Тим часом самі, що називається, купаєтеся в розкошах, як вареники у маслі, їздите на казково дорогих іномарках (а не вітчизняних, українських автах), одержуєте астрономічні зарплати, відпочиваєте (після яких таких трудів?) на Канарах, Мальдівах, Сейшелах, тоді як пересічному українцеві недоступні найскромніші місця відпочинку чи лікування. Чи довго так триватиме? Чому одним все, іншим – нічого?

…Щойно побував у моєму рідному селі на нашому славному Поділлі. Там я виріс, ходив до школи, звідти пішов у світ широкий. Там, неподалік дорогого моєму серцю отчого дому, на мрійливо тихій вулиці з поетичною назвою Зарічна – незабутні могили батька-матері, сестри, братів, односельців моїх. Тихо й задумливо у вічній скорботі шумлять над ними старі ясени. Вони багато бачили на своєму віку. І війни, й колективізації-голодомори. Але такого… Хати у селі – одні розвалюхи, у багатьох давно незрячі вікна й двері забиті хрест-навхрест прогнилими дошками. Дороги розбиті, недоглянуті. Моя рідну Зарічну нині не впізнати – навкруги безлад, запустіння. Старші жителі відійшли за Рубікон, у вічність, молодші – хто на заробітки подався, хто…

Поцікавився долею знайомого мені «фермера» – людини порядної, хазяйновитої, власними руками «склепав» тракторця, мріяв господарювати на своїх паях, які дісталися йому й дружині після відомого кучмівського Указу… Не судилося. Бо ніякої допомоги, підтримки з боку держави чи місцевої влади не одержав, натомість лише чиновницькі бар’єри та перестороги. Як наслідок – подружився з «зеленим змієм», господарство занедбав. А відтак – невдовзі пішов з життя. Хіба він один ось так?! Спивається, гине од зневіри і безвиході село. І нікого це по-справжньому не хвилює…

Під час президентських виборів, та й після них, об’їздив чимало сіл, зустрічався з багатьма людьми – уже колишніми механізаторами, тваринниками, працівниками соціальної сфери. Що їх найбільше непокоїть? Звісно, що: село занепадає, руйнується, гине. І не лише із-за зловісної кризи, яка, якщо вірити нашим очільникам, стала причиною геть усіх бід вселенських і українських зокрема. «Не у кризі світовій справа, – мовив у розмові зі мною давній знайомий – літній хлібороб, який все своє життя працював біля землі, а нині животіє на злиденну пенсію. – Не вміють наші «руководителі» хазяйнувати. Не вміють і не хочуть. Тільки про себе дбають. Люд для них – нічого. Вони – пани, ми – холопи, раби».

Не так давно їхав потягом до столиці. З неабияким сумом, з тривогою в серці дивився у вікно вагона. Під снігом – широченні поля незібраної кукурудзи. Одне патиччя визирає з-під білої ковдри. Зате озимини – майже не видно. А то ж – хліб… Чи дивно, що невтримно галопують ціни, все важче й важче живеться «середньостатистичному» українцеві.

Думи мої, думи мої

Наче у калейдоскопі «прокручую» один за одним кадри відгомонілих днів і подій. Осьдечки вони. Зовсім свіжі, виразні, ніби з учора. Політичні баталії, пік такої виснажливої, такої напруженої боротьби. Якось, ідучи у справах, зупинився перед галасливою юрбою школяриків, серед яких були однокласники мого онука. Дітлахи, рясно уквітчані помаранчевими стрічками, піднесено скандували: «Проголосуємо за «Ю», заживемо, як у раю, проголосуємо за «Я» – не буде ні…». Далі самі розумієте, яке «смачне» і зовсім не для дитячого лексикону слівце вислизнуло з розпашілих, революційно збуджених юних горлянок. Перехожі, трохи здивовані, трохи обурені, непорозуміло перезиралися і поспішали подалі од надміру експансивних прихильників «Ю». А ті крокували центральною магістраллю міста, продовжуючи захоплено декламувати…

Я згадав цей зовсім неординарний епізод прохолодного надвечір’я декілька років по тому. Уже у столичному граді Києві. Під час іншої, але дуже схожої на попередню передвиборної кампанії. Ми разом з відомою київською поетесою під проливним дощем бігли Хрещатиком, на якому вкотре мітингували дві протиборствуючі сили – помаранчева і синьо-біла. Народу зібралося сила-силенна, оточили тісним кільцем височенні підмостки, з яких підсилені потужними гучномовцями, промовляли добре відомі оратори та їхні прихильники. І ті, і інші, обливаючи помиями суперників, безсоромно обіцяли народові, електорату золоті гори і кисільні береги, сім діж гречаної вовни і «зовсім інше» щасливе життя уже завтра. Не за рік чи два, п’ять або десять, а саме узавтра. І що дивно, їх слухали, їм, схоже, вірили. Принаймні, дехто. А холодний рясний дощ лив, мов із відра. Мітингуючі, однак, не квапилися залишати майдан. Над їхніми головами лопотіли мокрі прапори і транспаранти – незмінні атрибути масових акцій та зібрань.

…Збігав час. Школярики з мого революційно налаштованого міста підросли і змужніли, їхні матері продовжують шукати щастя, а головне – заробітку по закордонах, полишивши своїх чад на бабусів та дідусів-пенсіонерів. Щасливе райське життя, про яке вони мріяли, і яке так щедро обіцяли «Ю» і «Я», залишилося примарою, ілюзією. І вже нові (й ті ж «старі») політики – претенденти на найвищі, найпрестижніші очільницькі місця у політичному і державному бомонді – обіцяють електорату золоті гори. Невтомно, натхненно. З вірою у реальність нездійсненного. Тож вірити їм чи не вірити? Хочеться, дуже хочеться повірити. Як без неї, без віри? Але ж, але…

Що з тобою, Україно?

Що з нами діється, українці? Чи ж ми не Тарасові діти, онуки? Доки у прірву безмовно, понуро котитемося?

І думається мені, що не допоможуть нам ні багатослівні українські прориви, ні пафосні президентські програми на кшталт недолугих «Десяти кроків назустріч людям», ні щедрі обіцянки-цяцянки, ні новостворені переформатовані партії і блоки. Якщо ми усі всією нашою великою (уже, щоправда, 45-мільйонною, а не 52-мільйонною) родиною не візьмемося за діло по-справжньому. Кожен на своєму місці, де б він не працював, чим би не займався. А для цього потрібні нам, як ніколи, єдність і єднання. І висока відповідальність перед Україною, перед совістю своєю. За долю держави, народу нашого. За щастя і кращу долю дітей і онуків, поколінь прийдешніх. Щоби за Словом Діло крокувало. Тоді й підведеться з руїни, із занепаду Україна, сягне омріяних, заповітних вершин. Нехай же їй у цьому щастить! І нам з вами також.

Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ.

Додати коментар